2 червня 1955 року було затверджено організаційно-штатну структуру «Науково-дослідного випробувального полігону №5 Міністерства оборони СРСР» і ця дата щорічно відзначається, як день заснування космодрому Байконур – День його народження.
Байконур — це не просто космодром, це частина нашої історії.
Київська організація ветеранів Ракетних і космічних військ вітає всіх хто служив та працював на Байконурі, всіх хто внес свій вклад в розвиток ракетно-космічної галузі та космонавтики з 70-річчям заснування космодрому Байконур!
***
Слово «космодром» — для позначення місця, звідки починається шлях у космос, вперше застосував один з піонерів світової космонавтики Анрі Абрамович Штернфельд (1905-1980) у своїй книзі «Вступ до космонавтики», виданої у Франції 1934 року. Це слово співзвучне слову «аеродром», що з’явилося з початком епохи світової авіації. Але ще з часів стародавньої Греції існувало слово «іпподром» — місце для бігу коней…
«Шлях до зірок відкритий!» сказав Сергій Павлович Корольов – Головний конструктор ракетно-космічної техніки. Це сталося 4 жовтня 1957 року після запуску в космос Першого штучного супутника Землі.
Кожен шлях має свій початок, а от звідки почався зоряний шлях людства тривалий час було невідомо… Про це знала тільки обмежена кількість людей, які перебували поблизу невеличкої станції західно-казахстанської залізниці під назвою «Тюра-Там»… Таку ж саме назву отримав і цілком таємний ракетний полігон. Правда, ця назва була неофіційною, а за документами він став називатися «Науково-дослідний випробувальний полігон №5 Міністерства оборони СРСР».
А задум про його створення з’явився ще у 1954 році, коли виникла потреба віднайти місце для випробувань проектуємої найпотужнішої на той час бойової міжконтинентальної балістичної ракети Р-7 конструкції С.П. Корольова. Ескізний проект МБР розглядала Міжвідомча експертна комісія під керівництвом академіка Мстислава Всеволодовича Келдиша.
Пошук місця здійснювала комісія яку очолював генерал Василь Іванович Вознюк, який на той час був начальником 1-го Державного Центрального полігону «Капустин Яр». Він добре знав на практиці, що таке ракетна техніка, оскільки звідси запускались перші вітчизняні ракети від Р-1 до Р-5. Але Р-5 мала дальність польоту всього 1200 км., а новітня Р-7 – понад 8000 км і для її випробувань необхідно було використовувати всю величезну територію Радянського Союзу. Запуск ракети передбачався у східному напрямку і крайньою територією на цьому шляху був півострів Камчатка. Саме тут передбачалося обладнати поле падіння головних частин ракет. Від цієї точки відліку і розпочався вибір місця розміщення майбутнього полігону. Коло радіусом 8000 км перетинало передусім територію Західної України – найвіддаленішу точку і цей район також розглядався як варіант.
Але багатонаселена місцевість, велика кількість індустріальних центрів по трасі польоту ракети, необхідність відчуження понад одного мільйона гектарів сільськогосподарських земель для полів падіння відпрацьованих ступенів ракети та на випадок аварійних ситуацій відразу поставили хрест на цьому варіанті.
Полігон Капустин Яр, що розміщувався в Астраханській області, також не відповідав встановленим вимогам. Пуски з нього виконувались у напрямку озера Балхаш та у цьому випадку траси польоту ракет проходили над малонаселеною місцевістю. А при пусках в сторону Камчатки та запусках на орбіту Землі штучних супутників ракета пролітала б над густонаселеними районами.
Потрібно було шукати інші місця. До вимог по розміщенню полігону крім безлюдної місцевості додавались: наявність поблизу залізничної магістралі, надійних джерел прісної води, місцевих будматеріалів, а також можливість розміщення в рівнинній місцевості на відстані до 250 км перпендикулярно трасі польоту пунктів радіоуправління польотом ракети. Відстань від місця падіння головних частин ракет обмежили 6200 км з наміром пускати на максимальну дальність у води Тихого океану.
В цей радіус попадали варіанти розміщення полігону в тайзі Марійської Автономної республіки, гірське західне та пустельне східне узбережжя Каспійського моря, степи Астраханської області та Ставропольського краю. Більшість запропонованих районів знаходилась у більш-менш сприятливих для людини природних та кліматичних умовах.
Але розглядався ще один варіант – пустеля Приаральські Каракуми в Казахстані. Він відповідав майже всім вимогам, забезпечував цілковиту таємність виконуваних робіт, крім того, і на цьому наполягав С.П. Корольов, – був найбільш південною точкою, що сприяло запускам штучних супутників Землі, про які вже тоді думав Головний конструктор.
