Зародження сучасного ракетобудування

У період, що передував початку Другої Світової війни, найбільш серйозні, підтримувані державою розробки в галузі ракетобудування велися у двох державах: Радянському союзі і Німеччині.

У вересні 1993 року за наказом Реввоєнради СРСР, виданим Михайлом Тухачевським, було організовано Реактивний науково-дослідний інститут (РНДІ). Ця перша в світі науково-дослідницька та дослідно-конструкторська організація, фінансована державою, об’єднала до того розрізнені сили вітчизняних ракетобудівників: Ленінградську газо-динамічну лабораторію (ГДЛ) і Московську групу вивчення реактивного руху (ГІРД, рос. аббревиатура ГИРД — «Группа изучения реактивного движения»). Директором новоствореного інституту був призначений керівник ГДЛ Іван Клеймьонов, а начальник ГІРД Сергій Корольов — його заступником з наукової роботи.

Основоположник теоретической космонавтики К.Э. Циолковский и начальник РНИИ И.Т. Клеймёнов, Калуга, 17 февраля 1934 года

Діяльність цих двох організацій, що стали витоками радянського ракетобудування і космонавтики, досить детально досліджена і знайшла відображення у мемуарній літературі, численних статтях з історії техніки. При цьому нерідко можна спостерігати, як автори, намагаючись підкреслити роль однієї з них, всіляко принижували значення другої. Це можна пояснити тим, що конкуренція між організаціями, які утворили РНДІ, розпочавшись відразу після її об’єднання, з часом інколи досягала вибухонебезпечного стану.

Керівництво інституту віддавало перевагу традиційній для ГДЛ, суто військовій тематиці, в основному — розробці реактивних порохових снарядів та пускових пристроїв, тоді, як для розробок ГІРД була характерна «космічна» направленість: ракетоплан, двигуни та ракети на рідкому паливі, тощо. Тепер ці розробки згорталися, як «неактуальні», теми закривались, виробнича база для їх відпрацювання не надавалася. Та й сам С.П. Корольов недовго перебував на посаді заступника директора РНДІ: вже на початку 1934 року ця посада була ліквідована, замість неї введена посада головного інженера, на яку був призначений Георгій Лангемак (ГДЛ), а Корольов став старшим інженером [2].

Г.Э. Лангемак и И.Т. Клеймёнов (первый и второй справа), сотрудники РНИИ и солдаты, обслуживающие Нахабинский полигон, готовят к запуску ракету. Нахабино, 1935 год. Из архива А.В. Глушко

В тематику розробок РНДІ входили такі напрями:

— Реактивні снаряди для літаків РС-82 і РС-132, до кінця 1937 року під керівництвом І. Клеймьонова, Г. Лангемака і В. Артемьєва вони були відпрацьовані і прийняті на озброєння для літаків І-16, І-15, І-153 та СБ;

— Азотно-кислотні рідинні реактивні двигуни (РРД) створювалися під керівництвом Валентина Глушка. Серед розробок цього відділу були однокамерні і двокамерні двигуни тягою до 600 кгс на азотній кислоті — тетранітрометані та азотно кислотно-керосиновому паливі. Основні розробники — Д. Шилов, В. Галковський, С. Ровенський;

— Під керівництвом С.Корольова створювались крилаті ракети типу повітряних торпед, призначені для пусків з літака ТБ-3. та основною роботою С. Корольова в РНДІ було проектування і будівництво ракетоплану;

— Киснево-спиртові РРД та рідинні ракети розроблялися під керівництвом Михайла Тихонравова;

— Під керівництвом Юрія Побєдоносцева розроблялися проблеми прямоточних повітряно-реактивних двигунів; пізніше він підключився до тематики порохових снарядів.

