Генерал-майор Анатолій Матвєєв: З дитинства своє майбутнє пов‘язував з військовою службою

Анатолій Францович Матвєєв народився у 1955 р. у с. Бірки Волинської області в родині військовослужбовця. У 1976 р. закінчив Харківське вище військово-командне училище. Проходив службу на офіцерських посадах у ракетних військах стратегічного призначення (РВСП). У 1980 р. направлений на вищі курси військової контррозвідки, після закінчення яких проходив службу на оперативних, керівних посадах КДБ, СБУ, підрозділів військової контррозвідки у сфері забезпечення державної безпеки силових структур держави. Організовував контррозвідувальне забезпечення миротворчих контингентів ООН в країнах колишньої Югославії, Лівані.

З перших років незалежності України займав оперативні та керівні посади в органах державної безпеки. З 1992 р. – заступник начальника Управління – начальник головного відділу військової контррозвідки Управління СБУ у Львівській області. На початку 90-х років формував та очолив Управління військової контррозвідки СБУ  по Західному оперативному командуванню (колишній Прикарпатський військовий округ). З 1994 р. – перший заступник, з 1995 по 1999 рр. – начальник Головного управління військової контррозвідки СБУ. З 1999 до 2000 рр. – начальник Головного управління контррозвідувального забезпечення правоохоронних органів, помічник міністра оборони.

Генерал-майор, голова Правління Громадської організації «Ветерани військової контррозвідки України».

Посвідчення миртворця ООН

Перебування у складі миротворчого контингенту в Ливані

***

З дитинства своє майбутнє пов‘язував з військовою службою. Батько служив у частинах ППО. Починав з радіолокаційної роти біля міста Любомль Волинської обл. (біля с. Запілля, «Роща»)  Надалі Володимир-Волинський радіотехнічний батальйон — зупинка «Сім дерев». Потім м. Рава-Руська Львівської області, чисто польське місто. Після другої світової війни — це місто відвели до СРСР. Населення, діти спілкувались поміж собою українсько-польською мовою. Для дітей, оточення- мова не була проблемою, лінгвістичні питання ми швидко засвоювали.  Сусідка, пані Когутова, легко розмовляла з нами, дітьми, польською мовою. Вбачаючи своє прагнення бути військовим, я приблизно з 8 класу вишикував потенційний військово-навчальний заклад для подальшого навчання після закінчення школи.

Своїми намірами, щодо військового майбутнього, я ділився з батьками, колегами по школі, класним керівником, Яремків Дмитром Йосиповичем.

Мої батьки до військових перспектив відносилися спокійно. Після закінчення навчання у школі, вихідні дні я проводив серед військових, у радіотехнічній роті: ходив у казарму, командний пункт, спортивний майданчик, де проводили час локаторщики. Це були ввічливі, молоді хлопці різних національностей. Часом, коли я йшов до роти з Рави-Руської, то зустрічав самовольщиків. Напевно, вони слідували у сусіднє село до дівчат. З батьком я такими деталями ніколи не ділився. Взагалі, мій батько, Матвєєв Франц Антонович, не вникав у подробиці буття. Домашнім господарством, дітьми займалась мама. Мені, як старшому сину, доводилось часом відшліфовувати батькові хромові чоботи, гладити галіфе (широкі військові штани під чоботи). У французькій армії був генерал Галіфе.) В одній із битв він отримав поранення ноги та став шкутильгати. Щоб прикрити свій ваб, він ввів для офіцерів широкі штани — їх назвали галіфе.

Потенційний вибір вступу до військового закладу — не визначався. Батько виписував газети «Красная звєзда» та « Слава Родіни» в котрих публікувалась інформація про вищі військово-навчальні заклади Збройних Сил СРСР та умови вступу до  них. Читаючи ці об‘яви, я не міг визначитись до якого закладу піти вчитись. Прихилявся до КВІРТУ (Київське вище інженерне радіотехнічне училище, що мало відношення до військ ППО).