В цій безлюдній пустелі було дві «стрічки життя» які майже торкалися між собою — ділянка залізничної лінії Москва-Ташкент та одна з найбільших у Середній Азії річка Сир-Дарья. Вздовж них, в небагатьох населених пунктах, між якими – сотні кілометрів, і жили люди. Були ще невеличкі залізничні станції – напівстанки, на яких – по кілька десятків мешканців, що обслуговували залізницю.
Все було б добре, крім одного – жахливі для людини природно-кліматичні умови. Нестерпний жар влітку з пиловими бурями, шалені морози з вітром взимку, дощі або сніг випадають рідко, незвичний та убогий рослинний та тваринний світ. Багато отруйних комах та зміїв. Цей район був одним з трьох світових центрів епідемій чуми. Хворобу переносили невеличкі гризуни – ховрашки, тушканчики та пісчанки, яких у пустелі – безліч.
Тобто полігон треба було створювати в цілковито ненаселеному місці, де через суворі умови з давніх-давен не жили люди. А ще – повна відсутність місцевих будматеріалів крім солончакового піску пустелі. Першопрохідникам треба було сюди їхати та везти все з собою, починаючи з цвяхів і закінчуючи складними механізмами. Комісія визначилась з точним розміщенням полігону. Вибір пав на напівстанок Тюра-Там. До найближчих більш-менш великих населених пунктів Казалінськ та Джусали по 100 кілометрів. До життєдайної річки – кілька кілометрів, але стартовий майданчик – за 50 кілометрів вглиб пустелі, по бездоріжжю, подалі від людських очей…
Приблизно у цей саме час почав створюватися ракетний полігон та космодром у Сполучених Штатах Америки. Але там було обрано дійсно курортне місце – мис Канаверал на півострові Флорида. Океанське узбережжя, вічнозелені зарості пальмових кущів, безліч озер, струмків, вологий і теплий клімат. Попереду – безлюдний Атлантичний океан… Контраст вражаючий!
Але вибір, хоч і важкий, було зроблено. Історія Байконуру налічує вже 70 років, має періоди, які характеризуються певними якісними змінами в його структурі та діяльності. Їх можна налічити десять:
1-й період. Наприкінці 1954 року в Приаральські Каракуми відправились перші розвідники місцевості. Це були проектанти: інженери, геологи, геодезисти… Вони розмістилися в пасажирських вагонах на запасній колії станції Джусали за 100 км від Тюра-Таму. Поруч був облаштований польовий аеродром, з якого «небесні всюдиходи» Ан-2 доставляли фахівців до місця майбутнього полігону. У січні 1955 року на Тюра-Там прибувають перші військові будівельники. 12 лютого 1955 року приймається Постанова уряду СРСР про створення полігону
Почалась організація, будівництво, монтаж та підготовка до ракетних випробувань. Це найбільш важкий та героїчний період в історії Байконуру, коли була створена випробувальна база полігону, підготовлений до роботи особовий склад, створені мінімальні побутові умови для людей. Очолював будівництво військовий інженер-будівельник полковник Георгій Максимович Шубніков.
Все це було зроблено менше, ніж за 2,5 роки, хоча всі зусилля були направлені, перш за все, на стартовий комплекс, а про побут думали в останню чергу – люди жили в палатках та землянках, потерпали від літньої спеки, зимової стужі, пилу, безводдя… Їхні сім’ї були на «Великій землі» і не знали де знаходяться їхні чоловіки… Але це були переважно фронтовики, загартовані до важких умов, не вимагаючи ніяких пільг, яких тоді і не було.
2 червня 1955 року затверджено організаційно-штатну структуру полігону і ця дата щорічно відзначається, як день заснування космодрому Байконур – День його народження. Першим начальником призначено генерала Олексія Івановича Нестеренко.
2-й період. 15 травня 1957 року відбувся перший пуск ракети Р-7. І хоча її головна частина до цілі не долетіла, пуск вважався вдалим. Почалися її льотні випробування. Не всі вони були нормальними. Вибухи в польоті, втрати керування, головні блоки згорали та не долітали до Камчатки… Але вже у 5-му пуску, 4 жовтня 1957 року, сталася визначна подія у всесвітній історії – запуск на орбіту Першого штучного супутника Землі, що відкрив Космічну еру людства. Здійснені перші польоти до Місяця. В цей період існував лише один стартовий та технічний комплекси, одна ракета та єдиний Головний конструктор – С.П. Корольов.