Легендарні «катюші» — бойові пускові установки реактивної артилерії, також були розроблені в РНДІ-НДІ-3. У створенні реактивних снарядів відзначилися військові інженери Шварц, Гальковський, Попов. Велику роль у відпрацюванні їх та прийнятті на озброєння відіграв старший військовий представник Головного артилерійського управління при РНДІ Василь Аборенков. Перші установки на базі автомобіля ЗИС — 6 були виготовленні в 1939 році. Та масове виробництво і бойове використання цієї техніки було здійснене лише в роки війни через те, що високе військове керівництво: заступники наркому оборони, начальники Генерального штабу, що швидко змінювали один одного — Б. Шапошников, К. Мерецков, Г. Жуков, нарком оборони С. Тимошенко, — не уявляли собі тактичних можливостей нової зброї, ніяких планів щодо її застосування в майбутній війні не передбачали і навіть Й. Сталіну, якого звичайно інформували про всі новинки в галузі озброєнь, про сухопутні реактивні снаряди до 1941 року не докладали.

Военнослужащие реактивной артиллерии подготавливают боевые машины М-13 к бою, Германия, май 1945 года.

З часом роботи РНДІ (пізніше — НДІ-3) набували все більшого розмаху, плідним було співробітництво з авіацією і Головним артилерійським управлінням (ГАУ). В той час (1932–1935 роки), особливо в галузі реактивних снарядів, ці роботи набагато випереджали розробки німецьких спеціалістів. Можна лише гадати, яких успіхів могли б досягти радянські ракетобудівними і як би це могло вплинути на перебіг подій світової історії, якби не стали на заваді сталінські репресії, якби ця, така нова тоді справа ще в ті роки зустріла належне розуміння верховного керівництва і ентузіасти ракетобудування отримали ще тоді хоча б частину тих можливостей, які були їм надані у повоєнні роки. Та замість цього в трагічні 1937–1938 роки інститут був обезглавлений: в 1937 році були заарештовані і згодом розстріляні І. Клеймьонов і Г. Лангемак, а в 1938 році заарештовані і ув’язнені В. Глушко і С. Корольов. Начальником РНДІ був призначений військовий інженер Борис Слонімер, головним інженером — Андрій Костіков.

Фотография Г.Э. Лангемака после ареста, 2 ноября 1937 года

Проте незабаром, наприкінці 1939 року, Б. Слонімер теж був знятий з посади і А. Костіков став єдиноначальним керівником НДІ-3. Репресії до керівників створювали в інституті тяжку психологічну обстановку, придушували ініціативу, сміливий творчий пошук.

В 1940 році НДІ-3 був переданий Наркоматові боєприпасів, яким керував Борис Ванников. Тепер ще й відомча належність визначала пріоритет тематики ракетних снарядів над рідинними ракетними двигунами, рідинними ракетами та ракетними літаками.

Борис Черток у своїй книзі «Ракети і люди» пригадує, що прихильники рідинних ракет на чолі з М. Тихонравовим довести їх актуальність як зброї в той час ще не мали можливості. Роботи над кисневими РРД, котрі намагався розгорнути М. Тихонравов, належної підтримки не отримали[3]. Відомостей про розмах робіт в галузі рідинних двигунів і ракет в Німеччині радянська розвідка не мала, і попередження ув’язненого С. Корольова в його листах вищому керівництву про те, як небезпечно нехтувати роботами з Рідинного ракетобудування в час, коли ці роботи, певно ведуться за рубежем, залишалися голосом волаючого в пустелі. І хоча саме в ті роки в СРСР були закладені підвалини для майбутнього стрімкого і могутнього прориву на передові рубежі світового ракетобудування, незважаючи на значне випередження в галузі малих порохових реактивних снарядів, саме тоді, перед війною, Радянський Союз поступився пріоритетом у розробках рідинних ракет, що управлялися, німецьким ракетобудівниками.

Вручение правительственных наград за участие в разработке и внедрении реактивных миномётов М-13: в центре М.И. Калинин, слева от него А.Г. Костиков. Москва, 1942 год. РГАНТД. Ф.133, оп.1, д.86, л.1

Параметри РРД, що розроблялися в період 1935-1940 років у НДІ-3, не йшли ні в яке порівняння з тим, на що німці замахнулися в цей час в Пенемюнде.

