Наукова і науково-технічна школи є неформальними спільнотами дослідників високої кваліфікації на чолі з науковим лідером у даному науковому напрямі, об’єднаних спільними підходами до розв’язання проблем, стилем роботи й мислення, оригінальністю, новизною ідей і методів реалізації дослідницької програми, яка одержала значні результати, здобула авторитет і громадське визнання в даній галузі знань. Ця модель була розроблена Ю.О. Храмовим стосовно фундаментальної науки, зокрема, фізики, і згодом, поширена на науково-технічні науки [1].
Найхарактернішими ознаками наукової школи, її специфікою є, таким чином, наявність наукового лідера (видатного вченого-дослідника і педагога), стиль роботи і мислення, наукова ідеологія (фундаментальна ідея, науково-дослідна програма), особлива наукова атмосфера в колективі, висока кваліфікація дослідників, які гуртуються навколо лідера, значущість одержаних ними наукових результатів у певній галузі знань, високий науковий авторитет цього неформального колективу [2].
Унікальність наукової школи полягає ще у тому, що серед колективу її членів, об’єднаних спільними науковими інтересами, панує демократичність та ентузіазм, атмосфера творчого пошуку, безперервного спілкування, дискусій, принципової критики.
Роль наукового лідера у формуванні та розвитку школи надзвичайно велика. Його притягальна сила полягає у поєднанні наукового таланту з педагогічним і в особистих людських якостях, таких як обдарованість, визначні наукові результати, педагогічна майстерність, цілеспрямованість, принциповість, висока культура, особистий авторитет, доброзичливість, ентузіазм, вміння спрямувати роботу і підтримувати самостійність та ініціативу учнів і співробітників.
Школа — яскравий прояв колективної форми творчості під ідейним і практичним керівництвом наукового лідера, який насичує її ідеями та визначає зміст і методи роботи. Вона зберігає традиції, «ідеологію», досвід низки поколінь, сприяє розкриттю творчих здібностей молодих учених, ініціює нові «точки росту» науки та її окремих напрямів[1]. Розроблена модель була використана для пошуку наукових шкіл у фундаментальних науках, зокрема, фізиці, і невдовзі поширена на технічні науки.
Науково-технічна школа вбирає у себе основні ознаки наукової школи, проте має і свої особливості. Це — чітка науково-технічна спрямованість досліджень, доведення одержаних результатів до практичної реалізації, тісна і творча колективна співпраця працівників науки, техніки і виробництва, економічна ефективність науково-технічних досліджень і розробок. За напрямом науково-технічних розробок одним із різновидів науково-технічної школи є науково-конструкторська школа.
В Україні наукові школи почали формуватися в 30-ті роки ХХ ст. в процесі розвитку фундаментальної науки. У 50-ті роки разом зі становленням і бурхливим розвитком ракетно-космічної техніки цей процес поширився і в галузь науково-технічної діяльності, починають виникати науково-технічні, науково-конструкторські школи, при цьому формування та функціонування науково-технічних (конструкторських) шкіл цієї галузі відбувалося в структурі: науковий лідер (вчений-дослідник, інженер, конструктор) — відділ КБ заводу, інституту — кафедра вузу — рада (прийняття колегіальних рішень з метою реалізації науково-технічної програми у вигляді завершеного виробу — складної науково-технічної системи).
Лідерами науково-технічних (конструкторських) шкіл з ракетобудування стали видатні вітчизняні вчені, конструктори: М.К.Янгель, В.С.Будник, В.Ф.Уткін, М.Ф.Герасюта, І.І.Іванов, В.М. Ковтуненко, їх учні та послідовники М.І. Галась, С.М. Конюхов, С.П.Парняков, В.В. Пилипенко, В.Г. Сергєєв, Ю.О. Сметанін та ін. Всім їм притаманна висока науково-аналітична обдарованість, глибока інженерна інтуїція, видатні організаторські здібності, педагогічна майстерність, відданість науці й справі розбудови ракетно-космічної галузі, сильний, вольовий характер і цілеспрямованість, одержимість у роботі, почуття особистої відповідальності за доручену справу, безстрашність у відстоюванні своїх ідей, шановливе ставлення до людей.
Провідною і найпотужнішою у галузі бойового ракетобудування стала Дніпропетровська науково-конструкторська школа М.К.Янгеля, видатного конструктора і вченого, одного з організаторів ракетно-космічної галузі СРСР і України. Призначений 1954 р. на посаду головного конструктора ОКБ- 586 (з 1966 — КБ «Південне») заводу № 586 у Дніпропетровську, М.К.Янгель задав потужного імпульсу й нового змісту роботі ОКБ-586, очоливши в 19541971 роках створення бойових ракет і ракетних комплексів Р-12, Р-14, Р-16, Р-36, МР-УР100, Р-36М, у кожному з яких послідовно зростала досконалість і нарощувалася бойова потужність, а також космічних ракет-носіїв «Космос», «Космос-2», «Циклон-2», «Циклон-3», ракетного блоку місячного корабля комплексу Н1-Л3, космічних апаратів «Космос», «Інтеркосмос», «Метеор», «Цілина». При розв’язанні цих складних науково-технічних програм вчений обрав новий, успішно виправданий у часі напрям — створення бойових ракет на висококиплячих компонентах палива з автономною системою керування, яка забезпечувала політ ракети без впливу ззовні, та із застосуванням високозахищених шахтних пускових установок. Як лідер і організатор розробок Михайло Кузьмич спрямував роботу на створення на основі міжконтинентальних стратегічних ракет ракетно-ядерного щита СРСР, що відіграло вирішальну роль у досягненні паритету в галузі стратегічних озброєнь між СРСР і США [3].