3-й період. 24 жовтня 1960 року почалися випробування нової МБР Р-16, розробленої та збудованої у Дніпропетровську під керівництвом Головного конструктора Михайла Кузьмича Янгеля. На жаль у цей день сталася страшна трагедія – вибух ракети на старті. Відразу загинуло 74 людини. Пізніше – у госпіталях та лікарнях від травм, опіків та отруєння померло ще 52 людини. Але все ж на полігоні з’явилася ще одна ракета для випробувань та другий Головний конструктор.
У цей період сталася визначна подія в історії світової космонавтики – 12 квітня 1961 р. політ в космос на модифікованій ракеті Р-7 першої людини – Юрія Олексійовича Гагаріна. Після цього полігон «Тюра-Там» отримав назву «космодром Байконур». Цим величним та відомим зараз на весь світ словом називався невеличкий казахський аул в 300 км північно-східніше, який через сувору таємність місця розміщення полігону поділився з ним своєю назвою. В перекладі з казахської мови «Бай-Конур» – «багато червоної землі». І дійсно, поряд з цим аулом видобували залізну руду, а піски навколо були червоні від окислів заліза.
4-й період. У листопаді 1963 року почалися льотні випробування МБР УР-200. Космодром отримав ще одну ракету для випробувань та третього Головного конструктора — Володимира Миколайовича Челомея. У квітні 1965 р. почалися льотні випробування МБР УР-100, а у липні — потужного носія УР-500 «Протон» його конструкції.
5-й період. 1965-1975 рр. С.П. Корольов створює надпотужну ракету Н-1 вантажопідйомністю 75-100 тон, для якої на космодромі будується велетенський стартовий комплекс та цілий завод для її збирання. Основна мета – висадка людини на Місяць. На жаль всі чотири пуски цього велетня завершилися аваріями та у 1972 році програму було припинено.
З Байконуру стартують ракети, які виводять автоматичні станції на міжпланетні траси до Місяця, Марса та Венери. З 1971 р. розпочинається епоха довготривалих орбітальних станцій.
На базі МБР Р-36 Дніпропетровського виробництва у 1965 р. створюється найнадійніша у світі ракета-носій «Циклон». На Байконурі для неї будується найпростіший у світі старт – невеликий п’єдестал на бетонному майданчику. За весь час виконано понад 200 пусків – і жодної аварії!
У 1975 році реалізується перша міжнародна космічна програма «Союз-Аполлон» — стикування на орбіті пілотованих кораблів СРСР та США. Ця подія була широко висвітлена у світових ЗМІ. Але в газетах, журналах, на екранах телевізорів люди бачили тільки ракету, оточену металевими конструкціями, та її старт з невеликого майданчика. Переважна більшість вважала, що тільки це і є «Байконур».
Ніхто і не здогадувався, що космодром на той час простягнувся з півдня на північ на 85 км, а з заходу на схід на 125 км. Його площа склала 6717 кв. км, що у 8 разів більше площі міста Києва! Тут розмістилися 52 стартових та 34 технічних комплекси, киснево-азотний завод, 16 стаціонарних вимірювальних пунктів, аеродром, багато інших допоміжних споруд та велике місто, де жили тисячі людей, працюючих на космос. Все це було зв’язане між собою розгалуженою мережею залізничних та шосейних доріг.
6-й період. 1976-1991рр. Інфраструктура космодрому, в основному, сформована. З 1979 року розпочалося грандіозне будівництво об’єктів за програмою багаторазової космічної системи.
Почалося інтенсивне вивчення та освоєння космічного простору. Запускаються пілотовані орбітальні станції серії «Салют» до яких стартують пілотовані та вантажні кораблі. У лютому 1986 року виводиться на орбіту базовий блок станції «Мир» і з цього часу люди постійно перебувають у космосі.
У квітні 1985 року починаються випробування принципово нової ракети-носія «Зеніт», розробленої та виготовленої у Дніпропетровську. Ця ракета стала першою в цілому ряді носіїв середнього, важкого, та надважкого класів, який запропонував Генеральний конструктор ракетно-космічної техніки Валентин Петрович Глушко.
Другою ракетою в цьому ряді стала потужна «Енергія» вантажопідйомністю 100 тон. Перший пуск – 15 травня 1987 року. Другий – 15 листопада 1988 року і на орбіті – крилатий багаторазовий космічний корабель «Буран».
У виготовленні такої складної техніки приймали участь сотні організацій та підприємств. Але результати їх роботи стікалися в одне русло, в одну точку саме на космодромі Байконур, який був у зеніті свого розвитку.
