Короткий нарис історії ракетно-космічної науки і техніки України очима її генерального конструктора В.Ф. Уткіна

26.06.2025 admin Статті 2

Вибір шляху

Протягом понад 40 років я брав участь у створенні ракетно-космічної техніки. З 1952 р. пройшов у КБ «Південне» всі кар’єрні сходи, не минаючи жодної. Від інженера до головного, потім генерального конструктора, а з листопада 1990 р. став директором Центрального науково-дослідного інституту машинобудування (ЦНДІмаш) — головного інституту ракетно-космічної галузі СРСР. Мені доводилося брати участь на найвищому рівні в обговоренні питань створення оборони країни.

Коли тепер я озираюся на пройдений шлях, то деякі події у світлі сьогодення можуть здатися тривіальними, але мені здається, у тому числі й через них можна повніше простежити становлення ракетно-космічної техніки на різних її етапах. За часом ці події вже не є державною або військовою таємницею, і стало можливим про них написати.

Сорок років — це, з одного боку, величезний творчий період, пов’язаний зі спілкуванням з багатьма учасниками створення цієї складної техніки, з іншого боку, він занадто малий для того, щоб перевірити часом події, що відбулися в ці роки. Мене трохи бентежить, що я викладаю свою точку зору, а вона може відрізнятися від оцінок інших учасників. Однак по різних спогадах можна буде в майбутньому відтворити всю історичну картину розвитку вітчизняної ракетно-космічної техніки в цілому.

Я щасливий, що працював у Дніпропетровську в КБ «Південне» майже 40 років, 50 років мирного життя в період холодної війни — це найбільше щастя для всіх народів, і зумовлено воно, як я собі уявляю, не в останню чергу, унікальною властивістю комплексів стратегічного призначення стримувати розв’язання ядерної війни й всесвітню катастрофу. Всі, хто близько стояв до цієї проблеми, добре собі уявляли, що переможця в атомній війні не буде.

Чи були ми ініціаторами цієї гонки озброєння? Мені б не хотілося вдаватися в політичний бік, але про технічний було б корисно небагато сказати. Для кращого розуміння наведу слова колишнього міністра оборони США Роберта Макнамари: «Совєти вимушені грати в догонялки. Коли справа стосується новітньої технології, США повинні використовувати цю перевагу, діючи на передових рубежах знання. За допомогою цього ми завжди будемо на кілька кроків попереду й зможемо припиняти будь-які спроби наздогнати нас».

Я навожу таблицю з його книги, яка свідчить, що багато перших кроків зроблено США, це змушувало нас не дрімати, а забезпечувати паритет, тобто положення, що переконливо показує — в ядерній війні переможців не буде. І необхідно сказати, що розсудливість відіграла свою роль. Сіли за стіл переговорів і стали домовлятися, як на цій маленькій Землі знайти шляхи, щоб не знищити один одного.

Дата випробувань або прийняття на озброєння (за даними Р. Макнамари)

ЗброяАмериканськаРадянська
Атомна бомба19451949
Міжконтинентальний бомбардувальник19481955
Реактивний бомбардувальник19511954
Воднева бомба1952*1953
МБР19581957
Супутники фоторозвідки19601962
МБР на підводних човнах19601964
Твердотопливная МБР19621966
ПРО19741966
Протисупутникова зброя19631968
МБР із роздільними головними частинами19701975

Якось ми летіли на Байконур разом з видатним американцем, легендарним астронавтом Т. Стаффордом. Я його запитав: «Пан Стаффорд, скажіть мені, будь ласка, які думки відвідали вас, коли ви дивилися з орбіти Місяця на Землю?» Він відповів: «Винятково філософські. Коли в цій космічній темряві я побачив нашу гарну Землю, то подумав, яка вона маленька, гарна, чому на ній так багато між людьми розбрату. Цього не повинно бути. Якби кожний побачив, що мені довелось, такі думки народилися б у кожного. Необхідно берегти й охороняти нашу планету». От така філософія повинна ввійти в кожний будинок.

Я не перераховуватиму видатні роботи російських учених в галузі ракетної й космічної техніки, які заклали базу наукових і конструкторських знань і визначили ще до Великої Вітчизняної війни передову роль нашої держави в створенні реактивних некерованих снарядів, що показали найвищу ефективність у війні. Ці знання забезпечили тріумфальний розвиток вітчизняної ракетної техніки після війни.

13 травня 1946 р. Радою Міністрів СРСР прийнято особливу постанову про створення ракетного озброєння, якою формувалася вся інфраструктура ракетної галузі й створювалися особливо сприятливі умови для розвитку ракетного озброєння, а потім і космонавтики. Серед інших заходів на базі підмосковного артилерійського заводу №88 створено НДІ-88 (НДІмаш). Це була перша в країні науково-дослідна, конструкторська й виробнича організація з розробки балістичних ракет далекої дії як нового виду зброї. У початковий період його діяльності тут працювали або починали працювати видатні конструктори зі світовим ім’ям, керівники найбільших ракетно-космічних центрів: С.П. Корольов, М.К. Янгель, В.П. Мішин, Д.І. Козлов, Г.Н. Бабакін, В.П. Макеєв, В.М. Ковтуненко, М.Ф. Решетньов. З Інституту виділилася низка НДІ й КБ, що стали відомими організаціями з розробки ракет, космічних об’єктів, ракетних двигунів, засобів полігонних і стендових вимірювань, нових матеріалів. Тематика, розроблювана в НДІ-88 під керівництвом С.П. Корольова, стала основою для створення інших організацій ракетно-космічної техніки. З 1967 р. НДІ-88 одержує відкрите найменування ЦНДІмаш. У цьому Інституті, родоначальнику вітчизняної ракетно-космічної техніки, мені пощастило працювати директором з кінця 1990 р.

Дніпропетровський автозавод №586, будівництво якого почалося за рішенням Державного Комітету Оборони від 21 липня 1944 р., і який приступив вже до випуску перших зразків автокранів, амфібій, вантажних автомобілів, в 1952 р. було переорієнтовано під виробництво перших серійних балістичних ракет далекої дії Р-1 і Р-2 розробки НДІ-88. Поруч із ним створюється спеціальний Дніпропетровський проектний інститут (ДПІ), щоб вести величезне за масштабами промислове й житлове будівництво.

Значно розширено і посилено раніше створений трест №17. Необхідність пошуку й освоєння нових шляхів у технології ракетобудування приводить до створення філії союзного НДІТМ, нині — УкрНДІТМ. Для підготовки фахівців середньої ланки створюється Дніпропетровський механічний технікум, для обслуговування трудівників заводу будуються й вводяться в експлуатацію сучасний лікарняний корпус і поліклініка.

У цей період у Харкові, на заводі «Комунар», освоювалося виготовлення автономних приладів системи керування для розробок М.О. Пілюгіна, В.Л. Лапигіна. Потім у Харкові в 1957 р. було організовано КБ по розробці систем керування для Дніпропетровського ракетного куща. Головним конструктором призначили Б.М. Конопльова, а після його загибелі 24 жовтня 1960 р. — В.Г. Сергєєва.

Перший етап.

Коли я зібрався переводитися із НДІ-4 МО в Дніпропетровськ, то зайшов за дозволом на переведення до начальника 7-го Головного управління Леоніда Васильовича Смирнова. Вже потім, приїхавши в Дніпропетровськ, я був приємно здивований, що він теж приїхав туди, оскільки його призначили директором заводу. Леонід Васильович багато зробив, щоб організувати роботу заводу по новій тематиці. Він мав дуже важливі якості, які для нас, молодих фахівців, минулого гарним прикладом. Він завжди любив глибоко розібратися в розглядуваному питанні і тільки тоді приймав рішення. Мені дуже часто доводилося з ним зустрічатися надалі, коли він працював у Москві на посаді голови Військово-промислової комісії.

На початку 60-х рр. на завод стали надходити додаткові замовлення. Для ракети Р-11М ОКБ-1 С.П. Корольова необхідно було робити наземну частину: розробити креслення машин, ЗІП та їх виготовити. В 1954 р. почалося серійне виробництво ракет Р-5М. Ця велика розмаїтість у замовленнях, зі своєю нормативною документацією, зі своїми приватними технічними умовами, вимагала дуже уважного систематизування. Військові приймання були від різних родів військ: від авіації, ГАУ, ВМФ, кожна з них мала свій підхід до приймання готової продукції. Все це змушувало нас глибоко розуміти процеси, що мають місце. Особливо складно було технологам. Вони просто збивалися з ніг — як все це переварити?

Наприкінці 1954 р. на заводі виготовили перші п’ять ракет Р-5М. Здавалися вони замовнику вони дуже важко, до того ж відбулася прикра помилка: на заводі приварили на днище кронштейни під прилади ближче до центра, порівняно з показаним на кресленнях. Коли стали зістиковувати баки, то прилади для радіосистеми, встановлені в міжбаковому просторі, кришками встромилися один в одного. Вирішили зробити надбудову на приварені кронштейни-перехідники. Ми разів п’ять пройшли по всіх зауваженнях, деякі з них вдалося зняти, але остаточного позитивного результату не одержали. Ракети здати не змогли.

На початку 1955 р. перша ракета серійної партії Р-5М була відправлена на льотні випробування на полігон Капу- стін Яр. Двічі робили спробу запустити ракету, але двигун не вийшов на режим. Комісія встановила причину: за раціоналізаторською пропозицією заводу в ОКБ змінили конфігурацію трубопроводу, по якому перекис водню надходив у реактор. В результаті у верхній, вигнутій частини труби, збирався повітряний міхур, що проскакував у двигун, і той «захлинався», глухнув. Щоб знайти причину відхилень у роботі двигуна, трубопровід зробили із плексигласу і на випробувальному стенді на заводі відразу чітко побачили картину цього процесу. На першій же нараді Л.А. Грі- шин, Л.В. Смірнов, Б.А. Коміссаров, Л.А. Берлін і я обговорювали причину того, як могла пройти неперевіреною зміна конфігурації трубопроводу, стали шукати винних. Обстановка загострилася. І тоді розрядити її допоміг Л.А. Гри- шин, який задумливо вимовив: «Так, мабуть, перейшли до поділу здобичі». Далі обговорення пішло цивілізованим шляхом. Винуватці були покарані, помилка виправлена.

З метою підсилення колективів на завод і в КБ було переведено групу фахівців з інших організацій. Крім цього, направлено молодих фахівців з багатьох вищих навчальних закладів країни — Ленінградського військово-механічного інституту, Московського, Ленінградського й Дніпропетровського університетів, Казанського авіаційного інституту та ін. Таким чином, у КБ зібралися фахівці різних шкіл країни, такі як В.І. Кукушкін, Е.М. Кашанов, Л.А. Караханян, Ю.О. Сметанин, В.О. Пащенко, М.І. Галась, Ю.П. Семенов, Б.І. Губанов, О.В. Климов, С.М. Солодников, В.Ф. Егоров і інші, які не мали поки досвіду, але мали неприборкане прагнення до освоєння практичних і теоретичних знань, велику працездатність. Згодом вони стали відомими фахівцями в ракетно-космічній техніці. Це уможливило, крім розв’язання питань по серійному випуску ракет, згодом створювати унікальні ракети власної розробки, що відрізнялися високими характеристиками по надійності, боєздатності, захищеності та іншим параметрам.

В 1953 р. з ініціативи головного конструктора В.С. Будника, начальників відділів М.Ф. Герасюти, П.І. Нікітіна, В.М. Ковтуненка, які приїхали в Дніпропетровськ із НДІ-88 і ОКБ-1 Корольова, розпочато роботу по створенню власної ракети Р-12, яка принципово відрізнялася від ракет С.П. Корольова. На Р-12 використовувалися висококиплячі компоненти палива. Вона мала автономну систему керування, відрізнялася малим часом приведення в бойову готовність і могла перебувати в ній порівняно тривалий час. Слід зазначити, що сама ідея розробки виробу на висококиплячих компонентах палива виникла в НДІ-88. Матеріали НДР, за вказівкою міністра, було передано нашому заводу. Було також підписано наказ про розробку й випуск ракети Р-12.

Паралельно з цим на заводі №586 тривала робота з серійного випуску ракет Р-1, Р-2 і Р-5М. У червні 1953 р. вдалося виготовити перші ракети Р-2. Крім цього, оскільки на заводі була сильна група конструкторів-автомоблістів і фахівців зі складання автомобілів, було ухвалене рішення про випуск поряд з ракетами мирної продукції — тракторів. Цю пропозицію було підтримано. З Мінського тракторного заводу Л.А. Берлін привіз креслення, почали готувати виробництво і вже 31 грудня 1953 р. виготовили й відправили споживачу перші п’ять тракторів. До 1985 р. Південний машинобудівний завод (ПМЗ) став щорічно випускати 65 тисяч потужних тракторів своєї конструкції.

Така широка номенклатура виробів, що випускалися заводом, вимагала його структурної перебудови й кадрових переміщень. Постановою Ради Міністрів СРСР від 10 квітня 1954 р. створене Особливе конструкторське бюро №586 (ОКБ-586). Тимчасово обов’язки начальника ОКБ №586 покладали на директора заводу Л.В. Смірнова, головним інженером був призначений

О.М. Макаров, начальником виробництва й заступником головного інженера — Л.Л. Ягджиєв. Науково-дослідними й дослідно-конструкторськими роботами в ОКБ на початковому етапі, до приїзду в Дніпропетровськ М.К. Янгеля, керував головний конструктор В.С. Будник. Районним інженером військового приймання був призначений Б.А. Коміссаров, широко відомий ракетникам в подальшому як заступник голови ВПК.