Збивав з толку мій класний керівник — Яремків Дмитро Йосипович, котрий рекомендував мені не губитись на військовій професії, а готуватись до вступу в Львівський державний університет на «фільольогію».Гуманітарні дисципліни я засвоював успішно.  

Тяга до війська мене осилювала. Я почав проводити роботу серед однокашників, щодо підготовки до вступу у військове училище. Доречи, таких я знайшов чимало, але до вступу в ХВКІУ зі мною поїхав Михайло Барановський. Він не пройшов по конкурсу, але в Харків ми їхали разом. Потім Михайло успішно закінчив Львівський зооветеринарний інститут та досягнув успіхів у зазначеній сфері. Питання моєї підготовки до вступу у військове училище йшли по моєму плану, але не так сталось, як здавалось.

У вищі військово-навчальні заклади приймали абітурієнтів з 17 років. Вийшло так, що я закінчив школу у 16 років, тобто школу я закінчив на  рік раніше встановленого строку. Зібравши документи (медичні, рекомендації т.і.) для вступу у вищій військовий навчальний заклад, я у Нестеровському воєнкоматі Львівської області отримав відмову щодо відправки документів у ВВНЗ для вступу. Приймали документи абітурієнтів, котрим виповнилося 17 років, а мені тільки 16. Треба належне віддати батькам: вони мене завжди привчали до самостійності. Порада батька: «думай».

Звичайно у такому віці до призову в армію не попадеш, а у цивільний заклад учитись не було бажання. Вирішую писати лист до начальника Харківського вищого командно-інженерного училища, генерал-лейтенанта, Героя Радянського Союзу — Штанька Степана Федотовича.

Звичайно на відповідь не розраховував, але вона прийшла мені. У винятковому порядку дозволялось прийняти участь у вступі до ХВКІУ та надалі, на загальних основах бути учасником у відбірковій комісії. Треба належне віддати батькам, що вони давали мені  максимальну свободу у вирішенні подальшої долі.

Після отримання листа від генерала Штанька В. Ф., я з ним поїхав у Нестеровський воєнкомат з проханням направити документи для вступу до ХВКІУ. Відповідь була досить лаконічна: «є накази МО СРСР щодо порядку вступу до ВВНЗЗС СРСР, котрими ми керуємось.

Мені пішли назустріч. Дали пакет з документами для вступу з додатком листа генерала Штанька щодо погодження до вступу в ХВКІУ.

З цим пакетом я приїхав у Харків. Перша проблема виникла з трамваєм. Вийшовши з вокзалу, я поцікавився, як прибути на вул. Сумську (за адресою училища). Мені довго пояснювали, але я так і не зрозумів. В кінці кінців я приїхав на КПП, до головного корпусу. На КПП були солдати, сержанти, що прибули з військ, серед них сержант Тарантуєв Олексій, Карнаух Сергій, з котрими я подальше вчився.

Мені порадили, як проїхати у Сокольники, де знаходилась прийомна комісія. Свої документи з приписом Штанька, що дозволяє вступ, я здав без проблем. Надалі вступні екзамени я успішно здав.

Думаю, чому вибір упав на ХВКІУ? У батька було багато друзів. Вони, приїжджаючи у відрядження, зі Львова, Кам’янка-Бугської, де дислокувались структури корпусу ППО, заходили до моїх батьків та розглядали теми (перспективи) облаштування дітей. Один з таких приїздів колеги батька зі Львова зробив мені рекомендацію: він довів, що в ХВКІУ готують військових фахівців для космосу (3 факультет). Це мене зацікавило. Уточнивши надалі всі деталі, дізнався щодо високого конкурсу на цей факультет. Вибір був зроблений.

Зараз зустрічаюсь з багатьма друзями по училищу. Не сприймаю сепаратистів, які на мій жаль, сидять у РФ (їх обмаль, але коли ми зустрічались у Харкові, їх можна було розпізнати.