У Німеччині практичні роботи по реалізації ідей піонерів теорії міжпланетних сполучень були розпочаті ще наприкінці 20-х років. Та перехід від кустарних досліджень розрізнених ентузіастів до широкомасштабної діяльності по створенню ракетних літальних апаратів розпочався після того, як військові відомства оцінили перспективність ракетної зброї. Так, зокрема, для вивчення її можливостей в кінці 1929 року відділу балістики і боєприпасів Управління озброєнь сухопутних військ було доручено провести відповідні дослідження.

За ініціативою офіцера-артилериста Вальтера Дорнбергера, призначеного у цей відділ, встановлюються контакти з розрізненими групами винахідників і створюється експериментальна станція «Куммерсдорф-Вест», яку він же і очолив у 1932 році. До роботи на станції В. Дорнбергер залучає Вернера фон Брауна, який в 1929 році дев’ятнадцятирічним студентом написав роботу «Теорія далеких ракет», і Вальтера Ріделя. На протязі ряду років станція «Куммерсдорф–Вест» була центром досліджень і експериментів. Тут проектувались перші балістичні ракети групи Дорнбергера–Брауна А-1, А-2, А-3.

Вальтер Роберт Дорнбергер (1895-1980) — німецький інженер-адміністратор, один з засновників важкого ракетного машинобудування, генерал-майор. Кавалер Лицарського хреста Хреста Воєнних заслуг з мечами.

Генерал-майор Вальтер Дорнбергер в британском лагере (1945)

Після закінчення школи був призваний до армії. У Першу світову війну служив у важкій артилерії. У 1918 році потрапив у полон. У 1930 році закінчив Шлоттенбургську вищу технічну школу в Берліні і в тому ж році за протекцією професора Беккера (згодом — генерала) був спрямований у відділ балістики Управління озброєннями сухопутних сил рейхсверу. Розпочав роботу асистентом капітана фон Горстіга.

Маючи звання капітана, став фактичним науковим куратором ракетних досліджень рейхсверу. У цей час він систематизував дані архівів і напрацювання по ракетній техніці прусських ракетних військ, кайзерівської артилерії і винахідників-одинаків, організував першу наукову експериментальну станцію для дослідження ракет на рідкому паливі в Кумерсдорфі під Берліном. Одночасно з розробкою рідинних ракет Дорнбергер курирував розробку ракет на твердому паливі.

Дорнбергер організував наукову групу, що створила першу в світі балістичну ракету, яка досягла кордонів космосу. У групу входили такі видатні вчені і конструктори: Артур Рудольф, Вальтер Тіль (спеціаліст по двигунах), Генріх Грюнов (механік), Вальтер Рідель, Гельмут Вальтер (конструктор серії реактивних двигунів «Вальтер»), Вернер фон Браун (прийнятий в групу в жовтні 1932 року), Гельмут Греттруп (керівник групи німецьких ракетобудивників у СРСР) та ін. У 1945 році союзники отримали балістичну ракету, яка включає практично всі технічні системи та вузли, використовувані і в сучасних балістичних і космічних ракетах. Такі поняття як «стартовий стіл», «зворотний відлік часу», «ключ на старт» і «запалювання» з’явилися завдяки роботі цієї групи.

У 1937–1945 роках керував ракетним дослідницьким центром в Пенемюнде. Тут під його адміністративним керівництвом та технічним керівництвом Вернера фон Брауна було створено «зброю відплати» Третього рейху — ракету Фау-2. В кінці Другої світової війни під керівництвом Дорнбергера проводилися розробка та випробування міжконтинентальної крилатої ракетної системи А9/A10. З листопада 1944 року курирував створення Фау-3.

У 1945 році разом з Вернером фон Брауном і своєю ракетною групою здався в полон американцям. Після війни і відбування покарання за військові злочини у Великій Британії працював науковим консультантом фірми «Bell Aircraft Corporation». Працював радником міністра оборони США. Є одним із засновників протиракетної оборони США і багаторазових ракетних систем (космічних човників).