У липні 1954 р. для керівництва ОКБ-586 направлено з Москви головного інженера НДІ 88 Михайла Кузьмича Янгеля, який і став головним конструктором ОКБ. Першим його заступником призначили В.С. Будника, головним конструктором заводу — М.С. Шнякіна. Останньому його роль у новій структурі була незрозумілою, і він звільнився із заводу. Михайло Кузьмич відразу енергійно взявся за створення працездатного колективу. Необхідно сказати, що характер Михайла Кузьмича, на перший погляд, здавався м’яким, поступливим, але насправді він мав достатню твердість, щоб проводити намічену лінію.

Спочатку не все було гладко з розмежуванням прав і обов’язків керівників технічних служб заводу та Особливого конструкторського бюро. Здорове співробітництво народжувалося з працею. Але все це на щастя благополучно вирішилося в результаті доброго взаєморозуміння керівників заводу й КБ Л.В. Смірнова, О.М. Макарова, М.К. Янгеля, В.С. Будника.

Я в цей час працював у групі провідних конструкторів і одночасно був секретарем партійної організації ОКБ. Перша зустріч з М.К. Янгелем, з В.С. Будником і М.С. Шнякіним відбулася в мене, в кабінеті партбюро. Вона носила важкий і напружений характер. У В.С. Будника й М.С. Шнякіна не склалися стосунки. Вони обидва — талановиті конструктори, які мали значний досвід роботи (М.С. Шнякін раніше був заступником В.П. Глушка, а В.С. Будник — С.П. Корольова), стояли на різних позиціях, насамперед щодо виробництва й технології виготовлення виробів на заводі. Микола Сергійович як конструктор двигунів був більше вимогливий до виробництва, намагався виховувати й підтримувати культуру виробництва, не допускати розхитаності, легкості в підписанні журналів відхилень, карток-дозволів, що відстежували відхилення від технічної креслярсько-технічної документації. Василь Сергійович, як представлялося М.С. Шнякіну, «під тиском» директора Л.В. Смірнова частіше схилявся до можливих компромісів, які часом приводили до надлишкової кількості карток і журналів відхилень. Я думаю, що позиція М.С. Шнякіна в цих питаннях під час становлення рухомого виробництва була правильнішою. Але життя є життя: і тверда, позиція М.С. Шнякіна й більш м’яка — В.С. Будника мали право на існування. Істина, як завжди, була десь посередині.

Тоді в партбюро відбулася серйозна розмова. М.К. Янгелю необхідно було зробити вибір, на кого опертися. Він підтримав В.С. Будника, на що М.С. Шнякін подав заяву про звільнення і незабаром виїхав із Дніпропетровська. На його місце призначили Івана Івановича Іванова, талановитого інженера й конструктора, що приїхав, як і М.С. Шнякін, від В.П. Глушка. Іван Іванович зробив значний внесок у створення й розвиток двигунів в ОКБ. Він мав велику самостійність та виняткову порядність.

Хочу звернути увагу на те, що нова ракета створювалася при активній участі молодого колективу, що приїхав у Дніпропетровськ. Для оперативнішого розв’язання виникаючих у виробництві питань доцільно було створити групу провідних конструкторів, яка працювала би день і ніч, оскільки цього вимагало життя. Досвід створення подібної групи з молодих фахівців був у Л.А. Берліна. М.К. Янгель призначив його начальником групи, його заступниками було призначено мене та П.М. Лебедєва (згодом очолював тракторне КБ). Група мала високу мобільність, здійснювала ефективний, оперативний зв’язок між ОКБ і заводом, коли там одночасно здійснювався й серійний випуск ракет

С.П. Корольова й виготовлявся власний дослідний зразок ракети. Особливо важкою була друга половина 1952 р.: важко йшли в освоєнні кермові машини, торовий балон для ракети Р-2 зі сталі 25ХГСА й інші вузли, «гудів» редуктор. Було встановлено нічні чергування, постійно відбувалися зустрічі з військовими, технологами й виробничниками. Отже, кипіла багатогранна й дуже цікава робота.

У цей період було чимало різноманітних пошуків у конструюванні вузлів ракет у різних КБ. Заступник С.П. Корольова — О.Я. Щербаков, який працював у Златоусті, запропонував варіант ракети Р-1 з баками, виготовленими з дерева. За розпорядженням міністерства складання двох ракет з баками, виготовленими в Златоусті, було доручено нашому заводу. Л.В. Смірнов призначив мене відповідальним за складання цих зразків. Приїхав О.Я. Щербаков, дуже симпатична, мила людина. Під нашим спостереженням зібрали ракети, відправили влітку в Загорськ на стендові випробування, а в грудні мене відрядили на їх пуск. Ми з начальником випробувального стенда В.П. Волковим обговорили всі зауваження, які в основному стосувалися двигуна, і прийняли по них рішення. Почали заправку бака паливом. Виявилося, що дерев’яні баки за літо розсохлись і паливо почало витікати. Таким чином, спроба замінити алюміній на дерево не відбулася, економічного ефекту від запропонованої в Златоусті раціоналізації не вийшло.

Щоб виконати найскладніші завдання, покладені на ОКБ, М.К. Янгель прийняв низку організаційних заходів. Розробив «Положення про ОКБ», провів деякі кадрові перестановки, сформував оперативну групу провідних конструкторів, групу військового представництва. За його особистою участю створено також базове технічне училище №17, що готувало кадри для заводу, організовано експериментальне виробництво ОКБ-586. Весь комплекс вжитих заходів та ентузіазм колективу ОКБ і заводу дозволили виготовити паралельно з серійними ракетами С.П. Корольова, тракторами та іншою продукцією, нову ракету Р-12 на висококиплячих компонентах палива.

Згадую прикрий випадок 1953—1954 рр. При зберіганні ракет Р-2 в арсеналі у замовника було ушкоджено гризунами кабельні мережі. Довелося провести значний обсяг відновлювальних робіт, розібралися в причинах неполадок. На нараді в Міністерстві оборони СРСР доповіли результати, у яких було показано, що миші здатні проникати в отвір діаметром, що дорівнює діаметру звичайного олівця. Випливало, що це могло відбуватися як на заводі в Дніпропетровську, так і при зберіганні на базі в замовника. Обстановка загострилася: хто винуватий? Справа скінчилася тим, що начальника бази полковника В.А. Волкодава зняли з роботи.

У лютому 1955 р. було ухвалено рішення про будівництво науково-дослідного випробувального полігона №5 у районі станції Тюра-Там Казахської ССР. З 1961 р. він став називатися космодромом Байконур. Першим начальником полігона у квітні 1955 р. призначили генерал-лейтенанта Олексія Івановича Нестеренка, з яким я познайомився ще в 1952 р., коли він був начальником НДІ-4 Міністерства оборони СРСР.

На завод і КБ чинили великий тиск, щоб прискорити розробку ракети Р-12. З постанови Ради Міністрів СРСР слідувало в квітні 1957 р. вийти на льотні випробування. До розробки ескізного проекту було залучено досвідчених конструкторів, що звільнилися від роботи над ракетами серійного виробництва. У жовтні 1955 р. вже було виготовлено ескізний проект, паралельно з ним випускалася креслярсько-конструкторська документація. Виникли серйозні технологічні та організаційні проблеми. На заводі з’явилися нові компоненти палива. Почали з підбору матеріалів, пошуку підприємств-виготовлювачів, підготовки лабораторій і стендової бази. Постали питання відпрацьовування стійких до компонентів палива конструкційних матеріалів, ущільнювальних прокладок, гум, змащень, а також матеріалів для теплозахисного покриття головної частини. Багато чого потрібно було вперше починати відпрацьовувати й виготовляти на нашому заводі та в промисловості країни.

Одержавши достатній досвід при розробці ракети Р-12, КБ прийняло чергове урядове завдання на розробку ескізного проекту нової ракети Р-15. Вперше в НДІ-88 інженер В.А. Панін показав можливість пуску бойової ракети із працюючим двигуном з-під води. Наше КБ з натхненням узялося за розробку проекту ракети Р-15 для Військово-Морського Флоту. До вересня 1957 р. проект був готовий, але через завантаження ОКБ іншими замовленнями М.К. Янгель вирішив передати його у КБ В.П. Макєєва (м. Златоуст).

В травні 1957 р. у НДІ-229 (м. Загорськ) проведено успішне стендове випробування ракети Р-12, а 22 червня того ж року — її перший пуск по програмі льотно-конструкторських випробувань на полігоні Капустин Яр.

20 серпня 1957 р. видано наказ міністра оборонної промисловості СРСР про передачу Китайській Народній Республіці двох ракет Р-2 з усією технічною документацією на них. Це виявилося дуже клопітливою справою, тому що треба було підготувати весь комплект креслярсько-технічної, технологічної, нормативної документації.

В 1957 р. почалася розробка міжконтинентальної балістичної ракети Р-16, і до листопада підготовлено ескізний проект. Суперечки по цій ракеті розгорілися тому, що проект зазнав критики з боку

С.П. Корольова, В.П. Мішина та інших фахівців з ОКБ-1. Для приймання ескізного проекту в січні 1958 р. призначено експертну комісію на чолі з М.В. Келдишем. Після тривалого й бурхливого розбору та обговорення ескізний проект ракети Р-16 було схвалено та прийнято для подальшого виконання робочих креслень. Строк початку льотно-конструкторських випробувань (ЛКВ) ракети було призначено на червень 1960 р.

За наказом Держкомітету по оборонній техніці від 24 березня 1958 р. на заводі, паралельно зі створенням Р-16, велася робота з виготовлення крилатої ракети «Буря». За заводом №586 закріпили виготовлення деталей і прискорювачів, за ОКБ — курирувати виробництво. Але головним напрямком ОКБ залишалися ракети власної розробки — Р-12 і Р-14. Остання повинна була мати дальність польоту 450 км. Початок її льотно-конструкторських випробувань планувався на квітень 1960 р.

У зв’язку зі збільшенням номенклатури створюваних машин і розширенням кола розв’язуваних завдань необхідно було провести реорганізацію структури конструкторського бюро. Було вирішено в складі ОКБ-586 створити конструкторське бюро по рідинних ракетних двигунах. Таке рішення М.К. Янгель підписав у липні 1958 р. про утворення КБ-4, головним конструктором якого призначено І.І. Іванова.

Дуже важливою обставиною було те, що, як правило, часу на розробку було обмаль, тому конструктори починали роботу паралельно з ескізним проектом. Частину конструкторів переводили в проектні відділи, де вони робили креслення для ескізного проекту, освоювали теорію й практику проектування ракети, і потім, коли вже випускали робочі креслення у своєму відділі, їм ця робота була багато в чому знайома. Коли конструктори ще працювали над проектом, технологи приходили в ОКБ і разом у кульмана ухвалювали рішення щодо технологічних питань креслень, що дуже скорочувало час.

У цілому завод і ОКБ спільно працювали ефективно, і їх почали наводити як приклад гарної співдружності, організації праці тощо. Л.В. Смірнов як директор заводу багато в чому сприяв цьому і, треба сказати, жорстко тримав цю лінію. Він почав проводити оперативні наради щодня, також слухав доповіді представників заводу й ОКБ, вирішував конфліктні технічні питання.

Найтяжким ударом для всіх суміжних організацій-розроблювачів, для полігона, для всього нашого колективу стала аварія ракети Р-16 24 жовтня 1960 р. Трагічно загинули наші товариші: Л.А. Берлін, В.А. Концевой, В.В. Орлинський, Л.П. Єрченко, Є.І. Аля-Бру- дзинський, В.Г. Карайченцев. У цій катастрофі загинув Головком Ракетних військ головний маршал артилерії М.І. Недєлін, заст. міністра Л.А. Гри- шин, головний конструктор системи керування Б.М. Конопльов, заст. головного конструктора рухомих установок Г.Ф. Фірсов, головний конструктор старту Капустинський та інші фахівці з суміжних організацій, талановитий випробувач полігона Р.М. Григор’янц — начальник 2-го управління, А.І. Носов — заст. начальника частини по НОИР, Є.І. Осташев — начальник 1-го управління й багато інших — загалом 74 чоловіка. М.К. Янгель і В.І. Кузнєцов відійшли за кілька хвилин до трагедії і залишилися живі.

У ЦК КПРС М.К. Янгель доповідав: «В 18.45 за місцевим часом, за 30 хвилин до пуску ракети Р-16, на заключній операції при підготовці до пуску відбулася пожежа, що викликала руйнування баків з компонентами палива. У результаті є жертви до ста або більше людей. У тому числі зі смертельним результатом кілька десятків чоловік. Головний маршал артилерії М.І. Недєлін перебував на площадці для випробувань, зараз його розшукують. Прошу термінової медичної допомоги потерпілим від опіків вогнем і азотною кислотою. Янгель».

Комісію за дорученням ЦК КПРС очолював секретар ЦК Л.І. Брежнєв. Члени комісії: А.А. Гречко, Д.Ф. Устинов, К.М. Руднєв, В.Д. Калмиков, І.Д. Сербін, Г.Я. Гуськов, Г.М. Таба- ков, Г.О. Тюлін. Комісія разом із провідними спеціалістами промисловості й з командним складом полігона ретельно розібралася в причинах аварії, намітила заходи, проведення яких дозволило виконати заплановану програму по випробуванню ракети Р-16.

З метою вирішення всіх питань після аварії та ухвалення рішення з подальшого виготовлення ракет Р-16 директор заводу Л.В. Смірнов підписав наказ про створення на заводі комісії під моїм головуванням, заступником призначив начальника 1-го виробництва Л.М. Ганзбурга. Ми щодня розглядали доповіді про кожну внесену зміну в креслення, всі допущені відхилення при виготовленні вузлів і складанні ракет, зауваження після проведення лабораторних, стендових і комплексних випробувань. Визначалися з обсягом доробки зібраних ракет. Йшла велика перевірка й у суміжників. У результаті за відносно короткий строк удалося доробити ракету по виявлених зауваженнях і провести 2 лютого 1961 р. успішний пуск першої міжконтинентальної двоступінчастої балістичної ракети Р-16, двигуни якої працювали на висококиплячих компонентах палива.