Курс молодого бійця у Сокольниках залишиться у пам‘яті на все життя. Що запам‘яталось: команда «Строиться!» Поцікавився «По уму или по росту?» Отримав наряд на миття посуду на кухні.

Зранку у Сокольниках — «Підйом!» З двох’ярусних ліжок вибігає когорта юнаків. Не знаю — хто, але ставили коробки з під взуття, в котрі владували цеглу. Перше бажання- вдарити ногою по коробці, надалі були небажані наслідки. Називається — армійський гумор. Але, це неправильно, коли ламають кістки, хоча так було.

Цікаве явище — це абітурієнти, що поступали із армії. Випускники шкіл здавали екзамени «напряму». Солдати, сержанти, що служили в армії, приблизно за місяць до вступних екзаменів проходили передекзаменаційну підготовку (викладачі готували їх до здачі екзаменів). Треба чесно сказати, що 60-90% абітурієнтів з армії їхали до вступу в училище, щоб «відлинути» від армії. Лише невеликий відсоток з них мріяв про військову кар‘єру. З моїх знайомих по учбовому відділенню (еквівалент загальновійськовому взводу — це Тарантуєв Олексій, Новосьолов Сергій). У інших відділеннях курсу їх також було небагато. Запам‘ятався — Іван Кондратенко. Добрий, відкритий сержант із армії. Перший старшина нашого курсу. Коли солдати проходили навчальну підготовку до вступу, Івану в учбовому таборі дали право управляти післяшкільною молоддю.

Шикування на зарядку, харчування, туалет. Класний хлопець. Це звичайно наводить на думку, які ми однакові та рідні були. Начальник курсу був майор Малахов. Після курсу молодого бійця, він передав нас начальнику курсу майору Азарову Євгенію Івановичу, лейтенанту Жмурову Віктору Васильовичу — людям високої порядності. Тоді ми це ще не оцінювали. Зараз розумію скільки добра, культури, офіцерських традицій ці люди в нас вкладали. Вони були людьми високої офіцерської честі.

Не можливо зразу все згорнути в одній ладної. Але згадую зміст «Соло» (слушательский оздоровительный лагерь «Освенцим»), тобто, хто не здав своєчасно екзамени, чи як сержант не оформив на гауптвахту підлеглих за порушення, що були на протязі семестру, покарання за рішеннями начальника училища, факультету, курсу оголошувались після закінчення сесії.

Можна багато цікавих сторінок із життя слухачів, курсантів 3 факультету згадувати. У пам‘яті стають доповіді професорам: Яковлеву, Зільберману, щодо присутності на заняттях слухачів, (курсантів). Так виходило, що сержанти, керівники учбової групи (стройового) відділення Сергій Кличков (перед вступом у ХВКІУ закінчив 3 курсу радіотехнічного інституту), Володя  Антонов жили у сімейному гуртожитку, і часом доводилось доповідати зазначеним науковцям про прибуття на заняття. У них дуже негативну реакцію сприймала доповідь про відсутність на заняттях у зв‘язку з перебуванням на гауптвахті осіб. Після такої доповіді мені доводили, що училище не для відвідування гауптвахти, а для навчання. На жаль, були попередження, що ставимо «відмінно», але якщо почуємо, що є люди на гауптвахті — оцінки зміняться. Я робив висновки та такі доповіді не надсилав.

Цікаві відносини були між слухачами (надалі курсантами) та вихідцями з армії. Армійці намагались домінувати, але нічого не виходило. Я думаю, що приблизно з кінця другого курсу, початку середини третього курсу, перепони між слухачами (курсантами) стерлись. У мене були прекрасні відносини із колишніми солдатами — Новосьоловим Сергієм, Тарантуєвим Олексієм, відомим Кондратєнко Іваном — це мій чудовий друг по Закарпаттю.