Барон Вернер Магнус Максиміліан фон Браун (1912-1977) — німецький та американський вчений, конструктор ракетно-космічної техніки. Головний конструктор ракети A-4 (Фау-2), ракети Сатурн V. «Батько» американської космічної програми.

Барон Вернер Магнус Максиміліан фон Браун

Походить із прусської аристократичної родини. Вернер з дитинства захоплювався космічною проблематикою. Навчався у Федеральній вищій технічній школі Цюриха, Берлінській вищій технічній школі і в Берлінському університеті. Був одним з членів німецького Товариства міжпланетних сполучень. В 1930 році почав працювати над ракетами на рідкому паливі у Німецькій Державі. В 1932 році увійшов до військової ракетної наукової групи Вальтера Дорнбергера.

В 1932–1933 роках на полігоні поблизу Кумерсдорфа здійснив запуск ракет на висоту 2000–2500 метрів. З 1937 року — технічний керівник німецького ракетного дослідницького центру в Пенемюнде і головний конструктор ракети A-4 (Фау-2), яку німецька сторона застосовувала під час Другої світової війни для обстрілу міст Французької республіки, Великої Британії, Нідерландів та Бельгії.

В 1937 році став членом нацистської партії Німеччини, а потім СС (програма створення ракет Фау підпорядковувалася СС). Одержав звання штурмбанфюрера СС в 1940 році, що відповідало армійському званню майора. Ракети Фау-2 долітали до Лондона за 6 хвилин.

У березні 1944 року в нього виник конфлікт з Гімлером в питанні підпорядкування конструкторського бюро Брауна вермахту. Був короткочасно заарештований гестапо, підлягав допитам, йому інкримінувалася державна зрада, підрив обороноздатності та підготовка втечі до Великої Британії, що вело до страти. Його врятувало термінове втручання та заступництво «головного архітектора» Третього Рейху Альберта Шпеєра та Вальтера Дорнбергера перед Гітлером, котрий наказав припинити слідство та звільнити фон Брауна. 3 травня 1945р., попередньо сховавши технічну документацію проекту в одній з шахт в горах Гарц, разом з групою своїх колег-ракетчиків добровільно здався у полон американській армії.

З вересня 1945 року в США очолив Службу проектування і розробки озброєння армії у Форт Бліссі (штат Техас). З 1950 року працював у Редстоунському арсеналі в Гантсвілл (штат Алабама). 11 вересня 1955р. Одержав американське громадянство. Американці обмежили коло його робіт тільки ракетами невеликої дальності. Неодноразово пропонував американському керівництву проект орбітальної ракети-носія, але контракт на носій для сателіта одержав конкурент Брауна — військово-морський флот США. Після невдалого старту ракети ВМС (ракета вибухнула на стартовій позиції), нарешті одержав від уряду «зелене світло» для своєї програми. З 1956 року — керівник програми розробки міжконтинентальної балістичної ракети «Юпітер-С» і штучного супутника Землі серії «Експлорер». З 1960 року — член Національного управління США з аеронавтики та дослідженням космічного простору (NASA) і директор Центру космічних польотів NASA. Керівник розробок ракетоносіїв серії «Сатурн» і космічних кораблів серії «Аполлон». 16 липня 1969 року ракета-носій Сатурн-5 доставила космічний корабель Аполлон-11 на місячну орбіту. 20 липня 1969 року Ніл Армстронг, командир Аполлона-11, став першою людиною, яка ступила на місячну поверхню. Після Аполлона-11 фон Браун здійснив ще 5 вдалих пілотованих польотів на Місяць. З 1970 року — заступник директора NASA з планування космічних польотів, з 1972 року працював у промисловості на посту віце-президента фірми «Ферчайлд спейс індастріз» в Джермантауні штату Мериленд. Вернер фон Браун розпочав проектування місячних станцій, але ці проекти були згорнуті після припинення гонки озброєнь і до сьогодні не здійснені. Результати наукової і конструкторської роботи Вернера фон Брауна — значима і потужна основа для освоєння космічного простору. У 1972 року Вернер фон Браун покинув NASA і через 5 років помер від раку.