У січні 1965 р. було організоване Міністерство загального машинобудування. Першим міністром став Сергій Олександрович Афанасьєв, який до цього багато разів бував на нашому заводі, добре його знав, вникав у суть технічних труднощів, сам добре розумівся на технологічній службі. Як міністр, показав зразок проведення засідання колегії. Ретельно готувався, і коли проводив колегію, було видно, що він знає питання часом значно краще, значно глибше за доповідача. Це завжди змушувало перед колегією бути зібраним, ретельно розбиратися з розглядуваним питанням. Ще дуже цікава деталь, Сергій Олександрович у важку хвилину, коли траплялася аварія ракети або щось не ладилося, завжди подзвонить і скаже: «Не губіться, організуйте справу. Говорить, чим допомогти, будемо допомагати. Не соромтеся, дзвоніть». Водночас знали, що мине час, ми стоятиме на трибуні колегії й буде жорстка розмова, поки не розберемося з причиною, не намітимо шляхів її усунення. Але найбільше мені подобалася його переконаність, розуміння суті справи, напористість, з якої він діяв.

Таким чином, з 1946 по 1963 рр., коли прийнято на озброєння ракети Р-7 і Р-16 наземного й шахтного базування, була пророблена величезна робота — від розробки організуючих документів до становлення промисловості, будівництва полігонів, створення спеціальних військ — Ракетних військ стратегічного призначення, постановки на бойове чергування ракет, запуску першого штучного супутника Землі, польоту в космос першого космонавта.

Підіб’ємо підсумок по першому поколінню стратегічних ракет. Виготовлення Р-1 заводі в Дніпропетровську стало початком великого шляху підприємства — від автозаводу до найбільшого ракетного центра. Для конструкторського бюро «Південне» та інших КБ, у тому числі ОКБ-1, — це школа й багатий накопичений досвід з проектування й створення ракет; для випробувачів полігона — досвід підготовки й пуску; для замовника — початок експлуатації нової, грізної зброї.

Р-5М — перша в країні стратегічна ракета, конструкція якої складалася з несучих баків для окислювача й палива, ракета, що нам, «серійникам», відразу сподобалася. Головне ж значення цієї ракети в тому, що вона вперше у світі була запущена з атомним зарядом на дальність 1200 км, і її пуск пройшов нормально.

Розвиваючи й удосконалюючи стратегічні ракети наземного базування, СРСР і США суперничали, щоб забезпечити перевагу своїх ракет по основних тактико-технічних характеристиках. На першому етапі (кінець 50-х — початок 60-х рр.) найважливішими з таких характеристик були дальність стрільби, боєздатність, захищеність від авіаційно-ракетного впливу супротивника по стартах. Завдання кардинального підвищення зазначених технічних характеристик було вирішено на початку 60-х рр. при створенні ракет середньої дальності Р-12 і Р-14.

На ракеті Р-12 досягнуто дальність стрільби 2000 км, а на Р-14 — 4500 км. Перехід з низькокиплячого окислювача — рідкого кисню (на Р-1, Р-2, Р-5М, Р-7) на висококиплячий АК-27И дозволив значно збільшити строки перебування ракети в заправленому стані, підвищити її боєготовність і поліпшити експлуатаційні характеристики ракети й ракетного комплексу в цілому. Розміщення ракети в шахтній пусковій установці та старт з неї дозволили забезпечити необхідну захищеність ракети від ракетного нападу. Стартові шахтні установки ракет Р-12, Р-14, Р-16 (розробки М.К. Янгеля) і Р-9 (розробки С.П. Корольова) іменувалися відповідно: «Двіна», «Чусова», «Шексна» і «Десна». На заводах у Красноярську та Омську почалася реконструкція цехів для серійного випуску ракет Р-14 і Р-16. У цей час на заводі №586 уже необхідно було готовити виробництво й серійно випускати сім типів рідинних двигунів і чотири типи головних частин для цих ракет, що вимагало надзвичайно напруженої роботи у всіх ланках.

У першому поколінні міжконтинентальних ракет стратегічного призначення розроблено й поставлено на бойове чергування ракету Р-7 конструкції С.П. Корольова й Р-16 конструкції М.К. Янгеля. Перший пуск ракети Р-7 проведено 15 травня 1957 р., а успішний пуск ракети Р-16 (після аварії 24 жовтня 1960 р.) відбувся 2 лютого 1961 р. Ракету Р-7 прийнято на озброєння в 1960 р. і мала стартову масу — 276 тонн. Ця ракета має завидне довголіття: великий трудівник космосу, вона й нині в строю. Ракету Р-16 з наземним стартом прийнято на озброєння в 1961 р. В 1963 р. постановою уряду прийнято на озброєння ракети Р-12В, Р-14В, Р-16У шахтного базування. Всі ці роботи проведено в рекордно короткий термін. За цей час вирішено багато наукових проблем в галузі міцності, стійкості польоту, балістики, аеродинаміки. Проведено значні роботи з пошуку нових теплозахисних матеріалів, створенню систем керування й телевимірювання, по організації виробництва й підготовці полігона в Тюра-Таме, а також по вибору полів падіння.

Необхідно зазначити, що після розробки перших рідинних міжконтинентальних балістичних ракет як у СРСР, так і США одному з найважливіших завдань при їхньому масовому виробництві й розгортанні повномасштабного бойового високоефективного угруповання стало збільшення гарантійного строку бойового чергування ракет при високому рівні боєздатності й гарних експлуатаційних характеристиках.

У США це завдання вирішувалося переходом на твердопаливні ракети, в СРСР створенням ампулізованих рідинних ракет другого покоління, у наступні роки — твердопаливних. В 1960 р. у США стала на бойове чергування ракета «Мінітмен-1» з гарантійним строком бойового чергування 10 років, в 1967 р. у СРСР — ракети Р-36 і УР-100 мали гарантійний строк бойового чергування в заправленому стані 7 років. При реальній експлуатації ракет Р-36 і УР-100 цей строк продовжено більш ніж вдвічі. Ракети цього покоління базувалися в одиночних шахтах підвищеної захищеності.

Питання подальшого якісного поліпшення основних тактико технічних характеристик і підвищення технічного рівня було вирішено при створенні ракет МР-УР100, Р-36М и «Темп-2С», про що я розповім нижче.

Друге покоління.

Розгортання ракет передового базування США поставило перед нашими конструкторами гостре питання: чи здатні наші ракети, які перебувають на озброєнні виконати завдання, для яких вони створені, насамперед, гарантовано забезпечити стримування першого удару. 16 квітня 1962 р., прийнято постанову уряду «Про створення зразків міжконтинентальних балістичних і глобальних носіїв важких космічних об’єктів» — ракети Р-36, з початком льотних випробувань у четвертому кварталі 1963 р., ракети Р-36 (орбітальної), з початком льотних випробувань у третьому кварталі 1964 р. Це був новий клас потужних стратегічних ракет.

Починаючи з цього часу, ключові вимоги, які ставилися до ракетних комплексів наземного базування й направляли діяльність їх розробників, полягали в наступному:

  •  підвищення живучості комплексів, насамперед за рахунок розосередження шахт;
  •  забезпечення підвищеної боєздатності;
  •  забезпечення гарантійних строків зберігання ракет, що перебувають у заправленому стані;
  •  спрощення експлуатації комплексів, що перебувають на бойовому чергуванні;
  •  підвищення можливості прориву протиракетної оборони потенційного супротивника;
  •  збільшення точності стрільби й ще досить значний перелік вимог, які повинні бути виконані при створенні комплексів цього покоління.

КБ «Південне» та Південний машинобудівний завод

У червні 1962 р. КБ «Південне» і Південний машинобудівний завод відвідав М.С. Хрущов. Він ознайомився з виробництвом, вручив урядові нагороди. На нього велике враження справив завод, цех складання. Залишився в пам’яті курйозний випадок. М.К. Янгель попросив В.В. Грачова, який у цей час перебував на полігоні, надіслати кінострічку з пуском ракети, звернувши увагу на те, щоб він перевірив все особисто, тому що цю плівку буде показано М.С. Хрущову. На засіданні М.К. Янгель зробив докладну доповідь, на завершення було намічено показ пуску ракети. Треба сказати, що в ту пору ще мало було таких показів. Раптом ми всі побачили, що на плівці кадри повернені на 90° і ракета із шахти виходить у горизонтальному напрямку. Настала глибока тиша, і Микита Сергійович запитав Янгеля: «Михайло Кузьмич, а що, треба лягти, щоб побачити нормальний пуск?» Це жартівливе зауваження розрядило обстановку. Як потім розповідав В.В. Грачов, він особисто все перевірив, відклавши коробки із плівками, але в останній момент, при укладанні, взяли коробки з іншого кінця стола.

Однією з найскладніших стала проблема забезпечення герметичності встановлюваних на бойове чергування заправлених ракет. На прикладі ракети Р-36 можна уявити обсяг розв’язуваних при цьому питань. П’ять років під компонентами палива і їхньої пари повинні були перебувати 22817 роз’ємних з’єднань різних типів — сферичних, плоско-прокладочних, замкових і ніпельних. Для гарантованого забезпечення їхньої працездатності було складено велику програму досліджень та експериментів за участю багатьох науково-дослідних інститутів — НДІмаш, Інституту зварювання ім. Є.О. Патона, ВІАМ, ВІЛС, НДІПМ, ІПМ АН УРСР, заводів — ПМЗ, Куйбишевського, «За- поріжсталі», «Дніпросталі», Нікопольського «Південнотрубного», металургійного Каменск-Уральського.

До багатьох розробок і впроваджень того часу можна застосувати слово «вперше». Для забезпечення санітарної норми загазованості в «сухих» відсіках ракети необхідно було розробити й впровадити технологію локалізації місць негерметичності. Водночас було розпочато унікальний за складністю забезпечення й тривалістю експеримент. Протягом 14 років при строго підтримуваних санітарних нормах загазованості перевірені цілісність і працездатність всіх вузлів і матеріалів ракети. Цей експеримент дозволив підтвердити встановлені гарантійні строки зберігання ракети в шахті.

В інших лабораторіях КБП і ПМЗ досліджували всі типи роз’ємних з’єднань, проводили велику роботу по можливому переведенню їх на нероз’ємні, використовуючи автоматичне зварювання обертальним електродом у середовищі аргону. Для поліпшення герметичності було розроблено схему з єдиним біметалевим днищем між баком окислювача й палива. Це вимагало підбір матеріалів і способів виготовлення таких днищ. Одночасно створювалися методики визначення натікання пари компонентів палива в замкнуті об’єми приладового й хвостового відсіків з метою розробки системи, що дозволяє контролювати загазованість цих відсіків ракети при бойовому чергуванні. Датчики для неї зроблено в інституті, яким керував у цей період Ю.М. Лужков (майбутній мер Москви). З нашого сторони розробку вели Ф.Ф. Фалунін, С.М. Солодников, В.С. Фоменко, Ф.П. Санін, Г. Тихий, А.А. Орленко та ін.

Не менш гостро постало питання захисту бойових блоків при проходженні системи ПРО потенційного супротивника.

Нашими суміжниками з розробки систем керування (СК) і прицілювання для Р-36 обох варіантів були головні конструктори В.Г. Сергєєв, В.И. Кузн- єцов (командні гіроскопічні прилади), П. Парняков (система прицілювання), під керівництвом яких злагоджено й плідно працювали великі колективи. У КБП роботи із системи керування велися під керівництвом М.Ф. Герасюти, В.В. Грачова, В.Ф. Рикова, Й.М. Ігдалова.

Це був час становлення й зростання великої кількості суміжних організацій і НДІ. Тільки в Україні до виготовлення СК було залучено заводи «Арсенал», Київський радіозавод, завод «Комунар» та ін.

Багато оригінальних рішень впроваджено при створенні шахти для ракети Р-36. Її розробником виступило ЦКБ-34 на чолі з Є.Г. Рудяком. Ракета із установленими з боків бугелями виходила з шахти по спрямовуючим, розташованим всередині контейнера. На висоті 20 м по команді від системи керування бугелі скидалися. Конструкція шахти та її елементів, системи забезпечення температурно-вологого режиму були продумані до дрібниць.

У вересні 1963 р. почали літні випробування ракети Р-36 з легким моноблоком. Головою держкомісії було призначено генерал-полковника Михайла Григоровича Григор’єва (з 1968 р. — заст. головкому РВСП). До серійного виробництва ракети Р-36 приступили в грудні 1965 р.

У липні 1967 р. ракету Р-36 з комплексом засобів подолання ПРО прийнято на озброєння. Стартова маса ракети становила 183 тонни з моноблочною головною частиною у двох модифікаціях. З 1965 р. почалися льотні випробування ракети Р-36-0 в орбітальному варіанті з необмеженою дальністю при стартовій вазі 185 тонн. У листопаді 1968 р. її прийнято на озброєння.

Ускладнювалися ракети, підвищувалися їхні технічні характеристики, збільшувався обсяг радіотелеметричних вимірювань. З НДІ-88 виділився Науково-дослідний інститут вимірювальної техніки. Нам усім, розроблювачам ракет, пощастило, що на чолі цього інституту стояли грамотні, висококваліфіковані фахівці, а головне — терплячі, добропорядні люди. Адже часто хотіли бачити помилки в телевимірюваннях, а не у відмовах ракетних систем. Першим директором інституту був О.М. Шиш- кін, що згодом став міністром МЗМ; після нього інститут очолив О.О. Сули- мов. У Харкові на базі НДІТ було створено інститут (директор Г.О. Барановський), який розробив систему «Вега» для точних зовнішньотраєкторальних вимірювань.