Треба надати належне нашим відносинам — випускників 3 факультету. Скажу одне: — хто б з них не звертався до мене з питання сприяння у призначеннях, вступу дітей у виші — завжди була підтримка. Люди з військовою долею, кочували, пересувались по колишньому простору СРСР, а потім залишались ніде.  Ми були разом, тільки негідник міг на такі ситуації не реагувати.

Про ХВКІУ можна писати, згадувати без зупинки.  Це школа, минуле, дійсне, майбутнє — це наша альма-матер. Думаю, коли кажуть, а що я можу написати про ХВКІУ? Не пишіть,- бо Ви там були транзитом, якщо Вам не має чого писати.

Багато приємних моментів згадується. Випуск. Начальник курсу, майор Азаров Євген Іванович, курсовий офіцер, капітан Жмуров Віктор Васильович пропонували, як секретарю комсомольської організації, поїхати служити у Ракетні війська стратегічного призначення, у Коломийську дивізію. Я думаю, що Євген Іванович, не дуже усвідомлював, що таке «Коломия». Чесно сказав, що твої батьки (батько служив у Львові) із Прикарпаття, та тобі, як активісту, я не зможу сприяти направленню в ГУКОС (Главное управление космических средств — космос) у Європейську частину, а у РВСП (ракетні війська стратегічного призначення ) така можливість існує. Ближче до випуску порядки в училище ставали демократичнішими. По суті, тема дипломної роботи була приблизно визначена на четвертому курсі. Так само були визначені керівники дипломних робіт. Мені повезло з керівником — їм був Бєдний Володимир Тихонович. Офіцер високого рівня культури, справжній педагог, вчений, комунікабельний, інтелігентний, доброзичливий. Слів синонімів щодо зазначеного офіцера , у мене не вистачить, та словник Даля — стільки їх не визначить. Володимир Тихонович спокійно визначав порядок роботи над дипломною роботою, та хід її написання йшов без проблем.

Тема роботи була прикладна. Супутники «скидали» на ОНІПи (окремі «научно-исследовательские пункты) по траєкторії свого польоту від Дунаєвців Хмельницької області до Камчатки, а також до плавучих пунктів в океанах (були прикріплені до Чорноморського пароплавства) — всю телеметричну інформацію, що бачили. Робота була закінчена заздалегідь до її захисту, і виникла необхідність зустрітись з Володимиром Тихоновичем та з іншими його дипломантами на нейтральній території. Мати моєї дружини, Марія Омелянівна, професійний кулінар та прекрасна людина, з радістю прийняла моє прохання організувати обід на 5 осіб на квартирі, де проживали батьки моєї дружини. Володимир Тихонович, як доступна особа, разом із моїми колегами, його дипломниками, пропозицію прийняли. Одне питання виникало із спиртним. Теща це питання вирішила просто. «Шановні, до борщу треба по 50 грам», а далі обстановка спростилась. Посиділи непогано. Усі дипломники Володимира Тихоновича захистились на «відмінно». З вдячністю згадую такого толерантного офіцера.

Звичайно, багато речей пізнається в порівнянні. В головному корпусі ХВКІУ був стенд з визначенням учених-педагогів. Там були особи із світовими іменами: доктори наук, професори Зільберман, Яковлєв та багато інших. Ми сприймали їх імена, заслуги, як належне, не усвідомлюючи значимість їх імен. До мене це «дійшло», коли побував у Харківському вищому училищі льотчиків, у районі ХТЗ — Рогань.

Треба віддати належне, що ХВКІУ було не тільки науковою школою, але і школою культурного виховання. Згадую курсового офіцера, Жмурова Віктора Васильовича, начальника курсу, Азарова Євгена Іванович, котрі організовували екскурсії у театри Харкова. Для багатьох слухачів (надалі курсантів) це були уроки пізнання, чим опера відрізняється від оперети. Надалі виникла потреба відвідувати разом із дівчатами культурні заклади міста. Це велика справа формувати офіцера, що не обмежений технічними знаннями, а пов‘язаний з сферою мистецтва.