Основу колективу ОКБ-586 спочатку склала група спеціалістів, переведених за ініціативи В.С.Будника ще у 1951 р. до Дніпропетровська з інших науково-дослідних організацій країни — М.Ф.Герасюта, Ю.Б.Двінін, І.І.Іванов, В.М.Ковтуненко, В.М.Лобанов, П.І.Нікітін, Ф.Ф.Фалунін, М.С.Шнякін та ін., а також залучена до неї творча група молодих спеціалістів заводу — В.І.Гусєв, В.С.Інютін, В.О.Концевий, В.Ф.Уткін, О.І.Чигарьов та ін. З часом колектив поповнювався переважно молодими спеціалістами з провідних навчальних закладів країни. Зусиллями М.К. Янгеля, його однодумців і послідовників ОКБ зазнало значної реорганізації: були засновані відділи дослідних робіт (міцності, балістики і систем керування, технологічний), конструювання (корпусів ракет, двигунів, наземного устаткування та ін.), лабораторії (пневмогідравлічних, вогневих стендових та інших видів випробувань), почали розвиватися його експериментальне виробництво, система спеціалізованих КБ, комплексів і служб. З часом серійно-експериментальне виробництво ОКБ було передано заводу і тим створено умови для плідної взаємодії дослідно-конструкторських бюро і заводу у розробці майбутнього серійного виробництва ракет від стадії ескізного проекту.
Михайло Кузьмич заснував раду головних конструкторів —«мозковий центр», «школу системної колективної творчості, в якій народження ідеї, її наукове обґрунтування, конструкторська розробка, експеримент, виробничий процес і реалізація у вигляді ракетного і космічного польоту становила єдиний і безперервний процес» [3, с.35]. При цьому, за встановленим вченим правилом, принципові рішення по створюваним ракетним і ракетно-космічним комплексам обов’язково приймалися радою тільки колегіально.
Разом з колегами М.К. Янгель розробив і наполегливо реалізовував основні принципи концепції створення бойових ракет: перебування ракети в заправленому стані протягом усього заданого терміну бойової експлуатації; невразливість стартової пускової установки; висока боєготовність ракети і її захищеність в польоті; максимальна ефективність враження цілі; технологічність і економічність виготовлення елементів ракетного комплексу; надійність функціонування останнього; забезпечення тривалої життєздатності базових моделей шляхом їх послідовної модернізації та створення на їх базі спеціалізованих модифікацій [3].
Михайло Кузьмич ініціював будівництво шахтних пускових установок, що значно збільшувало захищеність ракет. Шахтний спосіб старту став у подальшому основним для стратегічних ракет наземного базування в СРСР. М.К.Янгель вперше запропонував ідеї застосування нового бойового оснащення на важкій міжконтинентальній ракеті —головної частини, що розділяється, і першої у світі орбітальної головної частини, а також першого у світі комплексу засобів подолання ПРО, який з часом став багатоелементним і складався з квазіважких несправжніх цілей, легких цілей для позаатмосферної ділянки траєкторії та пристрою розсіяння диполів. М.К.Янгелю належить ідея ампулізації — максимальної герметизації паливних баків ракети при її довгостроковому чергування у заправленому стані при самозаймистих компонентах палива. Усі ці ідеї мали широкі перспективи подальшого вдосконалення бойових ракет і були реалізовані.
Михайло Кузьмич був ідеологом створення мобільних транспортно-пускових комплексів з твердопаливними міжконтинентальними ракетами, він з притаманною йому наполегливістю і цілеспрямованістю довів можливість мінометного старту важкої 200-тонної рідинної ракети з пускового контейнера під дією порохових газів і запуск маршового двигуна в умовах невагомості ракети після її викиду з контейнера. Він першим поставив задачу використання ЦОМ для системи керування ракети. Створення такої системи теоретично було доведено у КБ «Електроприлад» (Харків), заснованому за ініціативи вченого 1959 р.
Принципи та ідеї, закладені М.К.Янгелем, було втілено у розробку чотирьох поколінь високоефективних бойових ракет, багато з яких стали основою для ракет-носіїв. Михайло Кузьмич з перших років роботи над бойовими ракетами передбачав можливість створення на їх основі носіїв для виведення на орбіту космічних апаратів наукового, військового й господарського призначення. Так, на базі бойових ракет ще у 50-ті роки почалося створення ракети-носія для штучних супутників Землі, ракета Р-12, слугувала основою для носія «Космос», Р-14 — для носія «Інтеркосмос», Р-36 — для серії носіїв «Циклон», зокрема з автоматизованим стартом і відповідно базою програми «Січ». Під керівництвом Михайла Кузьмича розроблено перші дніпропетровські космічні апарати військового і наукового призначення, універсальні орбітальні станції АУОС, метеорологічні супутники і супутники зв’язку, посадковий блок на Місяць.
При розробці ракет і ракетно-космічних конструкцій дослідникам ОКБ доводилось долати чималі труднощі технологічного характеру, пов’язані з використанням агресивних компонентів палива. З метою вирішення проблем, що виникали, М.К.Янгель залучав учених галузевих інститутів та інститутів Академії наук України, зокрема Інститут проблем матеріалознавства, Інститут механіки, Інститут кібернетики, Інститут електрозварювання, Інститут проблем міцності та ін., які потім надовго ставали надійними суміжниками ОКБ. Активну допомогу надавали видатні вчені академіки М.В.Келдиш, Б.Є.Патон, О.Ю.Ішлінський, В.О.Котельников та ін. Школа М.К.Янгеля включала в себе також дослідників низки розгалужених суміжних організацій.