Паралельно зі створенням і серійним випуском ракет Р-36 і Р- 36-0 у грудні 1964 р. в ОКБ-586 (з 1966 р. — КБ «Південне») розроблено ескізний проект ракети РТ-20П, і згідно постанови уряду від 24 серпня 1965 р. розпочато роботи з її виготовлення. Вона відрізнялася від попередніх ракет конструктивною схемою. Перший ступінь її був твердопаливним, другий — рідинний. Запуск передбачався з самохідної пускової установки. Головним конструктором РТ-20П призначено М.К. Янгеля, а пускової установки — Ж.Я. Котіна. У жовтні 1967 р. на космодромі Плесецьк розпочато льотно-конструкторські випробування цієї ракети. Технічним керівником випробувань був призначений перший заступник М.К. Янгеля — В.С. Будник. Після перших невдач було зроблено підряд вісім вдалих пусків. Однак з огляду на велику завантаженість КБП і ПМЗ іншими важливішими розробками, постановою уряду наприкінці 1969 р. роботи з комплексу РТ-20П було припинено.

Для розробки твердопаливних двигунів було ухвалене рішення про створення на базі філії КБП в м. Павлограді Дніпропетровської області спеціалізованого КБ-5. Начальником призначено Г.Д. Хорольського, який пізніше став головним конструктором залізничного комплексу з ракетою РТ-23УТТХ.

Однак, незважаючи на всі зусилля, ми ще не мали рівноваги з США по бойових блоках. Якщо судити по цьому головному критерію, то ми досягли рівноваги тільки в середині 80-х рр.; в 1990 р. стратегічних наступальних озброєнь у США було 10563 боєзарядів, у СРСР — 10271. Але вже в цей період на бойовому чергуванні стояли ракетні комплекси другого покоління, здатні завдати неприйнятних втрат внаслідок удару у відповідь.

Третє покоління ракет. «Мала громадянська війна».

В 1969 р. військова доктрина СРСР була чітко визначена в політичній заяві про незастосування ядерної зброї першими. М.К. Янгель, ми, його колеги, як і раніше стояли на позиціях необхідності гарантованого удару у відповідь, який би зумовив неприйнятні втрати для атакуючої сторони.

З метою створення ракетних комплексів, що вирішують цю найважливішу проблему, КБ «Південне» разом зі НДІмаш виступило з пропозиціями: збільшити міцність шахт і увести до складу ракетних військ пересувні ракетні комплекси; оснастити частину ракет головними роздільними частинами індивідуального наведення; застосувати бортову цифрову обчислювальну машину (БЦОМ); поліпшити точність влучення; підвищити експлуатаційні характеристики.

Основна розбіжність, навколо якого розгорілися пристрасті, — це пропозиція В.М. Челомея, яка полягала в тому, що не треба в багато разів зміцнювати шахти, а необхідно тільки забезпечити відповідний зустрічний удар, тобто запустити наші ракети до приходу ракет супротивника. Пропозиція М.К. Янгеля, Ю.О. Мозжоріна, М.О Пілюгіна, В.П. Глушка, Є.Г. Рудяка, Б.Г. Бочкова підтримали Військово-промислова комісія Президії Ради Міністрів СРСР і Д.Ф. Устинов (він був у той час секретарем ЦК КПРС), Л.В. Смірнов, перший заступник міністра загального машинобудування Г.О. Тюлін. Пропозиції В.М. Челомея, В.Г. Сергєєва, В.П. Бар- міна, В.І. Кузнєцова, В.М. Баришева підтримував член Політбюро ЦК КПРС міністр оборони СРСР А.А. Гречко, Міністерство загального машинобудування (С.О. Афанасьєв). Така боротьба думок одержала серед фахівців назву «мала громадянська війна». Було призначено державну експертну комісію на чолі із президентом Академії наук СРСР М.В. Келдишем. Спроба комісії прийняти узгоджене рішення була безуспішною. Пристрасті загострилися, але справа вимагала ясності. Було ухвалено рішення винести це питання на засідання Ради Оборони СРСР, яке очолював Л.І. Брежнєв. Засідання Ради проходило в Криму. М.К. Янгель розповідав після повернення, що був дуже дружний натиск з боку виступаючих з Міністерства оборони СРСР, які підтримували варіант В.М. Челомея, обґрунтовуючи свою точку зору тим, що Міністерство оборони СРСР зможе забезпечити зустрічний удар у відповідь. До того ж потужного захисту шахт, що пропонують інші головні конструктори на чолі з М.К. Янгелем, робити не треба. М.К. Янгеля гаряче підтримував тодішній директор НДІмаш Ю.О. Мозжорін, а також академіки АН СРСР М.В. Келдиш і А.П. Александров. Розбіжності, що виявилися на Раді, викликали незадоволення Л.І. Брежнєва, і було дане доручення всі ці питання доробити, погодити й ще раз розглянути.

Невдовзі після цієї Ради М.К. Янгель важко занедужав, у нього трапився ще один інфаркт, після якого йому вдалося піднятися, але ненадовго. 25 жовтня 1971 р., у день свого шістдесятиріччя, М.К. Янгель раптово помер. Того дня у кабінеті міністра загального машинобудування СРСР проходило вшанування М.К. Янгеля з нагоди його ювілею. О 10-й годині ранку я зустрів його із дружиною Іриною Вікторівною, він якось втомлено посміхнувся, його хворобливий вигляд вселяв велику тривогу. У мене виникло серйозне побоювання: чи здолає він сьогоднішнє навантаження. Я дав вказівку перевірити, чи є на місці реанімаційна машина, про що ми раніше домовилися. Із Дніпропетровська прилетіли заступники й провідні конструктори. Усе йшло благополучно. Було вирішено завершити ушановування до 14 годин, і раптом М.К. Янгель, як підкошений, став опускатися на підлогу. Негайно було надано медичну допомогу, викликали другу реанімаційну машину, але врятувати його не вдалося. Це був останній, п’ятий інфаркт.

Для нашого колективу роль Михайла Кузьмича була величезна, для вітчизняного ракетобудування — також. Його порядність, доброзичливість, цілеспрямованість, уміння гідно відстоювати свої ідеї здобули в усіх, хто з ним працював, глибоку повагу. М.К. Янгель створив унікальний колектив, в основному з молоді, колектив найвищої діловитості й працездатності, який доводив до кінця взяті на себе зобов’язання. Я проробив з М.К. Янгелем 17 років, з 1961 р. був його заступником по конструкції, а з березня 1968 р. — першим заступником. Мені боляче було дивитися, як загасало його здоров’я, і особливо з 1969 р., коли почалася «мала громадянська війна». Він часто довго не приїжджав у КБ, перебуваючи на лікуванні в Москві. Я бував у нього в лікарні, на дачі, наскільки дозволяв стан його здоров’я, розповідав про наші справи, він постійно всім цікавився. Важко виходив із третього інфаркту в грудні 1964 р. Навіть у цей важкий для Михайла Кузьмича час, він, як тільки ставало можливим, знаходив з нами контакт, писав листа, жваво цікавився нашим життям.

Михайло Кузьмич мав дар бачити головне в будь-якій справі, організовувати виконання поставленого завдання, вмів брати на себе відповідальність. Він залишив глибокий слід у розвитку ракетно-космічної техніки, у створенні КБ «Південне» і нового напряму в розробці ракет на високо киплячих компонентах палива. Роки спільної роботи з Михайлом Кузьмичем були для мене гарною школою, і я з великою теплотою згадую про них.

У цей час тривала «мала громадянська війна», і хоча я вже тривалий час виконував обов’язки головного конструктора, Д.Ф. Устинов і Л.В. Смірнов були стурбовані тим, чи витримаю я в цій боротьбі, чи зумію відстояти наші принципові позиції. На розроблювальних нами комплексах було внесено чимало принципово нових технічних рішень: «мінометний» старт із шахти рідинної ракети; вперше у світі запуск двигуна важкої ракети в невагомості, над шахтою на висоті близько 20 м; застосування хімічного наддування баків перед запуском двигуна; система керування з бортовою цифровою обчислювальною машиною; головна роздільна частина індивідуального наведення та ін.

Тому про хід відпрацьовування цих систем, реакцію замовника на стан справ я часто доповідав Д.Ф. Устинову, іноді звертався до нього і за допомогою щодо організації виготовлення нових матеріалів.

Наступна Рада Оборони відбулася в середині 1972 р. Головував Л.І. Брежнєв, були присутні О.М. Косигін, М.В. Підгорний, А.А. Гречко, Д.Ф. Устинов, Л.В. Смірнов, С.О. Афанасьєв, головком РВСП В.Ф. Толубко, головні конструктори В.М. Челомей, М.О. Пілюгін, В.П. Глушко, В.Г. Сер- гєєв. Мені було доручено доповісти про хід розробки двох комплексів — з легкою ракетою МР-УР 100 і з важкою ракетою Р-36М. В.М. Челомей доповідав з комплексу УР-100Н «з найважчою ракетою з легких МБР». Я доповів про хід розробки ракет, про необхідність забезпечення удару у відповідь шляхом значного зміцнення шахт. Після мого виступу було багато запитань. О.М. Косигін жваво цікавився вартістю переустаткування шахт і часом, необхідним для постановки на бойове чергування ракет після переустаткування. Я відчував, що складаю іспит як новопризначений головний конструктор. Після мене виступав В.М. Челомей. У своїй доповіді він сказав, що немає необхідності так сильно зміцнювати шахти. Я змушений був взяти слово й докладніше, із графіками й розрахунками обґрунтувати таку необхідність. Пристрасті розгорілися. Я та Челомей виступали тричі . На четвертій спробі Челомея Л.І. Брежнєв роздратовано перервав його, і більше ми до цього питання не верталися. Я відчував, що іспит витримав, головне — прийняли нашу пропозицію по захищеності шахт. Завдяки спільному проектуванню ракети й шахти, вдалося підвищити захищеність комплексу більш ніж у 15 разів!

Моєму братові, головному конструкторові шахтної пускової установки (ШПУ) О.Ф. Уткну, і М.О. Трофімову з колективом конструкторського бюро №4 КБСМ вдалося застосувати багато оригінальних конструктивних рішень, які були впроваджені в межах внутрішніх розмірів наявних шахт. При цьому коефіцієнт заповнення її ракетою до- сяг найбільшої величини. І на сьогодні жодний бойовий ракетний комплекс (БРК) у світовій практиці не має такої досконалості, такого високого коефіцієнта використання об’єму ШПУ ракетою. Цьому також сприяла позиція М.О. Пілюгіна, який не тільки прийняв на систему керування функції передачі команд на агрегати ШПУ, але, головне, підпорядкував схемні й конструктивні рішення системи керування загальним завданням. Конструкції бортової цифрової обчислювальної машини (БЦОМ) і наземної (НЦОК) розроблено з урахуванням розміщення в шахті. Багато часу приділялося забезпеченню мінімального електроспоживання системою керування, завдяки чому було вилучено електроспоживчу систему тепловологого режиму (ТВР), тобто електричні печі, механічний осушувач повітря, а це, у свою чергу, усунуло джерела відмовлень по системі ТВР.

Уперше було створено безголовкову шахтну пускову установку з малогабаритною покрівлею поворотного типу з пороховим приводом відкривання під час пуску без використання гідравлічних пристроїв. Цикл переустаткування пускової установки ракети УР-100 під комплекс МР-УР100 порівняно з переустаткуванням під комплекс УР-100Н було скорочено більш ніж у чотири рази при меншій вартості робіт. Це дозволило в стислий термін провести модернізацію з мінімальною тривалістю зняття БРК із бойового чергування.

В.М. Челомей, В.Г. Сергєєв, В.І. Кузнєцов, В.М. Баришев також не стояли на місці, шукали шляхи поліпшення характеристик. Змагання йшло часто-густо без дотримання правил, але замовник — Міністерство оборони країни — одержувало нові комплекси, які знову ставили на порядок денний питання про необхідність скорочення СНО у США та СРСР.

На військових будівельників, монтажників і наземщиків лягло велике навантаження по переустаткуванню пускових установок і постановці на бойове чергування ракет третього покоління — Р-36М, МР-УР100, УР-100Н. На цих ракетах встановлювалися роздільні головні частини індивідуального наведення по 10, 4 і 6 боєголовок відповідно.

В процесі постановки ракет на бойове чергування, В.М. Челомей і ми знайшли можливість поліпшити характеристики ракет. 16 серпня 1976 р. вийшла постанова Уряду про подальше поліпшення тактико-технічних характеристик (ПТТХ) комплексу МР- УР100-УТТХ, прийнятого на озброєння в грудні 1975 р. Аналогічні постанови вийшли також по Р-36 М-УТТХ, і по УР-100 Н-УТТХ. По МР-УР100-УТТХ ми знайшли можливість збільшити потужність заряду, поліпшити швидкісні й динамічні характеристики бойових блоків, підвищити стійкість до вражаючих факторів ядерного вибуху. Було створено систему керування ракетою, яка забезпечувала визначення напрямку на північ без використання спеціальної апаратури прицілювання, що є істотним внеском у розвиток ракетної техніки. Велику роботу було проведено М.О. Пілюгіним по забезпеченню підвищеної купчастості стрільби.

Особливу увагу в цей період приділялося системі бойового керування. Річ у тому, що на початку 70-х рр. стала очевидною певна невідповідність між характеристиками стаціонарних ракетних комплексів і засобами їх дистанційного керування. Насамперед, досить висока живучість захищених шахтних пускових установок з ракетами вимагала відповідного підвищення захищеності й живучості кабельних структур систем дистанційного керування ракетними комплексами.

В зв’язку з цим зусилля головних конструкторів ракетних комплексів, НДІмаша й МЗМа було спрямовано також на розв’язання актуальних завдань централізованого керування ракетними комплексами. У результаті під керівництвом ОКБ при Ленінградському політехнічному інституті було розроблено й впроваджено уніфіковану для всіх ракетних комплексів систему дистанційного керування, що дозволило істотно поліпшити технічні та експлуатаційні характеристики системи бойового керування.