Вальтер «Папа» Рідель (1902-1968) — німецький інженер, начальник конструкторського бюро дослідницького центру Пенемюнде і головний конструктор балістичної ракети «Фау-2».

Вальтер «Папа» Рідель

Вальтер Рідель працював в цивільній компанії «Heylandt» від 27 лютого 1928 року, в грудні 1929 на Ріделя була покладена відповідальність за розробку ракетних двигунів на рідкому паливі, які розроблялись у співпраці з Максом Вальє, який на цей час також працював в компанії. З 1930 року вони також співпрацювали з Артуром Рудольфом.

В 1930 році, після трагічної загибелі Макса Вальє (через вибух двигуна ракети під час випробування), Рідель взяв на себе повну відповідальність за програму розробки ракетних двигунів. У 1934 році дослідження та компанія Heylandt перейшли до армії і були об’єднані з групою Вернера фон Брауна під загальним керівництвом Вальтера Дорнбергера. Роботи проводились на полігоні Куммерсдорф, недалеко від Берліна з метою розробки ракети великої дальності.

У березні 1936 року Вернер фон Браун і Вальтер Рідель почали розгляд набагато більшої ракети, ніж ракета А-3 (яка на той час була в стадії розробки).

В цей час разом з Вальтером Дорнбергером було вирішено перевести випробування на краще обладнаний для великих ракет полігон на Пенемюнде. З 17 травня 1937 року, після переїзду в Пенемюнде, Рідель очолював технічне конструкторське бюро як головний конструктор балістичних ракет Фау-2.

Після повітряного нальоту Британських Королівських Військовоповітряних сил (операція Hydra) на Пенемюнде в серпні 1943 року було наказано перевести вирбництво в більш захищене від повітряних нападів місце. Повітряний наліт коштував життя доктору Вальтеру Тілю (головний з руху) і Еріху Вальтеру (начальник технічного обслуговування проведення семінарів). У середині вересня 1943 року виробництво було переведено в Австрійські Альпи, в 100км на схід від Зальцбурга, в систему галерей в горах і отримало кодову назву «Zement» («Цемент»). Роботи з виробництва почалися з настанням 1944 року і мали бути завершені у жовтні 1945 року. З 29 травня 1945 по 20 вересня 1945 року, після закінчення Другої світової війни, Рідель перебував в таборі для інтернованих армією США в Деггендорфі. З 1 листопада 1945 по 10 березня 1946 року він працював у Міністерстві харчування, а з 11 березня по 31 липня 1946 року в установі близько Брауншвейга. Після розформування Рідель емігрував до Англії, щоб працювати спочатку (з 1947) на створення літака Royal, Фарнборо, а пізніше (з 1948 року до своєї смерті в 1968) в департаменті ракетного руху в Уесткотт (близько Ейлсбері, Бакінгемшир). На честь Вальтера Ріделя названо кратер Рідель на Місяці.

Та з розвитком робіт ставало зрозуміло, що експериментальна база в Куммердсдорфі не відповідала масштабам задуманого. В 1936 році розпочалось будівництво великого науково-дослідного центру з випробувальним полігоном.

Військове міністерство щедро фінансувало створення центру. Вже наступного, 1937 року в Пенемюнде, в центр, що будувався, переселилися перші 90 співробітників. Розробники, дослідження і випробування велись паралельно з будівництвом, яке в основному було завершене за три роки. В період з 1937 по 1940 роки в будівництво центру було вкладено більше 550 мільйонів марок — величезна для тих часів сума. Оснащення центру найновішою вимірювальною апаратурою і спеціальним випробувальним обладнанням здійснювалося усіма провідними електро- і радіотехнічними фірмами Німеччини. Керівники робіт, в першу чергу, Дорнбергер і фон Браун діяли сміливо, впевнено і рішуче. Вони добре розуміли, що ентузіазму і геніальних здібностей вчених-одиночок далеко недостатньо для здійснення тих масштабів робіт, які були задумані. Потрібна була сильна державна науково–технічна, виробнича і військово–випробувальна інфраструктура. Вона була задумана перед війною, а уточнювалась і реалізувалося вже під час війни, в умовах тоталітарного гітлерівського режиму, який не шкодував коштів на створення секретної суперзброї масового знищення.