Приблизно, з другого курсу був створений ВІА курсу. Ми часто зустрічались із студентами Харківських вузів. Часом бували у «гіганті» —  культурному центрі Харківського студентства.  Багато наших ХВКІУшників одружились після цих зустрічей з харків‘янками. Я в тому числі.

Після одруження проживали у сімейному гуртожитку, на вул. Шекспіра, в районі Павлового поля м. Харкова. Умови досить нормальні: спільна кухня на 4-5 сімей.

Про цікаве. ХВКІУ входило територіально у склад Київського військового округу (КВО). У Збройних Силах колишнього СРСР, було заведено, що на базі військового округу закріплялися базові спортивні команди. Як я зрозумів, ХВКІУ формувало боксерську команду для КВО.

Один із наших курсових офіцерів, був значним боксером у колишньому СРСР. Дуже  спокійний, коректний офіцер. Система виховання порушників у нього була проста. Він направляв порушників на тренування з майстрами-боксерами. Після «тренування» з майстрами-боксерами, відпадало бажання порушувати військову дисципліну.

Приблизно на середині третього та четвертого курсу, стерлась різниця між випускниками середніх шкіл та вихідцями з армії. Колишні школярі», в тому числі і я, стали сержантами. Відносини вирівнялись. Знову  з приємністю згадую начальника курсу Азарова Євгена Івановича, курсового офіцера Жмурова Віктора Васильовича. Цікаво, що Жмуров В.В. залишився в училищі зразу після його закінчення, але не разу ні Азаров Є.І., ні його попередник Малахов не підкреслювали свою перевагу. До Азарова Є. І. я завітав у гості після другого року служби у 44 ракетній дивізії у м. Коломия. Військова частина дислокувалась між м. Коломия та м. Івано-Франківськ  Їхати в кунзі біля 40—50 хвилин.

У ході поїздки грали в доміно, я тихо дрімав  під час руху. Коли мені задали питання, щодо відомої за час навчання техніки, на відповідь, що ракетної техніки я не вивчав, була конкретна репліка — «вивчиш». Так я попав у в/ч 14049, м. Коломия. Треба надати належне про доброзичливу зустріч у військовій частині: капітани, старші лейтенанти зустріли мене дуже привітно. Виходила несправедлива ситуація. На період формування РВСП у 1959р. до складу ракетних військ стратегічного призначення, направляли представників усіх родів, видів військ колишніх Збройних Сил СРСР. З часом були створені вищі військово-навчальні заклади РВСП на базі вищих військових училищ. Випускники зазначених закладів призначались на керівні посади в структурах РВСП, а офіцери із середньою військовою освітою, що створювали головний вид ЗС, залишились за «бортом». Така була несправедливість. Треба надати належне, що ми, молоді офіцери, ніколи не підкреслювали свою освіту а ветерани-ракетники до нас відносились доброзичливо. Згадую зустріч з одним «обвітряним» старшим лейтенантом. Він чомусь першим віддавав мені честь, я ввічливо пробачився, що не встиг це зробити першим. Хоча у військах ніхто нікому честі не віддавав, окрім командного складу.

Цей старший лейтенант , вже їм бував двічі. Так виходило, що його понижували, а потім поновлювали у військовому званні. Його дружина була другим секретарем Коломийського району компартї. Коли їхали на бойове чергування, він, граючи у доміно, жартував: «я в особі дружини… всю партію».  Колись  оперуповноважений, майор Чуніхін Микола Олексійович, довго намагався у мене визнати, як старший лейтенант висловлювався про партію. Я, звичайно, пам‘ятав його риторику, але тлумачив, що спав та не звертав увагу на розмову гравців.

