9 квітня 1973 року на полігоні Байконур розпочалися льотні випробування міжконтинентальної балістичної ракети РС-18 (УР-100Н). Йдеться про важливий етап доведення до бойового застосування одного з основних комплексів шахтного базування, який у подальшому став складовою стратегічних ядерних сил СРСР.
РС-18 була розроблена в конструкторському бюро під керівництвом Володимира Челомея як розвиток попередніх ракет сімейства УР-100. Основне завдання — підвищення точності, надійності та бойового навантаження без радикального збільшення габаритів і збереження шахтного способу базування.
Ракета належить до класу рідинних двоступеневих МБР. Вона використовує висококиплячі компоненти палива (азотний тетраоксид і несиметричний диметилгідразин), що дозволяло тривалий час зберігати її у заправленому стані в шахті. Стартова маса — близько 100–105 тонн, довжина — приблизно 24 метри, максимальна дальність польоту — до 10–11 тисяч кілометрів. Система управління — інерціальна, з автономною корекцією на активній ділянці польоту.
Ключовою відмінністю цієї модифікації стала головна частина, що розділяється (РГЧ ІН). Ракета могла нести кілька бойових блоків індивідуального наведення (зазвичай до шести), кожен із яких спрямовувався на окрему ціль. Це суттєво підвищувало ефективність одного пуску і відповідало загальній тенденції розвитку стратегічних озброєнь початку 1970-х років.
Льотні випробування, що стартували у квітні 1973 року, включали серію одиночних пусків із шахтних пускових установок. У ході цих запусків перевірялися:
- робота двигунів обох ступенів у штатних і граничних режимах;
- функціонування системи управління та точність виведення на балістичну траєкторію;
- відокремлення та розведення бойових блоків;
- надійність систем старту з шахти (включно з так званим «мінометним» або «холодним» стартом, коли ракета викидається з шахти перед запуском двигуна).
За результатами випробувань комплекс був доопрацьований і в середині 1970-х років прийнятий на озброєння. Надалі з’явилася модернізована версія УР-100Н УТТХ, яка отримала покращені характеристики точності та стійкості до засобів протиракетної оборони.
РС-18 стала частиною ширшого процесу переозброєння стратегічних сил СРСР у період після підписання угод ОСО-1 між СРСР і США. Умови обмеження кількості пускових установок стимулювали розвиток ракет із роздільними головними частинами, що дозволяло збільшувати кількість боєзарядів без формального порушення домовленостей.
Комплекс РС-18 розміщувався у шахтах на території Радянського Союзу, зокрема й в Україні. Після розпаду СРСР частина цих ракет опинилася під юрисдикцією незалежної Україна і згодом була ліквідована відповідно до міжнародних угод про скорочення стратегічних озброєнь.
Таким чином, подія 9 квітня 1973 року — це не стільки символічна дата, скільки конкретний етап у циклі створення складної військової техніки: перехід від проєктування до практичної перевірки в умовах полігону, що визначив подальшу долю одного з наймасовіших радянських ракетних комплексів свого класу.
Отправить ответ