Потужний науково-технічний потенціал школи М.К. Янгеля, її досягнення стали основою розвитку ракетно-космічної галузі та її виробництва в Україні: розгорнулося виробництво з виготовлення апаратури керування та телеметрії (Київ, Харків, Чернігів, Сміла), штучного волокна (Кам’янецьк-Шахтинськ, Світлогорськ), засновано виробництво на Запорізькому електродному заводі.
У 1966 р. М.К. Янгель ініціював створення спеціалізованого академічного підрозділу — Сектору проблем технічної механіки (з 1993 — Інститут технічної механіки НАНУ і НКАУ) з метою розвитку і поліпшення організації наукових досліджень з основних напрямів ракетної техніки.
Сила лідера, — зазначав учень М.К.Янгеля, академік НАН України В.П.Горбулін, — «полягає не тільки і не стільки в тому, що він зробив сам; його сила полягає перш за все у тому, наскільки працездатним він зробив свій колектив, у школі, яку він залишив після себе, вмінні цього колективу висувати нових керівників, здатних продовжити справу вчителя та розвинути її, наповнивши новими ідеями» [4, с.14]. Науково-конструкторська школа М.К.Янгеля, самобутня за своїм стилем, почерком, власним напрямом досліджень, фактично, визначила шляхи розвитку бойової ракетної техніки другої половини ХХ сторіччя. І секрет цього полягав у високій людській натхненності її лідера, М.К.Янгеля, його особистій чарівності, справедливості суджень і компетентності у своїй справі. Він сформував колектив ефективно працюючих новаторів, готових віддати всі свої сили улюбленій справі [4, с.44].
Школу М.К. Янгеля представляють широко відомі вітчизняні вчені М.І. Галась, Б.І. Губанов, В.І.Драновський, Ф.П.Санін, Ю.П.Семенов, Ю.О.Сметанін та ін. У рамках школи М.К. Янгеля сформувалися і почали плідно функціонувати зі своїми напрямами, стилем, особливостями «дочерні школи» учнів вченого: В.Ф.Уткіна, М.Ф. Герасюти, В.М. Ковтуненка, С.М. Конюхова, В.В. Пилипенка.
Першою за часом формування в ракетно-космічній галузі України була науково-конструкторська школа В.С. Будника. З часу призначення у 1951 р. Василя Сергійовича головним конструктором заводу №586 у Дніпропетровську його неординарні людські якості й риси характеру проявилися у повній мірі. Це, перш за все, загострене відчуття нового, перспективного напряму розвитку ракетної техніки, сміливість прийняття рішень і величезна енергія у впровадженні їх у життя, досвід і знання, набуті у процесі роботи з видатними головними конструкторами того часу, талант акумулювати інформацію, комунікабельність, вміння спілкуватися з людьми різного рангу та віку.
Як головний конструктор заводу № 586 В.С. Будник керував серійним виготовленням перших бойових балістичних ракет Р-1, Р-2, Р-5 С.П. Корольова, у розробці та передачі на озброєння яких брав участь ще з 1947 р. в ОКБ С.П. Корольова і двигунів. Одночасно з 1952 р. В.С. Будник вперше за власною ініціативою започаткував замислену ще в ОКБ С.П. Корольова програму розробки принципово нових у бойовій ракетній техніці типів стратегічних ракет, автономною системою керування, оптимальним часом приведення у дію і перебування у стані боєготовності. Для вирішення цієї науково-технічної програми В.С.Будник сформував колектив СКБ заводу № 586, основу якого склали група спеціалістів-заводчан, а також конструктори-ракетобудівники, його однодумці ще по ОКБ С.П.Корольова та ОКБ В.П. Глушка — М.Ф.Герасюта, М.Б.Двінін, М.М.Жуков, І.І.Іванов, В.М.Ковтуненко, М.І.Кормільцев, В.Н. Лобанов, М.В. Лобанова, М.Д.Назаров, Л.М.Назарова, П.І.Нікітін, І.М.Рябов, Г.Ф.Туманов, Ф.Ф.Фалунін, М.Д.Хохлов, М.С.Шнякін та ін. Вчений спрямував роботу молодих фахівців на проектну розробку нової ракети, і вже у 1953 р. було підготовлено ескізний проект ракети Р-12 на рідких компонентах палива, з автономною системою керування і дальністю польоту до 1500-2000 км. Активна творча діяльність колективу під керівництвом В.С.Будника дозволила вже у 1954 р. на базі СКБ створити ОКБ-586 у складі дослідно-конструкторського і розрахунково-теоретичного відділів, де головним конструктором став М.К.Янгель, а його першим заступником — В.С. Будник.
Період 1951-1954 рр. був першим у формуванні та творчому зростанні науково-конструкторської школи В.С.Будника, це час, коли у надрах конструкторського відділу супроводження серійного виготовлення бойових балістичних ракет Р-1, Р-2, Р-5 за документацією ОКБ-1 С.П.Корольова народився і практично був створений проект принципово нового типу балістичних ракет на рідких компонентах палива. Колектив, що почав розробку нового напряму в ракетобудуванні і заклав основні характеристики і параметри майбутньої ракети Р-12, склали учні і співробітники В.С.Будника — М.Ф.Герасюта, П.П.Караулов, Е.М.Кашанов, В.Ф.Кулагін, Л.П.Мягких, П.І.Нікітін, Г.М.Піленков, Ю.О.Сметанін та ін.[5].