З розгортанням робіт зі створення ракет МР-УР100 і Р-36М у нас росла впевненість в успішному та своєчасному їх завершенні. Однак не все складалося гладко. 12 вересня 1978 р. після цілого ряду нормальних пусків МР-УР100 стався зрив. Ми пускали чергову ракету. Вона під дією газів від порохового акумулятора тиску вийшла з транспортно-пускового контейнера, строго витримуючи всі параметри, але запуску двигуна в потрібний по циклограмі момент не відбулося. Ракета впала назад у шахту, відбувся страшенний вибух. Шахту було повністю зруйновано. Коли я приїхав на старт, то побачив сумну картину: навколо розкидано купу обгорілих, покручених уламків. Я подзвонив Устинову, Смирнову та Афанасьєву, повідомив КБ, дав завдання створити тимчасову робочу групу з аналізу аварії й постійно доповідати про хід розслідування. Разом з головою комісії Ф.П. Тонких подав пропозиції з ліквідації аварії начальнику відділу ВПК К.Г. Осадчиєву, великому прихильнику й помічнику в розробці МР-УР100 та всіх наших комплексів.

У той же день мені подзвонив М.О Пілюгін і сказав: «Ми винуваті. Не видали команди на запуск двигуна першого ступеня. Прикра, груба помилка». Добре розуміючи насторожене ставлення багатьох до мінометного старту, він знайшов мужність і шляхи його ре- абілтації. Що й говорити, ми сповна одержали по заслугах. Єдиною втіхою було те, що мінометний старт був поза підозрою.

Кілька слів хотілося б сказати про історію розробки роздільних головних частин індивідуального наведення. Ми почали одержувати матеріали про розробку американцями роздільної головної частини для ракети «Мінітмен-3». М.К. Янгель і ми, його колеги, розуміли, що це буде великою перевагою над нашими ракетами, оснащеними тільки моноблочними головними частинами. Ми теж мали розробки по цій проблемі, а з 1967 р. впритул і серйозно приступили до створення першого покоління роздільних головних частин. Спочатку це був спрощений варіант, суть його полягала в наступному. Три бойові блоки при вимиканні двигуна другого ступеня скачувалися по похилих направляючих (після спрацьовування піроболтів).

13 серпня 1968 р. я, як технічний керівник, вилетів на космодром Байконур для участі в проведенні льотних випробувань експериментальної головної частини. Випробування пройшли успішно. Ракету Р-36П 1970 р. здано на озброєння. На ній установлювалася РГЧ-3 роздільного типу у складі трьох блоків. При роботі розглядалися варіанти головних частин, які дозволили вражати будь-які цілі в заданому прямокутнику, у тому числі — застосування рідинних і твердопаливних двигунів для розведення бойових блоків. При цьому враховувалося, що в складі КБ «Південне» були КБ по твердопаливним двигунам на чолі з В.І. Кукушкіним і КБ по рідинних двигунах на чолі з І.І. Івановим. У роздільних ГЧ нашої розробки знайшли застосування також рідинні та твердопаливні двигуни. В.М. Челомей для ракети УР-100Н також почав розробляти РГЧ ІН з шести бойових блоків. Двигун розведення був рідинним, конструкції О.Д. Конопатова.

Згодом представниками США на перемовинах по скороченню озброєнь висувалося положення, що МБР із РГЧ ІН є найбільш дестабілізуючим типом СНО. Це твердження, на мою думку, не відповідає дійсності. Сучасний розвиток техніки дозволяє забезпечити високу живучість МБР із РГЧ стаціонарного й пересувного базування, що в поєднанні з їх високою бойовою готовністю, надійною та оперативною системою бойового керування ракетними військами дозволяє використовувати їх як в ударі у відповідь, так і у зустрічному ударі у відповідь, а не тільки при першому ударі. Стабілізуюча роль МБР із РГЧ також полягає в тому, що їх здатність ефективно долати ешелоновану систему ПРО стримує від ухвалення рішення зриву домовленості по ПРО.

В 1974 р. завершувалися льотні випробування ракет Р-36М і МР-УР100. Одночасно з ними підходили до завершення і випробування УР-100Н. Необхідно було готувати постанову Уряду про закриття акваторії океану в районі падіння бойового блоку. Я й мої колеги наполягали на закритті району, близького до максимальної дальності стрільби. Наша переконаність засновувалась на гіркому досвіді льотних випробувань раніше розроблених нами ракет. Тоді в одному випадку при випробуваннях прогорів бойовий блок, в іншому було виявлено збільшення відхилень бойових блоків від цілі.

В.М. Челомею було вигідніше робити пуски в акваторію океану на відстані меншій, ніж максимальна діяльність. У цьому випадку він мав можливість частину палива виділити на збільшення прямокутника розведення бойових блоків, показавши тим самим переваги УР-100Н над МР-УР100. Я вважав, що для користі справи необхідно наполягати на ухваленні правильного рішення, і домовився про це з М.О. Пілюгіним і Г.О. Тюліним. Довелося тричі літати в Москву, щоб добитися потрібного району акваторії океану. М.О. Пілюгін і В.П. Глушко зі мною разом підписали лист Л.І. Брежнєву, у якому обґрунтували необхідність виділення потрібного нам району акваторії. Було ухвалене рішення: кожному виділити той район, котрий ним заявлявся. Хоч В.М. Челомей і одержав можливість показати збільшені розміри прямокутника, але все це йому дорого коштувало надалі, що ще раз підтвердило правило: випробовувати ракету і її агрегати необхідно в умовах, близьких до реальних. Нехтування такою перевіркою привело до того, що згодом при пуску ракети Челомея УР-100Н на максимальну дальність при мінімальних залишках компонентів палива в баках виявилися великі вібрації, які викликали резонансні коливання елементів приладу керування дальністю. Довелися всі ракети, що стояли на бойовому чергуванні, доопрацьовувати, тобто встановлювати антивібратори на кришках двох люків.

Незважаючи на те, що при розробці ракет В.Г. Сергєєв і В.І. Кузнєцов були в іншому таборі, М.К. Янгеля й мене багато років зв’язувала з ними велика дружба. Я разом з ними пройшов значний творчий шлях: з В.І. Кузнєцовим — з 1952 р., з В.Г. Сергєєвим — з 1961 р. Це були сильні конструктори, головне, завжди можна було довіряти їхній порядності й щирості, з ними приємно й цікаво працювалося.

Відмінна риса цього періоду в житті КБ «Південне» й заводу полягала в наступному. Якщо раніше вироби розробки КБ серійно виготовлялися в Омську, Пермі, Красноярську, Оренбурзі, то в цьому випадку М.К. Янгелю запропонували вести серійне виробництво ракет Р-36М і МР-УР100 на Південному машинобудівному заводі, що відразу поставило КБ і завод у важке становище.

Замовник у результаті «малої громадянської війни» одержав ракетні комплекси з більш високими характеристиками, чим вони були запропоновані на початку розробки. Спочатку ракета МР-УР100 мала три блоки в складі роздільних ГЧ, потім ми знайшли можливість додати ще один блок. Суперечки завершилися, і В.М. Челомей також підняв захищеність свого комплексу до нашого рівня. Він збільшив і прямокутник розведення бойових блоків.

Уперше на всіх комплексах було застосовано бортову цифрову обчислювальну машину. Нині, як і багато чого іншого, здається цілком природним її застосування в системі керування. Тоді ж деякі головні конструктори й представники замовника вважали, що через недостатню надійність елементної бази не вдасться забезпечити вимоги надійності ракети в процесі бойового чергування й польоту.

Озираючись на минуле з позицій сьогодення, я вважаю, що необхідно було робити одну ракету, причому МР- УР100. Чому? Причин можна назвати кілька. По-перше, індустріальний метод підвищення захищеності пускової установки дозволяв досягти її зміцнення за рахунок зменшення внутрішнього діаметра шахти, корисний вантаж ракети при цьому зростав в 2,5 рази завдяки вперше застосованому для рідинних ракет мінометному старту. Час будівництва зміцненої установки й постановки ракетного комплексу МР-УР100 на бойове чергування був у 2-3 рази менше, ніж потрібно для створення нових шахтних стартів під ракету УР-100Н на старому місці. По-друге, ракета виходила з заводу в транспортно-пусковому контейнері з встановленою на ньому та випробуваною на заводі пусковою апаратурою, що раніше стояла в оголовці шахтної пускової установки. На цьому ж контейнері прокладалися трубопроводи заправки компонентом палива.

Вперше застосований на Р-36М і МР-УР100 мінометний старт спочатку викликав значні сумніви в можливості його реалізації. Досвіду запуску ЖРД при малих негативних перевантаженнях при підйомі на висоту 18-25 м від зрізу шахти ні в кого не було. Мінометний старт запропоновано і відпрацьовано на моделях у НДІмаш. Ю.О. Мозжорін — директор інституту був його активним прихильником. При його особистій участі над цим завданням працювали В.В. Казанський, В.М. Макушин, І.Ф. Дмитраков, В.О. Хотулев, Г.С. Летучих. Діаметр шахти для Р-36М було зменшено з 8,3 до 5,9 м, шахти для МР- УР100 — з 4,2 до 3,8 м. Я домовився з академіком АН СРСР Б.П. Жуковим, щоб він узявся разом з В.І. Кукушкіним за розробку порохових акумуляторів тиску — серцевини мінометного старту.

Велися також дослідження із забезпечення міцності шахт О.В. Кармишин (НДІмаш), П.І. Нікітін (КБ «Південне»), В.С. Степанов і О.Ф. Уткін (ЦКБ-34). Співробітники НДІмаша відробили методику розрахунку пускової установки, вирішуючи в комплексі завдання «ракета — контейнер — система амортизації — стовбур шахти». Проведені за спеціальною програмою «Зсув» кількаразові випробування на міцність шляхом нагруження вибухом підтвердили правильність розрахунків. Д.Ф. Устинов при зустрічах жваво цікавився ходом розробки мінометного старту й став переконаним нашим союзником. Я розумів, що перші невдачі при льотно-конструкторських випробуваннях мінометного старту при тому скептицизмі, з яким до нього ставився багато хто, відразу б надовго зупинили розробку обох комплексів — Р-36М и МР-УР100. Льотні випробування повністю підтвердили правильність обраних характеристик мінометного старту.

Є.Г. Рудяк — сильний, досвідчений конструктор шахтних установок для ракет Р-16У и Р-36 змушений був піти з посади головного конструктора КБ-2 ЦКБ-34, тому що не вірив у мінометний старт і не взявся за розробку зміцненої шахти з мінометним стартом для ракети Р-36М. Я дотепер не розумію, чому при його колосальному досвіді конструктора він не зміг переорієнтуватися. У мене з ним було кілька зустрічей по цьому питанню. Мені здавалося, що в нього була деяка надія, що ми відмовимося від нашої «витівки» як занадто ризикованої, — і від мінометного старту для рідинної ракети, і від хімічного наддування. Я був присутній на останній зустрічі М.К. Янгеля й Є.Г. Рудяка в кабінеті заст. міністра МЗМа Г.Р. Ударова. Є.Г. Рудяк знову не погодився на розробку шахти й обґрунтував свою незгоду тим, що він не вірить у можливість створення такого старту. За його розробку узявся В.С. Степанов.

30 квітня 1972 р. у Павлограді на стенді зроблено перший пуск ракети Р-36М. Стенд для обробки мінометного старту був створений групою фахівців, які оформили заявку на винахід. На стенді було можливим багаторазове відпрацьовування виходу виробу з пускової установки за допомогою порохового акумулятора тиску. При цьому проводилися вимірювання швидкості руху ракети, тиску в контейнері й часу руху при всіх можливих швидкостях горіння порохів і різних температурах. Випробування на цьому стенді забезпечували надійний старт.

Під час другого пуску Р-36М и третього пуску МР-УР100 в 1972 р. був присутній А.А. Гречко. Ми показали йому пускову установку МР-УР100, доповів про неї головний конструктор О.Ф. Уткін. Доповідав переконливо, цікаво, але я по реакції відчував, що треба мені взяти вогонь на себе, коли мова зайшла про заходи щодо підвищення захищеності пускової установки. Я повідомив про одержані позитивні результати й про подальшу можливість підвищення захищеності комплексу МР-УР100 втричі порівняно з тим, що було нам задано. Андрій Антонович, як я й очікував, гаряче відреагував на мої слова й запитав: «Хто вас про це просить?» Потім, не чекаючи відповіді, звернувся до нашого міністра С.О. Афанасьєва: «Сергій Олександрович, що, цьому КБ робити нема чого?» Сергій Олександрович, щоб не накаляти обстановку, промовчав. Я продовжував переконувати в необхідності впровадження цих результатів, тому що коштувало це небагато, а ефективність удару у відповідь збільшувалася значно. Ця драматична сцена була кимось сфотографована, і років через дванадцять мені її з посмішкою вручили очевидці. І військові, і конструктори виїхали зі старту з важким настроєм.

Наступним об’єктом показу був уніфікований командний пункт (УКП), по якому в замовника не було спільної думки. Річ у тому, що він розташовувався у вертикально висячому контейнері від ракети Р-36М, для виготовлення якого нами був застосований склопластик. Чергова зміна розташовувалася внизу. Пропоноване рішення, як і вертикальне розташування, викликало чимало суперечок. Тому відвідування УКП А.А. Гречком повинно було сприяти ухваленню остаточного рішення. Після ретельного огляду А.А. Гречко позитивно відгукнувся про УКП і схвалив його до подальшої розробки. Мабуть, відчувши свою несправедливу гарячність під час обговорення захищеності пускових установок для ракети МР-УР100 і не побачивши мене на початку розмови після повернення з УКП, він запитав: «Де Володимир Федорович Уткін, образився, напевно?» Настрій у присутніх став виправлятися, і всі поїхали на площадку для огляду Р-36М. Я доповів про ракету, що йому дуже сподобалася, і він задав по ній багато запитань, особливо по мінометному старту. Відчувалося, що ця ракета йому подобається, на відміну від МР-УР100, замість якої військові хотіли мати УР-100Н.