В 1937 році В. фон Браун запропонував Управлінню озброєнь 15-метрову ракету на дальність більш 200 км, яка могла перенести тонну вибухівки. Це була перша в історії сучасна бойова ракета, а проект був означений як «апарат А-4».

Наприкінці війни програма А-4 була названа програмою «помсти», а ракета отримала назву Фау-2 (V-2, від першої літери німецького слова Vergeltungswaffee, що перекладається як «зброя»). Новій секретній зброї був наданий вищий пріоритет серед усіх замовлень у промисловості і на транспорті.

В 1943 році чисельність основного персоналу Пенемюнде вже складала більше 15000 чоловік. Нові стенди дозволяли вести вогневі випробування двигунів на тягу від 100кг до 100т. Аеродинаміки мали найбільшу в Європі аеродинамічну трубу, конструктори — просторі, чудово обладнані зали; для одержання рідкого кисню був побудований найбільший кисневий завод.

Ще з початку будівництва були передбачені стартові позиції для ракет, бункери для управління пуском. А вся траса можливих пусків була обладнана засобами контролю і спостереження за ракетою.

Перед ракетобудівниками поставили завдання якомога швидше створити зброю, здатну завдавати ударів з великої відстані. На це не шкодували грошей: в 1942 році, в розпал війни, на Пенемюнде витрачалося лише вдвічі менше коштів, ніж на виробництво танків. Сьогодні очевидно, що військовий результат ракет «А-4» на європейському театрі війни був майже нульовим. Ракетна програма завдала військово-промисловому потенціалу Рейху істотної шкоди, що мимоволі зробило фон Брауна нашим «союзником»: на Східний фронт не були перекинуті тисячі додаткових літаків і танків.

Наввипередки з групою Брауна працювали їхні конкуренти з військовоповітряних сил, які в своїй лабораторії в Гроссендорфе створювали крилаті ракети, або літаки-снаряди. Фон Браун завжди віддавав перевагу ракетам балістичним: вони були в десять разів дорожче, але били точніше і на більшу відстань.

Влітку 1943 року на узбережжі Франції збудували бетонні бункери для запуску ракет. Гітлер вимагав до кінця року засипати ними Лондон. Карти сплутала робота англійської розвідки. Фон Браун був майстром маскування, і довгий час літаки союзників просто не залітали в прибалтійські дюни Пенемюнде. Однак в липні 1943 року польські партизани зуміли дістати і переправити в Лондон креслення «Фау» і план ракетної бази. Через тиждень в Пенемюнде прилетіли 600 англійських «літаючих фортець». У вогняній бурі загинули 735 осіб і всі готові ракети.

Для кого завгодно це був би крах, але фон Браун був залізною людиною.

Він (з благословення фюрера, природно) переніс виробництво ракет в вапняні гори Гарца, де в підземному таборі Дора працювали тисячі ув’язнених. Фон Браун не раз приїжджав туди, спускався в штольні і проходив повз штабелів трупів в’язнів, які загинули від голоду і непосильної праці. Здавалося, він не помічав їх, думаючи чи про космічні польоти, то чи про успішне виконання завдання фюрера. У Пенемюнде залишилися тільки лабораторії — там розробляли ракети і проводили випробування. Відчувати ракети над густонаселеній Німеччиною нікому в голову не приходило.