Другий період діяльності школи вченого охоплює 1954-1961 роки, час активного проведення проектно-конструкторських робіт, який завершився здачею на озброєння ракети Р-12, льотних випробувань ракети Р-14 і першої у світі міжконтинентальної балістичної ракети важкого класу Р-16 з дальністю польоту 11000-13000 км. У ці періоди сформувався науковий, проектний і технологічний дослідницький колектив школи, щиро відданий справі ракетобудування, повною мірою розкрився талант В.С.Будника як наукового лідера та організатора конструкторського супроводження серійного виробництва ракет, утвердився його авторитет як проектанта та організатора. Він зібрав і об’єднав дослідників глибоких різнобічних знань і широкого кругозору мислення, чітко формулював завдання діяльності для кожного з учасників процесу проектування і розробки. Думка, рішення, пропозиції, висловлені й прийняті Василем Сергійовичем, цінувалися і приймалися до неухильного виконання [5, с. 97]. Період 1962—1972 років пов’язаний з подальшим удосконаленням конструкцій і організацією серійного виробництва ракети Р-12 і стратегічних бойових ракет нових поколінь, розширенням їх функціональних можливостей, використанням для мирних цілей.
Таким чином, ідеологія, науково-технічна програма школи В.С.Будника була втілена у розробку багатьох поколінь ракет — від Р-1 до Р-12, якою започатковано новий напрям у розвитку ракетної техніки в СРСР і Україні, стратегічних ракет Р-14, Р-16, у створення найпотужнішої бойової ракети Р-36 з орбітальними та такими, що розділяються, головними частинами, з наземним і шахтним базуванням, першого рухомого ракетного комплексу РТ-20П на базі твердопаливної ракети. У ці роки під керівництвом В.С.Будника, який очолив створене у 1968 р. у КБ «Південне» проектне бюро бойових ракет, ракет-носіїв і головних частин було відпрацьовано мінометний старт моноблочної орбітальної ракети Р-36М з відокремлюваною головною частиною і принципово новим типом старту з шахтної пускової установки, а також ракет-носіїв серій «Циклон», «Космос», супутників ДС-1, ДС-2 та ін. Поряд з ним у цей період працювали його учні і соратники М.Ф.Герасюта, Е.М.Кашанов, П.І.Нікітін, Ю.О.Сметанін та ін.
В 1972 р. Василь Сергійович очолив сектор ракетно-космічної техніки Дніпропетровського відділення Інституту механіки АН УРСР і наукову програму його школи було спрямовано на розробку проблем оптимального проектування ракетно-космічних систем: створення математичних моделей рідинних і твердопаливних ракет, основних принципів і розрахункових модулів систем автоматичного проектування, на створення методологічних принципів системних досліджень. Основними напрямами роботи було вивчення робочих процесів у паливних баках балістичних ракет, процесів оптимізації проектних параметрів рідинних і твердопаливних ракет, дослідження інерційних механічних енергоакумулюючих систем, ефективності та надійності складних технічних систем, можливостей конверсійного використання технологій і розробок ракетно-космічної галузі та ін. Особливістю розробок була їх практична спрямованість.
В.С.Будник значну увагу приділяв підготовці молодих творчих спеціалістів. З метою максимального наближення підготовки студентів до конкретної практики він доручив найбільш кваліфікованим спеціалістам відділу головного конструктора — М.Ф.Герасюті, М.Ковтуненку, Н.І.Ур’єву та ін. вести викладацьку діяльність на спеціально створеному фізико-технічному факультеті Дніпропетровського університету, де сам читав курс лекцій «Конструкції і проектування літальних апаратів» на кафедрі технічної механіки. В.С. Будник підготував понад 20 кандидатів і 3 доктори наук, які спільно з іншими дослідниками утворили його науково-конструкторську школу.
Василь Сергійович плідно співпрацював з М.К. Янгелем близько 17 років, прогрес у ракетно-космічній техніці — це результат колективних зусиль і колективної творчості і тому досить часто учнями М.К.Янгеля і В.С.Будника вважаються одні й ті ж вчені — М.Ф.Герасюта, Е.М.Кашанов, В.М.Ковтуненко, М.Конюхов, П.І.Нікітін, Ю.О.Сметанін, В.І. Кукушкін та ін. Фактично, всі працівники очолюваного Василем Сергійовичем першого КБ, а також проектних комплексів, підпорядкованих йому як заступнику головного конструктора, можуть вважатися його учнями [5].
Формування науково-технічної школи М.Ф. Герасюти почалося в 50-ті роки у Дніпропетровську, куди вчений приїхав у складі спеціалістів групи В.С.Будника для серійного виробництва ракет Р-1, Р-2, Р-5. Саме тут у ці роки проявився талант М.Ф.Герасюти — фахівця у галузі прикладної механіки, динаміки, обчислювальної математики, його виключна здатність передбачення нового і вміння ясно та наочно ставити нові складні наукові задачі, переконувати співрозмовника у необхідності прийняття того чи іншого рішення. Під керівництвом Миколи Федоровича та його безпосередній участі у Дніпропетровську розроблено та впроваджено методи розв’язання складних крайових і варіаційних задач побудови оптимальних траєкторій руху ракет і космічних апаратів, статистичних методів оцінки льотно-технічних характеристик ракет. Він співавтор розробки чотирьох поколінь ракетних комплексів від Р-12 до Р-36М2, ракет-носіїв «Космос», «Інтеркосмос», «Циклон», «Зеніт» [6].