У перший день було запущено дві ракети: наша МР-УР100 і В.М. Челомея — серійна ракета УР-100К. Старт ракети МР-УР100 не було видно зі спостережувального пункту (СП), тому що було далеко й стояв легкий туман. Незабаром доповіли про нормальний політ і прихід бойових блоків до цілі. Наступного дня планувалося запустити дві наші ракети: Р-36М і серійну Р-36.

Зранку всі приїхали на спостережувальний пункт. Стартову площадку добре видно. Прохолодно, настрій тривожний, але гарний. Ракета Р-36М вийшла з шахти, піднялася, ненабагато сповільнила рух, відбулося скидання піддона й відведення його вбік, потім запуск двигуна. Ракета начебто вперлася потужним вогненним стовпом у землю й швидко, із приголомшливим ревінням почала набирати висоту. Навряд чи можна з чим-небудь порівняти звук від ракети, що нормально йде вгору. Адже це багаторічна праця сотень тисяч людей, багатьох КБ і заводів, міністерств, ВПК, ЦК і всіх структур, що готують це народження — народження нового комплексу, який забезпечує мир.

Картина пуску була величною. Здається, вся обстановка, вся природа сприяли йому. Андрій Антонович переконано сказав: «Дуже гарна ракета, вона нам дуже потрібна, і я впевнений, що вона буде жити довго». Пуск серійної машини Р-36 А.А. Гречко дивитися не став. Поздоровивши розрахунок, начальника 2-го Управління Б.Є. Алескіна й мого заступника по випробуваннях В.В. Грачова.

Особливо важко було вирішити завдання підвищення захищеності шахти для ракети УР-100Н. Треба віддати належне головному конструкторові В.М. Баришеву і його колективу: вони гідно вирішили найскладніше завдання. Плідно працював головний конструктор УР-100Н Ю.В. Дьяченко.

Успішне розв’язання завдань, забезпечення високих характеристик розроблюваних комплексів було б неможливо без тісного співробітництва з різними академічними й галузевими інститутами, з ученими вищих навчальних закладів. Неоціненну допомогу робили НДІмаш, ВІАМ, ІЕЗ ім. Є.О. Патона АН України, ІПМ АН УРСР, Дніпропетровський університет, Московський університет, МВТУ ім. Баумана, Ленінградський військово-механічний інститут, Рязанський радіотехнічний інститут і багато інших. Академія наук України і АН СРСР, їх президенти Б.Є. Патон, М.В. Келдиш та А.П. Александров, приділяли велику увагу розробкам, і на засіданнях президій часто розглядали стан справ по найскладніших технічних і наукових проблемах. Це співробітництво взаємно збагачувало й учених, і розроблювачів ракетних комплексів. По-перше, тому, що така співдружність давала можливість впроваджувати пропозиції й бачити результати свого творчого внеску у відносно короткий термін; по-друге, у постанови Уряду, у рішення Військово-промислової комісії записувалися нові розробки, і тим самим підвищувався авторитет наукових організацій.

Четверте покоління бойових ракет

Військово-стратегічна концепція США на початку 80-х рр. все виразніше стала носити наступальний характер. Ставали до ладу нові ракети «Трайдент-2» і «Першінг-2», збільшувався обсяг виробництва крилатих ракет «АЛСМ» і «Томагавка»; закінчилася розробка ракети «МХ». Рівновага сил, таким чином, явно порушилася, необхідно було вжити адекватних заходів. За договором ОСО-2 США й СРСР дозволялося розробити по одній ракеті зі стартовою масою не більше найважчої ракети легкого класу. Такою ракетою в нас уважалася ракета УР-100Н зі стартовою масою 105,4 тонни, отже, ми мали право розробити нову ракету не важче за УР-100Н.

Щоб підвищити стійкість ракетного озброєння стратегічного призначення в таких умовах, необхідно було створити нові рухомі стратегічні ракетні комплекси та ввести їх у ракетне угруповання. Я зібрав Раду головних конструкторів, на якій вирішили розпочати розробку залізничного комплексу з уніфікованої твердопаливною ракетою РТ-23, що також могла використовуватися в стаціонарному варіанті. Домовилися в червні 1980 р. випустити ескізний проект і розіслати його для проведення захисту. Скрутний стан склався на початку розробки: не був матеріалів для корпуса й хиткого сопла, якій забезпечувати високий технічний рівень ракети. Необхідно було одночасно зі створенням ракети організувати виробництво нових матеріалів. Тому ми почали розробку РТ- 23 на тих матеріалах, які в нас у країні були. На ці ж матеріали орієнтувався й Московський інститут теплотехніки.

Через неоптимальність поділу ступенів у результаті уніфікації твердопаливного двигуна 1-го ступеня з морського ракетного комплексу Д-19 ми змушені були на ракеті РТ-23 уперше у світі застосувати керування польотом другого й третього ступенів за допомогою хитання головної частини. Це оригінальне рішення вимагало значного експериментального відпрацювання на стенді для підтвердження реалізації такої схеми керування. Ми блискуче вирішили це завдання. Коли вдалося одержати нові матеріали, ми перейшли на поворотне сопло, що дало деякий енергетичний виграш і дозволило вирішити завдання по керуванню ракетою при виході з шахти при значних збуреннях.

Гостро постало питання про зниження на 1,5 тонни стартової маси ракети залізничного базування через припустиме навантаження на вісь восьмивісно- го вагона. Було знайдено рішення: осі стартового вагона, у якому перебувала ракета в контейнері, розвантажувалися шляхом передачі частини навантаження на сусідні передній і задній вагони за допомогою спеціального розвантажувального пристрою. Необхідно було вирішити, як запустити двигун першого ступеня над вагоном з піднятим контейнером так, щоб потужний струмінь продуктів згоряння із сопла двигуна не перекинув вагон. Було обрано варіант, за яким ракета нахилялась встановленим на піддон пороховим двигуном перед запуском маршового двигуна першого ступеня ракети. Струмінь маршового двигуна не потрапляв на вагон і контейнер.

У період розробки ескізного проекту ракетного комплексу залізничного базування ми стикнулися з масою проблем:

  •  визначення точки старту, азимута старту, висоти над рівнем моря, координат тощо;
  •  розрахунок польотного завдання для довільної точки старту;
  •  прицілювання, у тому числі в момент руху сусідніх поїздів;
  •  скритність поїзда, міцність рейок, ґрунту, мостів при русі та старті;
  •  зв’язок, керування, розміщення особового складу, автономія;
  •  безпека руху, охорона, пожежна безпека;
  •  бойова готовність і багато інших проблем, властивих залізничному базуванню.

Всі вони були вирішені КБ «Південне» разом із численними суміжниками. Відпрацьовано нові рецептури зарядів, теплозахисних покриттів внутрішньої й зовнішньої поверхонь. Величезну роботу провели інститути й КБ, очолювані Б.П. Жуковим, Я.Ф. Савченком, Г.В. Саковичем, В.Д. Протасовим, В.Л. Лапигіним. Допомогу та сприяння надавали міністр машинобудування В.В. Бахирєв і заступник міністра Л.В. Забєлін. В результаті створено гарний поїзд, перевірений в експлуатації. Голова Державної комісії по РТ-23 залізничного базування генерал-полковник Г.М. Малиновський. заступник міністра МЗМ О.С. Матрьонін і А.В. Усенков надали значну допомогу у формуванні поїзда.

Паралельно велися розробки ракети РТ-23 і важкої ракети Р-36М2. Головні зусилля були спрямовані на забезпечення підвищеної стійкості до вражаючих факторів ядерного впливу (ЯВ). У зв’язку з цим запроваджено чимало нововведень у розробку матеріалів і технології виготовлення, що уможливило зниження маси ракети й спрямувати цей виграш на підвищення стійкості ракети від вражаючих факторів ЯВ у пусковій установці, особливо в польоті. Було застосовано нові ефективні засоби подолання ПРО. По системі керування проведено колосальну роботу з відпрацювання приладів якісно нового рівня стійкості до вражаючих факторів ЯВ.

Для експериментального відпрацьовування й підтвердження стійкості МБР і їхніх систем до впливу вражаючих факторів ЯВ в найкоротший термін розроблено й створено на підприємствах промисловості й в організаціях Міноборони унікальна випробувальна база, що включала ефективні моделюючі установки для випробувань конструкцій та апаратури ракет на гамма-нейтронний і комплексний вплив вражаючих факторів (ВНДІЕФ, ВНДІТФ); великі вибухові камери й установки для відтворення механічного імпульсу рентгенівського випромінювання (НДІмаш); метальні високошвидкісні установки й балістичні траси для випробувань конструкцій ракет і їхнього бойового оснащення на ударно-ерозійну стійкість які за рівнем своїх технічних характеристик не поступалися кращим закордонним зразкам. Одночасно із цим розроблено й реалізовано концепцію проведення випробувань натурних конструкцій ракет в опромінювальних дослідах при підземних ядерних випробуваннях.

Особливо напруженою робота з підвищення стійкості ракет до вражаючих факторів ядерного вибуху стала після оголошення на початку 80-х рр. президентом США Р. Рейганом «стратегічної оборонної ініціативи» (СОІ). СРСР, як відомо, виступив з різкими протестами, оскільки в умовах, коли він взяв зобов’язання не застосовувати першим ядерну зброю, СОІ порушувало сформований стратегічний паритет, що явно суперечило діючому з 1972 р. Договору про обмеження систем протиракетної оборони. Хоч за оцінкою радянських інженерних кіл, СОІ — надзвичайно складна й дорога програма й навряд чи могла бути здійснена в XX ст. Проте з її створенням ускладнювалась й навіть виключалася можливість нанесення удару у відповідь, оскільки відповідно до доктрини СОІ ракети супротивника руйнувалися в польоті за рахунок впливу ядерних космічних вибухів і випромінювання високоточних надпотужних лазерів. У цих умовах уже проведені в СРСР заходи по зміцненню ракетних шахт, створенню рухомих невразливих стартів не забезпечували гарантованого удару у відповідь.

СРСР виявився перед важким вибором: створювати власну СОІ було не реально через фінансові труднощі; піти на ризик і оголосити про можливість нанесення нами першого попереджувального удару у випадку відповідних підозр про можливе нанесення його супротивником було неможливо внаслідок абсолютної неприйнятності цього кроку для народу, й для радянського керівництва. У цих умовах оборонній промисловості й військовим було запропоновано знайти «асиметричну відповідь», тобто запропонувати такі наукові й інженерні рішення, які були б по суті повним парируванням СОІ, але виключали будь-яку можливість упереджувального удару. Одночасно вважалося зовсім необхідним, щоб фінансові витрати на запропоновані рішення були б на один-два порядки менше, ніж витрати США на програму СОІ, а краще взагалі не вийшли б із заздалегідь запланованих меж оборонного бюджету.

Відповідь на це запитання існувала. Необхідно зробити ракети, у першу чергу їх найуразливіші елементи — систему керування із БЦОМ, такими, щоб вони витримували весь набір вражаючих факторів ядерного вибуху (ВФЯВ), не послабленого впливом багатокілометрової атмосфери, оскільки удар буде нанесено у відкритому космосі. В цей набір входили електромагнітний імпульс, наджорстке рентгенівське випромінювання й зумовлений ним вторинний електромагнітний імпульс, що виникає усередині металевого корпусу ракети, надпотужні рентгенівське й нейтронне випромінювання і, нарешті, величезна сумарна доза рентгенівського випромінювання. Практично це означало, що необхідно підвищити стійкість ракет до ВФЯВ на кілька порядків, що уявлялося завданням напівфантастичним.

Не все в Міністерстві оборони СРСР були готовими до такого рішення. Одним з найактивніших його супротивників був генерал-полковник Р.П. Покровський, авторитетний і знаючий генерал, який давно очолював службу, що виконувала функції замовника елементів електроніки. А його роль була чи не вирішальною. Позиція Р.П. Покровського визначалася, очевидно, невір’ям у можливості наших фізиків. «Одна справа, — говорив він, — створити два- три десятки виробів електронної техніки (ВЕТ), необхідних для електроніки ядерного заряду, зовсім інша — створити понад 1000 надскладних елементів для бортових мініатюрних швидкодіючих електронних машин. І без будь- яких вимог до радіаційної стійкості ми тільки що впоралися з цим завданням. Рішення про створення необхідного для систем керування МБР ансамблю ВЕТ нереально. Я не можу його підтримати». А в Р.П. Покровського всі гроші на електроніку. Він був головним замовником Міністерства електронної промисловості, у нього в підпорядкуванні — всі військпреди електронних підприємств.

Його позицію поділяли деякі діячі промисловості. Одним з істотних заходів щодо парирування програми СОІ став комплекс заходів для різкого підвищення стійкості електрорадіоелементів ракети до впливу факторів ядерного вибуху, проведений вітчизняною промисловістю за завданням ВПК. Але, зрештою, при наявності політичного рішення про принципову можливість попереджувального, а не обов’язково ракетно-ядерного удару у відповідь, на противагу програмі СОІ рішення про створення МБР, стійких до ВФЯВ, ставало малоактуальним або взагалі непотрібним. Професор Бердичевський, заступник В.Л. Лапигіна з електроніки, також займав позицію, близьку до поглядів Р.П. Покровського. Його компетентність не піддавалася сумніву. Однак тиск ВПК на необхідність створення стійких ВЕТ зростав, і В.Л. Лапигіну довелося змінити свою позицію. Поступово, під впливом успіхів створення деяких типів радіаційностійких мікросхем, зняв свої заперечення і Р.П. Покровський.