Згадую ритуали звернення з бойового чергування. Чергували на комплексі 8К63 тиждень, тобто заступали у п‘ятницю та через тиждень передавали чергування. Було визначено, що зміна з бойового чергування здійснювалась приблизно біля 14—16 год. Потім кунгом відправляли додому, у Коломию. По дорозі зупинялись у смт. Опиняться, що знаходилось приблизно біля 5км. від ракетного полку. Характерно, що два крайніх столики, у кафе, не займались. Як казала буфетниця, місцеві «вуйки» знали, що ці столики належать ракетникам, це пішло ще з 60х років, коли створювались ракетні війська.

Через 2—3 роки я познайомився із оперуповноваженим особливого відділу КДБ, майором (можливо капітаном Чуніхіним Миколою Олексійовичем. Знайомство ґрунтувалось на основі спільного навчання у ХВКІУ. Часом він задавав мені питання, щодо проблем ракетно-ядерної безпеки. Тема була мені відома. У 1979 році Микола Олексійович запропонував мені перейти на службу у військову контррозвідку.

Чесно кажучи, я не уявляв свою майбутню службу, але Микола Олексійович запропонував мені порадитись з батьками, дружиною на предмет згоди моєї потенційної служби у військовій контррозвідці. Поїхав у Львів за порадою. Відповідь батька була дуже простою: «у 15 років я керував сільрадою, а ти ходиш та радишся, якщо довіряють, то йди та служи». Потім я сам зрозумів, що питання з погодженнями — є бутафорія.

Хтось прописав , що перехід у військову контррозвідку треба погоджувати з родичами, так і діяли без здорового глузду. Тільки з часом я зрозумів вимоги для відбору у спецслужбу. Треба сказати, що це була серйозна школа не «підбору», а відбору. Існуюча практика відбору передбачала трирічне проходження служби на офіцерських посадах в армії, рекомендації трьох осіб, з котрими ти служив, та зрозуміло рекомендації парторганізації про доцільність направлення на службу у спецслужбу. З часом я почитав свою особову справу контррозвідника, коли вона прийшла , з великою затримкою з центру. На той час усі особові справи на керівний склад військової контррозвідки, що замикався на 3 Головне Управління спецслужби, знаходилось у Москві. Із прийняттям статусу незалежності нашої держави, та вступу офіцерів до спецслужби України, особові справи тривалий час не поступали із столиці імперії. Моя мрія служити на Західній Україні, де народились та живуть мої батьки — здійснилась. Батько з Хмельниччини, мама з Волині. Процес формування структур військової контррозвідки на основі колишнього особливого військового Прикарпатського округу був не простим. Про це пишу далі. Але вдалось зібрати творчий колектив професіоналів та забезпечити національну безпеку військ ПрикВо (надалі Західного оперативного командування). Треба чесно сказати, що з Києва окрім  політиканства, конструктивних думок щодо діяльності структури військової контррозвідки, майже не поступало. Першим начальником Головного Управління військової контррозвідки — заступником голови СНБО (надалі СБУ) — став генерал- майор, Фєдяєв Генадій Олександрович. З його призначенням на зазначену посаду відчувся  системний підхід до формування нової спецслужби. Це була і є людина високого професіоналізму, людяності, порядності. Він поставив «на ноги» військову контррозвідку, створив  її вертикальну структуру.

Повертаюсь до ХВКІУ. Керівники курсу відчували, що ми «підпрацьовуємо». Приблизно заробляти стали на третьому курсі: вночі розвантажували вагон на главбазі, що знаходилась на Московському проспекті Харкова. За ніч можна було заробити 20—80 карбованців. Сержант у місяць отримував біля 24 карбованців. Вихід на роботу визначали в залежності від розкладу занять. Найбільш прийнятними були дні, що пов‘язувались із лекціями, коли після напруженої, трудової ночі можна було «вздрімнути» на першій парі навчання.

Багато різних цікавих моментів виникало під час навчання, але вони носили доброзичливий зміст. Будучи у статусі офіцерів, хвкіушники зберегли належну їм систему взаємовідносин з оточенням.