У 50-ті роки М.Ф. Герасюта започаткував дослідження зі створення наукової методології розв’язання задач балістики, динаміки перехідних процесів, розробки математичних моделей, створення алгоритмів, основи програмного забезпечення проектування і балістичного забезпечення ракет. Цими роботами було практично сформовано два напрями досліджень школи М.Ф.Герасюти — з балістики і динаміки польоту. Першими учнями у даних напрямах стали нині відомі вчені О.О.Красовський, П.М.Лебедєя, Г.Д.Макаров, І.В.Алексахін та ін.
У 60-ті роки у зв’язку зі створенням ракет нового покоління перед дослідниками школи постав новий комплекс задач, пов’язаний з розрахунком індивідуальних доз заправки для ракет з рідкими компонентами палива, динаміки старту бойової ракети далекої дії на власних двигунах із шахтних пускових установок, динаміки «холодного», «теплого» й «гарячого» розділення ступенів ракети, створення методик оцінки «кучності» та аналізу впливу різних факторів на «кучність» тощо. У ці роки разом з роботами з балістики й динаміки польоту почалося формування третього напряму школи — розробка засобів подолання протиракетної оборони імовірного супротивника. Лідером цього напряму став Н.І.Ур’єв, а напряму з динаміки і управління польотом Й.М.Ігдалов, учні та послідовники М.Ф.Герасюти.
Розвитку досліджень у школі вченого значно сприяло заснування у КБ «Південне» проектно-теоретичного комплексу у складі відділів балістики, динаміки і керування, спецзасобів та обчислювальної технік. Зусиллями М.Ф.Герасюти як заступника головного конструктора і начальника проектно-теоретичного комплексу, його учнів і співробітників, ці відділи стали науковими центрами, де зосереджувалися дослідження відповідно до трьох напрямів роботи школи. Крім того, гостра потреба у фундаментальних розробках з проблем ракетної техніки зумовила заснування у 1966 р. Сектору проблем технічної механіки (з 1968 р. — Дніпропетровське відділення Інституту механіки АН УРСР, з 1980 р. — Інститут технічної механіки АН УРСР), організацію якого проводив М.Ф.Герасюта. Під керівництвом Миколи Федоровича, який очолив Сектор проблем технічної механіки на громадських засадах, було розроблено перспективний план наукової роботи Сектору, тісно пов’язаний з тематикою розробок КБ «Південне». Це дослідження аеротермодинамічних характеристик космічних апаратів, що здійснюють вхід в атмосферу; дослідження динамічних процесів у ракетних двигунах та їх системах; розробка теоретичних основ та інженерних методів теорії надійності конструкцій літальних апаратів; дослідження динаміки руху ракет і літальних апаратів, зокрема, розробка методів оцінки керованості і технічної стійкості ракет далекої дії та космічних апаратів, методів аналітичного проектування систем керування літальними апаратами, дослідження задач космічної балістики. Микола Федорович відіграв важливу роль в організації у Секторі проблем технічної механіки відділів динаміки й керування механічними системами, системного аналізу і проблем керування, зміцнення їх висококваліфікованими науковими кадрами. З КБ «Південне» у відділи було переведено низку його талановитих учнів: Г.Л.Мадатов, В.В.Горбунцов, І.Г.Комаров, Є.І.Бойко, В.Ф.Лагерь та ін.
У 70-80-ті роки розвиток школи М.Ф.Герасюти пов’язаний з розробкою бойових ракет третього покоління і ра- кет-носіїв на їх базі, а також ракет четвертого покоління на твердому паливі, вперше у світі реалізованого бойового залізничного ракетного комплексу, що вимагало вирішення широкого спектра задач динаміки польоту і балістики. Так, було створено піонерську програмно-технічну систему контролю реалізації цілевказів при бойовому застосуванні ракет; визначено траєкторії маневру довільної форми апаратів з гіперзвуковими швидкостями польоту, що спускаються в атмосферу, з одночасним урахуванням зносу покриття, зміни форми, аеродинамічних характеристик; розв’язано динамічні задачі старту ракети з платформи залізничного вагона з наступним маневром; розроблено принципово новий метод керування польотом ракети шляхом «качання» її головної частини та ін.
На всіх етапах розвитку школи М.Ф.Герасюта вдосконалював процес підготовки спеціалістів у Дніпропетровському університеті з спеціальності керування літальними апаратами. За ініціативою Миколи Федоровича його учні Л.Т.Грипп, О.С.Компанієць, Ю.Д.Шептун, Ю.П.Панкратов, В.М. Морозов, О.С.Андронов, С.Н. Ми- ронов та ін. організували в ракетно-космічному навчальному центрі КБ «Південне» підготовку спеціалістів з теоретичних основ і інженерних методів балістики, балістично-навігацій- ного забезпечення польоту космічних апаратів, динаміки перехідних процесів, систем керування і динаміки польоту ракет, систем керування і комплексу командних приладів. З метою підготовки спеціалістів з ракетної техніки, зокрема з спеціальності керування літальними апаратами, М.Ф.Герасюта вів викладацьку діяльність на фізико-технічному факультеті Дніпропетровського університету, де завідував кафедрою автоматики, заснував лабораторію систем автоматизованого контролю та керування, читав лекції з динаміки та стійкості польоту ракет. Він ініціював відкриття заочної аспірантури з спеціальностей — аеродинаміка, конструкція і проектування, міцність, технологія, динаміка, балістика і керування рухом літальних апаратів.