Зазначимо, що в процесі проробки варіантів створення стійких до ВФЯВ ракет були також екзотичні пропозиції. Зокрема, Ю.Б. Харітон, який брав активну участь у вирішенні цієї проблеми, запропонував прикрити блоки електроніки від ВФЯВ… шаром ракетного палива, розташувавши їх усередині паливних відсіків. Ця пропозиція вимагала на той період занадто багато нетрадиційних рішень з компонування ракети. Але труднощі, пов’язані з впливом ВФЯВ, еквівалентних вибуху термоядерного заряду на відстані близько 3-4 км від ракети, були також у двигателістів, гіроскопістів, у всіх інженерних служб, відповідальних за політ ракети в космосі. Але ми сподівалися, що необхідні рішення знайдуться і це в черговий раз різко знизить міжнародну напруженість. Поки ж в 1982—1983 р. необхідні рішення по підвищенню стійкості ракет до ВФЯВ тільки намацувалися.

В 1982 р. вийшла постанова ВПК, підготовлена О.В. Мінаєвим, про створення елементів електроніки, стійких до ВФЯВ, — від надвеликих інтегральних мікросхем (НВІС) до конденсаторів і транзисторів. До роботи було залучено понад 600 різних організацій — НДІ, КБ, лабораторій вузів. Розробка наукових основ створення стійких до ВФЯВ виробів електронної техніки проводилася в тісній взаємодії з низкою провідних організацій Міністерства середнього машинобудування СРСР, у першу чергу з організаціями Ю.Б. Харітона й А.А. Бріша. Вони мали вже значний досвід, оскільки, розроблювальний ними ядерний заряд, мав досить складну електроніку захищену від ВФЯВ.

Однак роботи такого масштабу, коли необхідно було створити понад 1200 різних виробів електронної техніки з досить твердими вимогами по радіаційній стійкості, для них також були новими. Приблизно через рік після першого рішення ВПК по цьому питанню було підписано ще одне. Підвищення стійкості виробів електронної техніки супроводжувалося їх суттєвим подорожчанням внаслідок ускладнення технології, низку електронних виробів було замінено на інші, близькі функціонально. Особливі труднощі було подолано при створенні стабілітронів — електронних приладів, що виключають нестабільність живлення гіромоторів. У ряді випадків довелося піти на зниження рівня інтегрованості мікросхем заради підвищення їхньої радіаційної стійкості.

Робота ця проводилася при постійному контролі й допомозі з боку ВПК, міністра електронної промисловості О.І. Шокіна й особливо його першого заступника, згодом міністра В.Г. Колесникова. До кінця 1984 р. стало ясно, що електронні вироби, створені в стійкому варіанті, не є прямими аналогами своїх нестійких попередників, отже необхідна практично повна переробка систем керування нового покоління ракет. Нараду у ВПК в 1985 р. з цього питання вів тільки що призначений його головою Ю.Д. Маслюков. З доповіді В.Г. Колесникова випливало, що використання електронних виробів створених в СРСР і стійких до ВФЯВ вимагає істотної переробки систем керування ракет. Це було сприйнято із задоволенням і одночасно з занепокоєнням, — адже нових строків для створення ракет не дадуть. У виступі О.Д. Бакланова, міністра загального машинобудування, ясно пролунала стурбованість: раз ВЕТ нові, то нові й ракети. Дайте нам нові строки.

На нараді були присутні генеральні конструктори ракет і систем керування: В.Л. Лапигін, Я.Е. Айзенберг, М.О. Се- михатов, я та інші. Раптом позитивно (правда, попередньо домовившись з ВПК) виступив В.Л. Лапигін, який заявив, що системи керування ракет РТ- 23 (і шахтного, і залізничного базування) будуть виконані в стійкому варіанті в раніше передбачений термін і в 1986 р. передані для льотних випробувань. Я його підтримав, тільки О.Д. Бакланов сердито промовив: «Сам відповідати будеш!» В.Л. Лапигін був трохи збентежений: він вважав, що його порив буде сприйнятий з вдячністю, а тут такий афронт. Однак виступ Ю.Д. Маслюкова розставив все по своїх місцях: він сердечно подякував В.Г. Колесникова за величезну працю по створенню нових стійких електронних виробів, схвально висловився про В.Л. Лапигіна, подякувавши йому за повне розуміння ситуації й неприпустимості зволікання зі створенням нового покоління стійких ракет. У рішенні ВПК, прийнятому за результатами наради, було передбачено все: поставки стійких електронних виробів розробникам систем керування, випробування окремих приладів на стійкість у ВНДІЕФ у Ю.Б. Харітона, випробування системи керування в спільно з натурним атомним вибухом у шахті Семипалатинського полігона й, нарешті, льотні випробування ракет, стійких до ВФЯВ.

З незначним відхиленнями (не перевищуючими 4-6 місяців) це було виконано, і з того часу бойові ракети, що виготовлялися для РВСП і ВМФ, цілком задовольняли вимогам по стійкості до ВФЯВ. Загальна сума витрат на виконання програми створення електронних виробів, стійких до ВФЯВ, систем керування на їх базі досягла дуже значної величини — близько 6 млрд крб., але це було на два-три порядки менше вартості програми СОІ. Крім того, радіаційно стійкі електронні вироби мали й важливе цивільне значення: вони використовувалися, зокрема, для створення приладів, що діють в умовах радіації: на атомних електростанціях, кораблях-а- томоходах, у рентгенівській практиці.

Перехід на радіаційно стійку елементну базу для МБР означав, що ці електронні вироби мали трохи нижчу надійність, отже ця характеристика для нових електронних виробів була майже на порядок нижчою, ніж для колишніх. Це різко збільшило актуальність традиційного для систем керування радянських МБР рішення, так званого троїрування БЦОМ систем керування.

Троїрувалися не в цілому БЦОМ, а окремі її вузли, подекуди навіть окремі елементи, причому під час польоту в роботі одночасно перебували всі три задубльовані елементи. При цьому діяв принцип так званого мажоритирування: адже а ргіогі було невідомо, який з трьох елементів змінив свої характеристики або взагалі вийшов з ладу. Проводилося автоматичне порівняння характеристик всіх трьох елементів, визнавалися справними ті два (або три) елементи, характеристики яких були ідентичними. Оскільки троїрувалося досить багато ланцюгів, вузлів та окремих елементів, то такий підхід дозволяв здійснювати надійний політ, незважаючи на 40-50 відмов. У процесі впровадження радіаційно стійких електронних виробів, за рахунок поглиблення принципу мажо- ритирування, система керування МБР залишалася справною й при 400-500 відмовах окремих вузлів! Цей видатний результат досягнуто у колективах генеральних конструкторів В.Л. Лапигіна, М.О. Семихатова та Я.Е. Айзенберга в 1986-1987 рр. З ініціативи голови Державної комісії генерала армії Ю.О. Яшина була добре організована при льотно-конструкторських випробуваннях перевірка доведення команди «пуск» з вищих ланок.

Відпрацьовування ракет цього покоління було досить важким — занадто багато новацій було застосовано одночасно. Досить нагадати безпрецедентний випадок з модернізованою ракетою Р-36М, коли два перших пуски були аварійними. Причому в одному з них ракета вибухнула, звалившись у шахту й зруйнувавши всі стартові спорудження. Однак упевненість у правильності технічних рішень була такою високою, що випробування було продовжено, аварій більше не було, і дотепер ця ракета — одна з найнадійніших у світі.

Створення цього покоління ракет, стійких до вражаючих факторів ядерного вибуху, досягаючих території супротивника, навіть у випадку, якби програму СОІ було б здійснено, зробило свою справу: програма СОІ ста ла неефективною. Ця програма стала згортатися, а процес перемов, навпаки, — форсуватися, і невдовзі з’явилися радикальні домовленості про знищення ракет середньої й меншої дальності, про скорочення на 30-50% ракет міжконтинентальної дальності тощо. Почався довгоочікуваний період глибокої розрядки міжнародної напруженості.

Індекс ТАРС«Космос»«Інтеркосмос»«Циклон-2А»«Циклон-2»«Циклон-3»«Зеніт»Бл. «А» РН «Енергія»
Індекс МО11К6311К6511К6711К6911К6811К77бл. А /11С25
ІНДЕКС НАТО8Ь-78Ь-88Ь-118Ь-118Ь-148Ь-168Ь-17
Кількість ступенів2222224 блока
Довжина ракети,, м3032,339,735,539,275740 (бл.)
Ціаметр ракети, м1,652,43,03,03,03,93,9
Стартова вага, тс49105182182186457374 (бл).
Вага ПГ на низькій орбіті, тс0,451,53,43,44,013,7—
Компоненти пальногоАК27+ ТМ-185 +02 +НДМГАК27 + НДМГАТ + НДМГАТ + НДМГАТ + НДМГ02 +РГ-102 + РГ-1
Рік першого запуску1962196419671969197719851987

Космічна техніка

4 жовтня 1957 р. увесь світ став свідком видатної події — успішного запуску в Радянському Союзі першого у світі штучного супутника Землі. Ракетобудування перетворилося в самостійну галузь промисловості. Збільшився попит на ракетну техніку, насамперед, для військового використання, завдяки великій дальності, швидкості й висоті польоту ракет, що робило їх невразливими для супротивника. Також назріла необхідність безпосередньо вивчати вищі шари атмосфери Землі, які недоступні для досліджень традиційними методами. Наша країна вийшла на передові рубежі науки й техніки в різних галузях.

У січні 1957 р. у КБ «Південне» було розпочато проектно-пошукові роботи зі створення ракети-носія для запуску супутників на базі бойової ракети Р-12, яка проходила льотні випробування. У квітні 1960 р. на базі ракети розроблено ескізний проект ракети-носія «Космос». По суті, це стало початком нового напряму в КБ «Південне» — використання в мирних цілях розроблених у КБ бойових ракет на висококиплячих компонентах палива. За постановою Уряду від 31 жовтня 1961 р. про створення космічного носія «Інтеркосмос» на базі бойової ракети Р-14 і космічних апаратів «Метеор», «Стріла» і «Бджола» ми почали вести його розробку. Але після випуску ескізного проекту носія «Інтеркосмос» через велике завантаження КБ «Південне» М.К. Янгель прийняв рішення подальшу розробку цього носія передати М.Ф. Решетньову — головному конструктору ОКБ-10 Красноярська. Воно відоме нині в усьому світі як НВО прикладної механіки, стало провідною організацією країни по створенню комплексів супутникового зв’язку різного призначення, навігаційних космічних систем і інших об’єктів.

В подальшому нами на базі бойової ракети Р-36 було розроблено раке- ти-носії серії «Циклон» (три модифікації). Провідним конструктором по ракеті-носію «Циклон-2» М.К. Янгель призначив Л.Д. Кучму, який мав значну самостійність у роботі; надалі він став моїм першим заступником, потім генеральним директором виробничого об’єднання «Південний Машинобудівний завод», а згодом — головою уряду України і Президентом України. Раке- ти-носії «Циклон» активно використовувалися й використовуються в цей час, у тому числі для виведення на низькі кругові орбіти космічних апаратів зв’язку, навігації, геодезії, народногосподарського й військового призначення, таких як «Цикада», «Мусон» та ін.

Ракети-носії космічних апаратів, створені в КБ «Південне» на базі бойових ракет Носій «Космос» 16 березня 1962 р. уперше вивів на орбіту штучний супутник Землі ДС-2, який одержав назву «Космос-1».

Постановою Уряду також було доручено КБ «Південне» й заводу розробити й виготовити серію малих супутників Землі. До 1962 р. у КБ склалася досить цікава ситуація: у результаті цілого ряду постанов були повністю завантажені роботою працівники, які займалися бойовою тематикою. Проте, ми розуміли, що дуже цікавою й модною є розробка космічних апаратів, і прагнули брати участь у цій престижній і важливій справі. Одночасно з розширенням і поглибленням основного напряму — розробки й виготовлення бойових ракет і ракет-носіїв на їхній базі — КБ вийшло із пропозицією про створення малих уніфікованих супутників для проведення наукових досліджень у навколоземному космічному просторі.

30 жовтня 1965 р. у складі КБ «Південне» створено КБ-3 по розробці космічних апаратів. Головним конструктором КБ-3 був призначений В’ячеслав Михайлович Ковтуненко, який творчо й ініціативно підійшов до розробки космічних апаратів для дослідження ближнього космосу, створивши широко відомі в країні й за кордоном уніфіковані супутники. З його ім’ям пов’язана реалізація програми співробітництва по дослідженню й використанню космічного простору в мирних цілях — «Інтеркосмос». У грудні 1977 р. В.М. Ковтуненко стає головним конструктором НВО ім. С.О. Лавочкіна і їде в Москву. Я призначив головним конструктором КБ-3 Б.Є. Хмирова, доктора технічних наук, дуже скромного й грамотного фахівця. Після нього головним конструктором КБ-3 став С.М. Конюхов, нині генеральний конструктор КБ «Південне».

У середині 60-х рр. у нашій країні гостро встала проблема створення ефективного засобу контролю за стратегічними озброєннями. Це завдання виконувалося в той час супутниками-фоторозвідниками типу «Зеніт», які створено в ОКБ-1 С.П. Корольова на базі космічного корабля «Восток». Однак вони мали низку істотних недоліків, зокрема малий строк активного існування, який становив близько двох тижнів, відсутність засобів оперативної доставки знятої фотоплівки, недостатній запас палива двигунів для виконання балістичних маневрів не дозволяли цим супутникам повно й оперативно здійснювати контроль за проведеними випробуваннями й розгортанням бойової ракетної техніки й інших стратегічних озброєнь. Водночас у США вже експлуатувалися супутники-фото- розвідники типу «Самоз» з тривалішим строком активного існування (понад місяць), більшими маневровими можливостями.