При звільненні, у послужному списку значилось 19 посад, на котрих я проходив службу. Місця їх перебування були різні. Починаючи з Харкова, далі пішли Коломия, Новосибірськ, Долина Івано-Франківської обл., Котовськ Одеської обл., Семипалатинськ-Казахстан, Охтирка Сумської обл., Вінниця, Львів, Київ. Це радість життя та служби. Коли дружині довели, що я отримав звання «генерала» до 40 років, вона спокійно відповіла, що мої жарти знає. Це вже був не жарт, а правда.

Можна ще багато сторінок із життя у ХВКІУ згадувати. Це дійсно історія.

Приїжджаючи до Харкова, я вирішив побачити казарму на вул. Динамівській та корпус «А» із гуртожитком на вул. Сумській. А їх вже немає. Звичайно, військові від комерції їх (будівлі) розпродали, знищили. Це не їх тема, їх призма — комерція, а для мене це пам‘ять. «Вони» здали, така їх логіка.

Починаючи з другого курсу, ми ходили (заступали) у караули. Був гарнізонний караул, на гарнізонну гауптвахту, та внутрішній, на об‘єкт училища «Сокольники». До гарнізонного караулу йшла серйозна підготовка. Начальником караулу заступав курсовий офіцер. Прийом караулу проходив формально. Перераховували арештантів по камерах, розписувався начальник караулу у караульній відомості, розставляли пости та на тому зміна караулу закінчувалась. Начальник гауптвахти звертав увагу на посилення контролю за камерами з підслідчими чи засудженими особами. Як правило, це були особи із числа військових будівельників. У Харкові знаходився центр підготовки крановщиків для військово-будівельних військ та декілька УНРів (управлінь начальника робіт — будівельних загонів), що були постійними клієнтами гауптвахти.

Деякі із них йшли на службу у «стройбат» після відбуття строку ув‘язнення. Передбачалась прогулянка з арештантами на внутрішній території гауптвахти. Була необхідність пильного відношення до засуджених, що тимчасово утримувались на гауптвахті, до відбуття до місць відбування покарання, в зв‘язку з фактами їх втечі під час прогулянок. Взагалі до арештантів ми відносились гуманно. Дозволяли палити, у денний час відкидати нари для сну і т.і.

Харківський гарнізон був у колишньому СРСР, третім по кількості  Вищих військово-навчальних закладів (ВВНУ). У кожного училища була своя «кличка»: академія ППО їм. Л.О.Говорова («академіки»), ХВКІУ («інтеграли»), ХВТКУ, середнє авіаційно-технічне училище («фанера»), танкісти («мазут чи траки»), пожежно-технічне училище («шланги»), училище тилу внутрішніх військ («криси»), вище училище льотчиків («літуни»). Відносини у гарнізоні в цілому будувались нормально, окрім з курсантами середніх військово-авіаційних технічних училищ.

ХВКІУ примикало до території Центрального парку культури та відпочинку їм. Горького. Там знаходились основні заклади відпочинку, танцювальні майданчики.  У ХВКІУ ніколи не проявлялись ознаки «дідовщини». Слухачі 4 та 5 курсів мали право ходити у цивільному одязі. Коли вони бачили в місті молодого курсанта, то завжди радили, в яке кафе можна зайти покоштувати. У ХВАТушників (середні авіаційно- технічні училища) були інші правила — «нагнути» молодшого курсанта, «накрити» їм стіл і тому подібне. Не зовсім коректно вели себе на танцмайданчиках у парку.

Тому періодично виникали  тасування із  використанням ременів. Це так, до слову, але сутички періодично виникали.

Коли буваю у Харкові, то завжди проходжусь по Сумській, Динамівській вулицях, де пройшли чудові роки життя. Спогадами повертаєшся у минуле. Згадуються друзі, викладачі, наставники.

Анатолій Матвєєв

Из книги «Защитникам отечества и мира», изданной ОО «Союз «Крыловцы»