Науково-технічну школу М.Ф.Герасюти з балістики, динаміки і керування польотом, яка за короткий час стала провідною в СРСР і Україні, представляють доктори наук, нині широко відомі вчені В.В.Авдєєв, О.П.Алпатов, Й.М.Ігдалов, О.О.Красовський, Г.В.Можаєв, О.В.Новіков, Н.І.Ур’єв, Ю.Д.Шептун, кандидати наук — Ю.Є.Азаров, І.В.Алексахін, В.В.Брікер, Є.І.Бушуєв, В.В.Горбунцов, Л.Т.Грипп, А.В.Іванов, В.П.Клюєв, Л.Р.Козак, Ю.І.Козинченко, В.Г.Комаров, Е.П.Компанієць, В.О.Ларін, В.В.Лазарян, Г.Л.Мадатов, Г.Д.Макаров, А.Ф.Макарищев, Г.О.Меланченко, В.М.Морозов, Н.О.Федорова, А.Д.Шептун, М.О.Якушкінта багато інших провідних спеціалістів, які ввібрали наукові ідеї, методологію досліджень, сформульовані засновником школи М.Ф.Герасютою, і в подальшому використовували та розвивали їх [6]. Безпосереднім продовжувачем справи М.Ф. Герасюти став А.М. Подолинний.
Науково-конструкторська школа В.Ф.Уткіна (1923-2000) формувалася в рамках шкіл М.К.Янгеля та В.С.Будника разом з науковим зростанням її лідера, який за ініціативи В.С.Будника приїхав до Дніпропетровська у 1952 р. як старший інженер відділу головного конструктора заводу № 586, а вже у 1971-1990 рр. був головним (Генеральним) конструктором і начальником КБ «Південне».
Тут з 1971 р. він очолив розроблення бойових ракет третього покоління 15А14, 15А15, 15А16, 15А18, твердопаливної ракети РТ-23УТТХ («Скальпель»), яка може стартувати з шахти і з мобільного залізничного комплексу, ракети Р-36М2 («Сатана»), яка не мала світових аналогів. Було розроблено і здано в експлуатацію космічні ракетні комплекси «Циклон», «Зеніт», понад 300 супутників сім’ї «Космос» військового, наукового та господарського призначення, супутник дистанційного зондування Землі «Океан-1», супутники «Інтеркосмос», серія багатопрофіль- них автоматичних орбітальних станцій (АУОС). За безпосередньою участю В.Ф.Уткіна було, зокрема, завершено льотно-конструкторські випробування ракети Р-12 (1958), проведено запуск першої ракети-носія сім’ї «Космос» (1962) і ракети-носія «Циклон» (1967), ракети Р-36 з шахтної пускової установки (1965), а виведенням ракетою-носієм «Циклон-3» супутника «Океан-Є» (1979) започатковано за допомогою космічних апаратів океанографічні дослідження. Так, виведення КА «Космос-1500» (1983) дозволило одержати дані, використані для звільнення з льодового полону каравану суден у протоці Лонга у Східно-Сибірському морі. У 1983 р. почалися розробки ракетних комплексів Р-36М2 «Воєвода» і РТ-23УТТХ «Молодець», а у 1989 р. захищено ескізний проект комплексу «Універсал» з ракетою РТ-2ПМ2 [7].
Володимир Федорович успішно поєднував наукову і педагогічну діяльність. Він підтримував тісний зв’язок з Дніпропетровським університетом, де був членом вченої ради і Головою державної екзаменаційної комісії, у фізико-технічному факультеті очолював спеціалізовану вчену раду з захисту дисертацій, ініціював створення на базі КБ «Південне» філіалів профільних кафедр — «Проектування і конструкції», «Двигунобудування», «Системи автоматичного керування», завідуючими яких і викладачами були провідні спеціалісти КБ — М.І.Галась, О.В.Клімов, О.В.Новіков та ін. У 1974-1989 роки докторами наук стали провідні спеціалісти КБ «Південне» — М.І.Галась, Б.І.Губанов, С.М.Конюхов, В.І.Кукушкін, І.Г.Пи- сарєв, Ф.П.Санін, Ю.О.Сметанін, О.І. Шевцов.
Талановитий учений і педагог, інженер-конструктор і організатор, В.Ф.Уткін як особистість поєднував у собі велику ерудицію, глибокі знання в багатьох галузях науки і техніки, професіоналізм, постійний пошук принципово нових рішень і наполегливість у їх реалізації. Йому були притаманні інтелігентність, поважне ставлення до людей, прагнення допомагати їм. Саме завдяки таким особистим і професійним якостям, здатністю приймати самостійні рішення і доводити їх актуальність і доцільність, вимогливістю до себе і співробітників, а також наявності у КБ «Південне» науково-технічного потенціалу і промислової бази, вчений заклав основи створення унікального колективу, науково-конструкторської школи творців ракетно-космічної техніки. Він спрямував її роботу не тільки на збереження лідируючих позицій у ракетобудуванні, закладених М.К.Янгелем, але й на вихід на нові рубежі. Результати роботи колективу стали потужним фактором стримування і встановлення рівноваги в галузі ядерного озброєння у світі, відіграли вирішальну роль у досягненні стратегічного паритету з США, сприяли початку переговорного процесу щодо обмеження і скорочення стратегічних озброєнь СРСР і США.
Ядро науково-конструкторської школи В.Ф.Уткіна склали відомі нині вітчизняні вчені — С.М.Конюхов, М.І.Галась, В.І.Драновський, О.В.Клімов, Ю.О.Сметанін, С.І. Ус, М.В. Цуркан.