В.П. Глушко запропонував проект надважкої ракети «Вулкан», здатної вивести на орбіту 200 тон. Вона б стартувала з гігантського універсального комплексу «стенд-старт», вже спорудженого на Байконурі. Пілотована експедиція на Марс могла стати реальністю у найближче десятиліття…
7-й період. 1991-1994 рр. Після розпаду Радянського Союзу все майно, що знаходилось на території Республіки Казахстан перейшло у власність цієї незалежної країни, у тому числі і об’єкти космодрому Байконур. Але новостворена держава не мала ні власної космічної програми, ні фахівців, ні відповідного державного органу. Росія та інші республіки колишнього СРСР займались своїми проблемами та їм було не до космосу… Космодром був кинутий напризволяще. Різко впала кількість пусків. Почалися перебої електро- та водопостачання, взимку не було гарячої води та тепла в будівлях. Нестача продуктів харчування. Почався масовий від’їзд фахівців з космодрому.
У грудні 1991 р. Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв скаже: «Можна спорудити митниці на Землі, в космосі це неможливо. Байконур був та буде надбанням всіх народів… Рано чи пізно він стане об’єднуючим фактором, тому що навіть найбагатші країни не здатні поодинці досліджувати Космос».
Врешті-решт у грудні 1994 р. між Російською Федерацією та Республікою Казахстан підписано Угоду про оренду Росією комплексу «Байконур». Не всі об’єкти підпали під оренду, тому багато з них було законсервовано, та, на жаль, деякі почали руйнуватися. Україна також мала наміри орендувати об’єкти космодрому, задіяні у підготовці та пусках РН «Циклон» та «Зеніт», але через низку політичних та фінансових проблем цього зробити не вдалося. Життя та діяльність на Байконурі потекли у новому руслі. Випробувальний ракетний полігон отримав нову офіційну назву – «Державний випробувальний космодром».
8-й період. 1994- 2010 рр. Налагоджується нова — «комерційна» фаза діяльності космодрому, коли пускові послуги стали надаватися за плату. Розвивається міжнародне співробітництво. У 1998 р. з Байконуру запускається перший модуль Міжнародної Космічної станції, у будівництві якої приймають участь 15 країн, а з 2000 року станція постійно перебуває в пілотованому режимі. Проходить поступова «демілітаризація» Байконуру. Вже не секрет, що всі пуски ракет забезпечувались військовослужбовцями Військово-Космічних Сил, але Казахстан не може мати на своїй території військової бази іншої країни. Почався процес передавання техніки та технологій від військових до цивільних фахівців. На початку 2010 р. розформовано останню військову частину космодрому.
9-й період. 2010-2015 рр. У світі налічується 31 космодром, але Байконур серед них – найперший та найбільший. Загальна кількість пусків з нього за 60 років сягнула близько 5 тисяч, з них – близько 1400 – орбітальних. Жоден інший космодром не міг цим пишатися. Тоді тут було 12 стартових майданчиків, з яких 6 знаходились в експлуатації. Щорічно здійснювалось близько 20 пусків РН «Союз», «Протон», «Зеніт».
Його новою назвою стало – «Космічний центр «Південний» у складі Центру експлуатації наземної космічної інфраструктури. А історичну назву «Байконур» з 1995 року отримало велике сучасне місто Ленінськ, яке почалося з тих самих палаток та землянок поблизу Тюра-Таму… (Тепер на географічних мапах можна побачити два населених пункти з однаковими назвами «Байконур», між якими – 300 км).
Природно-кліматичні умови не змінилися, навіть стали ще важчими через поступове висихання Аральського моря. Та люди навчилися комфортно жити та працювати в цих умовах.
10 період. 2015-2025 рр. Пуски ракет-носіїв серії «Протон» майже припинилися через економічні та екологічні проблеми (відсутність пускових замовлень та використання токсичних компонентів палива). Для суттєвої модернізації знаменитого «Гагарінського старту» не знайшлося інвесторів. Казахстан покладає надію на співпрацю с Росією в рамках проєкту «Байтерек» — пуски новітньої ракети-носія «Союз-5» з використанням технічного та стартового комплексів ракети «Зеніт», пуски якої також залишились в минулому. Активно використовується лише інфраструктура для забезпечення запусків за програмою Міжнародної космічної станції – пілотовані та транспортні кораблі «Союз» та «Прогрес». З уведенням у дію нового космодрому «Східний» Росія робить акцент на ньому, хоча до пілотованих пусків з нього ще далеко…
Космодром Байконур поступово перетворюється на музейний комплекс. Офіційно організовані туристичні тури на космодром, особливо пов’язані з пусками ракет-носіїв. Незважаючи на чималу ціну – дуже багато охочих поспостерігати за передпольотною підготовкою космонавтів та побачити реальний пуск ракети…
Сергій Іванович Грачов, завідуючий відділу історії авіації та космонавтики Державного політехнічного музею ім. Бориса Патона при КПІ ім. Ігоря Сікорського
червень 2025 р.
Отправить ответ