В 1966 р. у КБ «Південне» висунуто ідею створення спеціалізованих супутників-фоторозвідників, вільних від недоліків об’єктів типу «Зеніт». Цю ідею доведено до випуску аванпроектів супутників ДСФ-1 і ДСФ-2. Однак у зв’язку з перевантаженням КБ «Південне» іншими завданнями керівництвом Міністерства загального машинобудування СРСР було ухвалене рішення про передачу цієї тематики в Куйбишевську філію ЦКБЕМ (нині — Центральне спеціалізоване КБ), яким з 1959 р. керує один з найближчих соратників  С.П. Корольова — Д.І. Козлов. Ця організація успішно розробила космічний аерофоторозвідник на новій конструктивно-апаратурній базі, а в подальшому створила на його основі низку супутників спостереження. Незабаром після початку пусків на одному із супутників було встановлено експериментальну апаратуру радіотехнічної розвідки. Проведені випробування її показали, що радіотехнічна розвідка з космосу може істотно збільшити обсяг одержаних при цьому відомостей.

В 1963 р. США запустили в космос свій перший космічний апарат радіотехнічної розвідки «Феррет». Стала очевидною необхідність створення аналогічних вітчизняних космічних засобів. Було сформульовано вимоги до першої вітчизняної космічної системи радіотехнічної розвідки, що повинна була включати в себе кілька постійно перебуваючих на орбітах супутників двох типів — оглядового та детального спостереження. Оглядові супутники повинні стежити за загальною радіотехнічною обстановкою й виявляти наявність радіотехнічних засобів різних типів на контрольованих територіях. Супутники детальної розвідки призначалися для вивчення характеристик виявлених радіотехнічних засобів і визначення їхніх координат. В 1964 р. вийшла постанова Уряду про створення першої вітчизняної космічної системи радіотехнічної розвідки. Розробку космічних комплексів було доручено КБ «Південне», апаратури радіотехнічної розвідки — ЦНІРТІ.

Перший запуск супутника оглядової радіотехнічної розвідки відбувся в 1967 р. Супутник був простий у виготовленні, тому що не мав системи орієнтації. Проте, наступна експлуатація показала, що з його допомогою можна визначати район розміщення радіовипромінювального засобу вимірюванням доплерівського зміщення несучої частоти й вимірюванням амплітуди сигналу з різних точок траєкторії. Установлена на борту апаратура дозволяла визначати амплітуду й несучу частоту сигналів, тривалість і період повторення імпульсів. Інформація записувалася на бортовий запам’ятовуючий пристрій і один- два рази на добу скидалася на Землю по радіоканалам.

В 1970 г, було здійснено перший запуск супутника детальної радіотехнічної розвідки другого покоління. На ньому встановлено гравітаційну систему орієнтації з індикацією кутового положення космічного апарата по зорях. Великогабаритні панелі приймаючих антен дозволяли пеленгувати прийняті сигнали. Таким чином, за даними траєкторних вимірювань, інформацією про кутове положення супутника й кутах пеленгації була забезпечена можливість визначення координат випромінювальних радіозасобів і ототожнення їх з об’єктами, розкритими іншими засобами спостереження.

В 1971 р. систему радіотехнічної розвідки з оглядовими супутниками здано на озброєння, а в 1976 р. на озброєння надійшли й супутники детального спостереження. Система дозволила вирішити ряд важливих оборонних завдань. З її допомогою виявлено радіотехнічні засоби наземних і морських стратегічних об’єктів, визначено їх координати і режими роботи, виявлено введені на озброєння нові радіотехнічні засоби, визначено їх тактико-технічні характеристики з метою оцінки бойових можливостей цих засобів і одержання необхідних даних для організації радіопротидії. Було вирішено завдання розкриття радіотехнічних мереж забезпечення систем ПРО, ППО, ВВС і ВМФ. Постійна експлуатація системи дозволила оперативно контролювати загальну радіотехнічну обстановку в різних регіонах світу з метою виявлення ознак зміни в діяльності й ступеня боєздатності збройних сил закордонних держав. У подальшому в КБ «Південне» розроблено і прийнято на озброєння більш досконалий і важчий супутник радіотехнічної розвідки, який виводили на орбіту носії «Зеніт». Головою Державної комісії ракети-носія «Зеніт» і супутника був Г.С. Титов.

У КБ «Південне» створено малі уніфіковані супутники для проведення наукових досліджень у навколоземному просторі, які дозволили АН СРСР почати широке вивчення ближнього космосу, магнітосфери Землі, сонячно-земних зв’язків, міжпланетної плазми. До цієї роботи було залучено й соціалістичні країни. Подальший розвиток цього напряму — автоматичні універсальні орбітальні станції — АУОС, які дотепер ефективно вирішують завдання науки.

Кілька слів про те, що з 1983 р. у країні вивчається земна поверхня з використанням радіолокатора бічного огляду із синтезованою апертурою. Початок було покладено запуском першого в країні супутника «Океан-01» з радіолокатором бічного огляду. Було одержано низку синхронних радіолокаційних і оптичних зображень акваторії Світового океану, морських льодів, льодовикових покривів Антарктиди, островів Арктики, проведено серію спеціалізованих експериментів методичної та практичної спрямованості. При обробці радіолокаційних даних і одержанні кількісних оцінок характеристик поля використовувалася двовимірна модель розсіяння радіохвиль морською поверхнею. Широко проводилися теоретичні та експериментальні дослідження розсіяння радіохвиль різними видами морських і материкових льодів з урахуванням сезонної мінливості, залежності від товщини снігового покриву. Самостійне значення мають оцінки впливу атмосфери, насамперед, інтенсивних опадів, на характер радіолокаційних зображень. Радіолокаційна станція, встановлена на «Океані-01» («Космос-1500»), має розміри роздільного елемента приблизно 1,3х2,3 км — це більш ніж на два порядки краще порівняно з супутниковим спектрометром, установленим на супутнику «8еаза1».

На Південному машинобудівному заводі вперше було організовано серійне виробництво уніфікованих супутників. На їх базі було проведено широкі дослідження серії «Інтеркосмос» разом з соціалістичними країнами, а також з Францією, Швецією й рядом ін. Почалися вони 14 жовтня 1969 р. запуском супутника «Інтеркосмос-1» для вивчення Сонця і його впливу на верхню частину атмосфери Землі. Досліджувалися її параметри: магнітосфера, радіаційні пояси Землі, низькочастотні електромагнітні хвилі, космічні промені, а також частинки високої й надвисокої енергій, радіовипромінювання Сонця в діапазоні частот 0,6-6,0 Мгц, магнітні характеристики Землі. Широко проводилися фізичні вимірювання у високих шарах атмосфери з метою вивчення зв’язку магнітосфери з іоносферою, комплексні дослідження характеристик верхніх шарів атмосфери Землі, вивчення метеорних частинок, ультрафіолетового й рентгенівського випромінювань Сонця та їх вплив на структуру іоносфери. Для дослідження динамічних процесів у магнітосфері, у приполярній і полярній частинах іоносфери Землі використовувалися низькочастотні електромагнітні хвилі.

У програмі «Інтеркосмос» брали участь учені Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Польщі, ГДР, Румунії, Монголії, Куби. Це все дало винятково цікаві результати. Вони високо підняли авторитет КБ. Особливо хотілося б відзначити важливість проведення з радянсько-французької програми «Оріон» в 1971, 1973 і 1981 рр, на супутниках «Оріон-1, -2 і -3», виведених на орбіту носієм «Космос».

Нагромадивши достатній досвід у створенні уніфікованих супутників ДС-В1, -В2, -УЗ, ми в 1966 р. почали розробляти супутник ДС-В4, головна відмінність якого від зазначених полягала в тому, що наукова апаратура та об’єкти експерименту розміщувалися в спеціальному автономному відсіку-капсулі, яка після виконання програми досліджень поверталася на Землю. Ми, як і раніше, особливу увагу приділяли уніфікації супутника, і в цьому випадку вона полягала в тому, що розміщення в капсулі різної наукової апаратури не вимагало зміни геометричної форми капсули й основної частини супутника, складу службових систем електричних схем і алгоритмів керування капсулою. Запускати супутник планували за допомогою носія «Космос».

Ми як і раніше думали про свій потужніший носій і в 1975 р. запропонували нову космічну ракету. Основою для такого носія повинна була стати бойова ракета Р-36М2 УТТХ. Ескізний проект цього носія ми розробили й захистили. Але невдовзі на сесії Верховної Ради СРСР розгорнулися дискусії про стан екології в країні. Мені стало цілком ясно, що перспектив ракета-носій на базі висококиплячих компонентів палива не має. Коли я приїхав додому після сесії, то, зібрав своїх заступників і докладно розповів про те, що відбувалося в Москві на сесії. Порушив питання про необхідність почати розробку нового носія на нетоксичних, екологічно чистих компонентах палива, а також внести низку нових принципових рішень — зменшити поля падіння ступенів ракети-носія. 16 березня 1977 р. було прийнято постанову Уряду «Про створення універсального космічного носія «Зеніт».

У ході обговорення проекту ми дійшли висновку, що найправильніший шлях — створення носіїв різної вантажопідйомності з максимальною уніфікацією їх основних елементів. Було визначено принципи розробки носіїв «Зеніт» і «Енергія». Я їх обговорив з В.П. Глушком, він гаряче їх підтримав. Я доручив Ю.О. Сметаніну та І.І. Іванову розглянути кілька варіантів двигунів для ракети «Зеніт», у тому числі ретельно вивчити можливість використання двигунів М.Д. Кузнєцова, тих, які залишились від надважкого носія Н-1. Дуже привабливо було їх застосувати, залишалося їх ще близько 150 штук. Але коли продовжили проробляти питання зв’язування носіїв «Зеніт» і «Енергія», то випливало, що найоптимальніше було б взяти за основу 600-тонний ракетний двигун В.П. Глушка. Необхідно було підняти його тягу до 740 тонн і застосувати потім на «Зеніті». Виникла ідея після відпрацьовування цього двигуна на носії «Зеніт», тобто після 8-10 пусків, перший ступінь від «Зеніта» з 740-тонним двигуном використовувати на носії «Енергія» як бічний блок. Реальне життя підтвердило цю ідею. Пройшло дев’ять пусків «Зеніта», і 15 травня 1987 р. запущено носій «Енергія». Вийшло непогано. Потім нормально здійснився пуск «Бурану». Але життя склалося так, що програму по системі « Енергія-Буран» закрили.

Раніше на носіях «Циклон» було застосовано автоматичний старт розробки КБ, який очолював В.М. Соловйов. Для носія «Зеніт» також вирішили застосувати автоматичний старт, доручивши його розробку В.М. Соловйову, оскільки була гарна виробнича база, багатий досвід роботи з його організацією. Завдяки комплексному відпрацьовуванню ракети й старту, останній вийшов винятково цікавим. Заправлення й підготовка ракети до пуску відбувалися без присутності людей на стартовій площадці. Це дуже важливо, тому що гіркий досвід вимагає виключити участь людей у цих небезпечних операціях, Циклограма пуску тривалістю 90 хвилин іде повністю автоматично. Стартові спорудження після пуску не вимагають відновлювально-ремонтних робіт. Я домовився з М.О. Пілюгіним про розробку для цього носія «ліфтової» системи керування. Це означало, коли «Зеніт» виконується у двоступінчастому варіанті, то прилади встановлюються на другому ступені, а при триступінчастому — на третьому або на розгінному блоці. Хоч все це було непросто, в цілому виходила чітка і ясна концепція носія «Зеніт», і він був високо оцінений фахівцями.

Нині ракету-носій «Зеніт» передбачається використовувати в міжнародній програмі «Альфа». Трохи раніше пророблявся варіант її запуску з міжнародного космодрому, який планувалося будувати на мисі Йорк в Австралії. Ось як оцінив комплекс «Зеніт» директор космічного агентства Австралії Б. Мідлтон після відвідування стартового комплексу на Байконурі: «Я побував на всіх стартових комплексах країн світу, але нічого подібного «Зеніту» не бачив. Це найвище технічне досягнення XX ст.».

Нині РН «Зеніт» розглядається генеральним конструктором НПО «Енергія» Ю.П. Семеновим і генеральним конструктором КБ «Південне» С.М. Ко- нюховим разом з фірмами Заходу для запуску з морської платформи.

Вчені всіх країн вкладають свої розробки в різні міжнародні програми. Так, у програмі «Марс-96» брали участь учені 18 країн. У програмах « Спектр-РГ», « Спектр-Р» і « Спектр-УФ» — 15 країн. США й Росія створюють міжнародну космічну станцію «Альфа» за участю вчених Європи, Японії й Канади. Настав час, коли дослідження космосу потрібно вести на основі широкого міжнародного співробітництва із залученням наукових розробок учених різних країн. Такі напрямки діяльності, як оцінка стану озонного шару, розробка методів для надійного прогнозування землетрусів, місця й часу зародження руху тайфунів, створення технічних засобів для видалення в космос радіоактивних відходів, що накопичуються на атомних електростанціях, боротьба зі сміттям у космосі та вжиття заходів щодо зменшення його засмічення в майбутньому, астрофізичні дослідження космосу, вивчення планет — все це дає можливість не тільки краще зрозуміти історію Землі, але й сприяти її розвитку в потрібному людству напрямку. Умовою цього є широке міжнародне співробітництво.

Уткін В.Ф.

Уткин В.Ф. Через тернии — к звездам. / Советская военная мощь: от Сталина до Горбачева / Отв. ред. А.В. Минаев. — М.: Воен. парад, 1999. — 617 с.

Джерело: Історія ракетно-космічної науки і техніки України / ДУ «Інститут дослідж. наук.-техн. потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України». – К.: Фенікс, 2021. – 456 с. Відповідальний редактор — В.П.Горбулін, академік НАН України, перший віце-президент НАН України.

2 Comments

Отправить ответ

Ваш e-mail не будет опубликован.


*