В 1991—2010 рр. Генеральним конструктором — Генеральним директором Конструкторського бюро «Південне» був С.М. Конюхов. За його участі розроблено низку ракет-носіїв та космічних апаратів оборонного, наукового і народногосподарського призначення. Під його керівництвом укладено і впроваджено міжнародні комерційні проекти, зокрема «Морський старт» і «Наземний старт» з використанням РН «Зеніт-38ЬБ» і «Зеніт-28ЬБ», «Дніпро», «Океан-О» та інші. Він був відомим освітянином, блискучим педагогом, який виховав низку поколінь фахівців у галузі створення, вивчення та дослідження космічної техніки, сучасних методів проектування ракетно-космічних систем, засновником наукової школи [ 8, с. 155; 9, с. 151; 10, с. 278]. Цьому сприяли його якості вченого, лідера й просто людини.
Учні, однодумці, колеги та послідовники вважали вченого справжнім лідером з професійними якостями керівника, ентузіаста та патріота ракетної техніки, оптиміста, відкриту, чесну та порядну людину. Президент НАН України Б.Є. Патон зазначав:
«Чудові організаторські здібності, величезна працездатність, широкий світогляд Станіслава Миколайовича дали змогу підприємству досягти вагомих результатів у розвитку ракетно-космічної галузі та надати Україні статус світової космічної держави». Академік-секретар Відділення механіки НАН України В.В. Пилипенко зазначав, що С.М. Конюхов був «керівником-новатором, який здатний спроінозувати основні напрями розвитку галузі і згуртувати колег на виконання будь-яких завдань по створенню ракетно-космічної техніки та її конверсії. Вчений мав не лише глибокі різнобічні знання, досвід і організаторські здібності, а й вмів правильно орієнтуватися у складній ситуації, оперативно приймати рішення й організувати колектив на його досягнення, взявши при цьому всю відповідальність на себе [11, с. 87].
Активна науково-організаційна та педагогічна діяльність С.М. Конюхова сприяла становленню вітчизняної системи середньо-спеціальної та вищої фахової освіти в галузі ракетобудування та її інтеграції в європейський і світовий освітній простір. У 1987-1992 рр. вчений був керівником кафедри системного проектування виробів машинобудування Інституту підвищення кваліфікації МЗМ СРСР [12, ичн. 9]. З 1988 р. був головою державної екзаменаційної комісії із захисту дипломних проектів у Дніпропетровському університеті.
У 1995 р. він очолив кафедру «Нової техніки» Харківського політехнічного інституту. В КБ «Південне» проходили виробничу та переддипломну практику студенти й учні понад 15 навчальних закладів. Б.Є. Патон з цього приводу писав: «С.М. Конюхов був прекрасним педагогом і наставником висококваліфікованих наукових та інженерно-технічних кадрів» [12, ичн. 38]. На думку ректора Дніпропетровського університету М. В. Полякова,
С.М. Конюхов як педагог виявляв «доброзичливість до тих, хто шукає свій шлях у науці», виразно проявлялись такі риси характеру вченого, як «науковий професіоналізм, з’ясування цінності дисертацій не тільки в суто теоретичному плані, а й у сенсі використання одержаних результатів у практиці ракетно-космічної галузі» [9, с. 150, 151]. У 1996 р. за участі вченого і фахівців КБ «Південне» створено Національний центр аерокосмічної освіти молоді України. О.М. Макарова, у 1998 р. на базі підприємства створено Ракетно-космічний навчально-дослідний центр, до якого увійшли філії кафедри Державного університету та Харківського авіаційного інституту, відділ підготовки фахівців, дослідний сектор, а також аспірантура. Під керівництвом вченого шість його учнів захистили кандидатські та п’ять — докторські дисертації. [9, с. 53; 10, с. 278; д, ичн. 27]. Їх наукові результати впроваджено в практику розробок підприємства. Наукову роботу проводили понад десять докторів наук і більше сотні кандидатів наук, було захищено понад 30 кандидатських і 7 докторських дисертацій. [12, с. 58;13, с. 59]. Вчений виховав цілу плеяду вчених, проектантів, конструкторів, випробувачів, виробників, залишивши після себе унікальну ракетно-космічну школу світового рівня [12, с. 58; 14, с. 90].
Науково-технічні досягнення вченого і його науково-технічної школи у розвитку світової та вітчизняної ракетно-космічної галузі сприяли реалізації державних оборонних програм зі створення сучасних зразків озброєння, військової техніки, космічних ракетних комплексів з ракетами-носіями та Національних космічних програм України. КБ «Південне» стало універсальним і багатопрофільним підприємством, здатним здійснювати на сучасному науково-технічному рівні практично будь-який проект у сфері високих технологій. Сам С.М. Конюхов зауважував: «Наше спільне завдання в сьогоднішній важкий час та у перспективі — зберегти для України високі технології, фундаментальну та прикладну науку, інженерно-наукові кадри — все те, що створено працею кількох поколінь та є ознакою цивілізованої держави» [9, с. 58].
Науково-конструкторська школа В.М.Ковтуненка у галузі аеродинаміки і проектування космічних апаратів і систем почала формуватися у Дніпропетровську, куди вчений приїхав на запрошення В.С.Будника у 1953 р. і включала у себе три ланки — виробничу, освітню і дослідницьку.
Як науковий лідер і начальник розрахунково-теоретичного, з часом проектного відділуОКБ-586 у 1953-1965 роках, КБ-3 у складі КБ «Південне» у 1977 він очолив розрахунки з аеродинаміки бойових ракет Р-12, Р-14, Р-16, Р-36, ракет-носіїв «Космос», «Інтеркосмос»; створення серії космічних апаратів різного призначення, зокрема першої у світі серії уніфікованих КА (платформ) ДС-У1, ДС-У2, ДС-У3 з універсальною системою керування і телеметрії та автоматичної космічної станції, а також інших проектів, зокрема проекту «Космічна стріла»; дослідження навколоземного космічного простору, Сонця і планет сонячної системи; розробку і реалізацію програми міжнародного співробітництва в освоєнні космічного простору, у створення перших індійських супутників «Аріабата» та «Бхаскара»[15].