16 червня 1944 року 294 літака-снаряда вилетіли до Лондона. Ефект застосування цих ракет, тут же названих «Фау-1», був невеликий: вони рідко потрапляли в ціль, їх було легко збити. Сильніше виявилося психологічний вплив: адже тепер про бомбардування не можна було дізнатися заздалегідь і від неї не рятували ні хмарність, ні маскування. Скоро, однак, англійські вчені навчилися за допомогою радіохвиль виводити з ладу пілотний механізм ракет і змушувати їх падати в море.

Незабаром союзники висадилися у Франції і захопили майданчики запуску «Фау». Прийшов час фон Брауна, адже його ракети летіли далі й цілком могли запускатися з території Голландії або навіть самої Німеччини. Ще в листопаді 1943 року «Фау-2» випробували на польських селах, з яких для конспірації не виселили жителів.

Після успішних випробувань безпосередній начальник фон Брауна Дорнбергер сказав: «Ми вторглися в космос нашої ракетою і вперше довели, що ракетна тяга годиться для космічної подорожі … але, поки триває війна, нашим головним завданням може бути тільки швидке вдосконалення ракети як зброї»[1]. До речі, тоді ракети не поцілили, але німці втішали себе тим, що в таку велику мету, як Лондон, потрапити легше. І попадали — з вересня 1944 по березень 1945 року по Лондону і Антверпену випустили 4300 ракет «Фау-2», які вбили 13029 чоловік. Неважко зрозуміти, що жертв було б набагато більше, якби здійснився наказ Гітлера запускати по тисячі ракет в день.

На відміну від «А-4» ряд проектів німцям взагалі не вдалося реалізувати.

Найцікавіші з них: підводний старт «А-4» — «Лафференц» (рятувальний жилет) і двоступенева міжконтинентальна ракета «А9/10» з дальністю польоту 5000 км (!), крилатий прототип верхнього ступеня якої («А-9» — «A-4b» Wasserfall) — пройшов випробування в 1944-45 рр. В кінці січня 1945р до Пенемюнде наближалася Радянська Армія. Російських німці боялися, «своїх» — теж: пройшов слух, що Гіммлер наказав ліквідувати фахівців ракетної техніки. Команда ракетобудівників на чолі з Брауном і Дорнбергером таємно перебирається на південь Німеччини, де 2 травня 1945 року здається американським військам.

Вальтер Дорнбергер и Вертер фон Браун после сдачи в плен союзникам в мае 1945 года.

У 1945-50 рр. команда Брауна знайомить американських фахівців з ракетною технікою, запускаючи ракети «А-4» («V-2»). Ракетобудівникам професіоналам було болісно збирати вже застарілі «А-4» замість того, щоб створювати щось нове. А в СРСР в цей час конструктори вивчали їх ракети і рухалися далі.

Література

1. Дорнбергер В. // Фау-2. Сверхоружие третьего рейха. 1930-1945. // В.Дорнбергер — М.: Центрполиграф, 2005. — 352 с. (оригинал: Dornberger W. V-2. — London: Hurst and Blackett, 1954.)

2. Савчук В.С. Витоки ракетобудування в України/ В.С. Савчук, Ф.П. Санін // Світогляд. Науково-популярний журнал. — 2011. — No1 (27) — С. 24 — 35.

3. Санін Ф.П.//«Розвиток ракетно-космічної техніки в Україні»//Ф.П. Санін, Є.О. Джур, Л.Д. Кучма, В.В. Хуторний — Д, 2002. — 401 с.

4. Черток Б.Е.//Ракеты и люди //Б.Е. Черток — М.: Машиностроение, 1995. — ч.1, 416 с.

Список посилань

1. https://24smi.org/celebrity — сайт «24 СМИ. Знаменитости»

2. https://ua.wikipedia.org/wiki — Википедия, свободная энциклопедия

І.В. Федоренко, Національний центр аерокосмічної освіти молоді ім. О.М. Макарова

Ф.П.Санін, Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара, м. Дніпро

Джерело: МАТЕРІАЛИ XVI НАУКОВИХ ЧИТАНЬ «ДНІПРОВСЬКА ОРБІТА — 2021»