У ці роки школу В.М.Ковтуненка представляли його соратники і послідовники, нині широко відомі вітчизняні вчені — В.С.Гладилін, В.І.Драновський, С.С.Кавелін, В.І.Кукушкін, П.І.Нікітін, М.Попель, Ю.О.Сметанін, В.С.Хорошилов, його учні — Д.І.Бєлов, В.Ф.Ка- меко, Ф.І.Кондратенко, В.М.Мішин, М.Поллуксов,Ф.І.Резніченко, П.С. Савойський, І.М.Фомішенко, К.Є.Хача турян, Є.П.Яскевич та ін.
Освітня ланка науково-конструкторської школи В.М.Ковтуненка формувалася під впливом його педагогічної діяльності у Дніпропетровському університеті (1953-1977), де він очолював спочатку кафедру прикладної газодинаміки, а потім аерогідромеханіки. Тут він поставив і розв’язав задачу про форму осесиметричного тіла мінімального опору в умовах надзвукових швидкостей. Було з’ясовано, що формою утворюючої тіла мінімального опору є форма, близька до затупленого конусу, який у подальшому став класичною формою головних частин літальних апаратів. Цим самим вчений заснував новий науковий напрям з визначення оптимальних форм тіла у потоці рідини і газу.
Тематика досліджень було підпорядковано, в основному вирішенню аеродинамічних задач за профілем робіт КБ «Південне», і вчений спрямував дослідження на створення інженерних методів розрахунку аеродинамічних характеристик літальних апаратів, складної аеродинаміки головних частин ракет далекої дії, основної аеродинамічної структури літального апарата — її головної частини. Також досліджувалися питання гідродинаміки тіл, що проникають у воду, аерогідромеханіки гіперзвукових течій, аеродинаміки конічних тіл, шо планують, для вивчення верхніх шарів атмосфери та ін.
Ці питання вирішували учні В.М.Ковтуненка — Ф.І.Аврахов, В.Р.Журавський, М.М.Личагін, Л.Є.Піцик, В.І.Тимошенко, І.С.Тонкошкур, О.О.Харитонов, серед них ректор ДНУ, член-кореспондент НАН України М.В.Поляков, професори Є.Р.Абрамовський, О.Г. Гоманта ін.
Науково-дослідницьку ланку школи В.М. Ковтуненка представляв колектив відділу аерогазодинаміки Дніпропетровського відділення Інституту механіки АН УРСР В’ячеслав Михайлович керував відділом аерогазодинаміки у 1965-1977 рр. У молодому колективі створювалися невеликі творчі групи для проведення досліджень з аеродинамічного забезпечення проектно-конструкторських розробок ракетно-космічної техніки. Під керівництвом В.М. Ковтуненка спільно зі спеціалістами НВО С.О.Лавочкіна та Московського авіаційного інституту було розв’язано комплекс задач з аеродинамічного забезпечення міжнародного проекту «Венера — комета Галлея». Виконані дослідження було використано при виборі траєкторії польоту КА у полі комети Галлея, режимів роботи систем орієнтації та стабілізації, для забезпечення теплового захисту і надійного функціонування комплексу наукової апаратури. Проводилися також роботи по проектам «Марс -94/96» і «Буран».
При безпосередній участі В.М. Ковтуненка, його учня і заступника В.О. Шувалова і підтримці В.С.Будника у 1974 р. створено унікальний дінамічний стенд, поєднуючий у собі властивості газодинамічної труби, електрорадіаційного стенду і вакуумної безехової камери. Стенд набув «статусу національного надбання».
З 1977 р. В.М.Ковтуненко — головний (з 1986 р. — генеральний) конструктор НВО ім. С.О. Лавочкіна. Тут вчений спрямував роботу на вивчення об’єктів далекого і ближнього космосу за допомогою автоматичних космічних апаратів. Тільки у 1978-1986 роках вісім КА здійснили чотири експедиції на планету «Венера», а згідно з міжнародним проектом «Венера — комета Галлея» за допомогою АМС «Вега-1» і «Вега-2» досліджено планету Венера і комету Галлея: вперше у світовій практиці виконано запуск аеростатного зонду для вивчення циркуляції атмосфери планети і досліджено ядро комети при прольоті біля нього крізь газопилову атмосферу. Керівниками проекту були В.М.Ковтуненко і директор Інституту космічних досліджень АН СРСР З. Сагдєєв.
Для реалізації багатоцільових комплексних програм дослідження планет і малих тіл Сонячної системи В.М.Ковтуненко запропонував розробку базового службового модуля міжпланетних станцій, і вже у 1988-1989 роках проведено експедиції «Фобос-1» і «Фобос-2» до Марса і Фобоса, що стало першим етапом впровадження у практику міжпланетного апарата нового типу. В.М.Ковтуненко — один із ініціаторів створення спеціалізованих автоматичних космічних апаратів для астрофізичних досліджень, зокрема астрофізичних супутників Землі «Астрон» (1983) і «Гранат» (1989), які використовувалися як позаатмосферні обсерваторії, а також комплекси «Прогноз» та «ІРС».
Серед учнів і послідовників В’ячеслава Михайловича у цей період його життя — С.Д. Куліков, А.А.Моішеєв, К.М.Пхікадзе, А.Л.Родін та ін. Учнями В’ячеслава Михайловича і спадкоємцями його ідей є також доктори наук В.О.Шувалов, В.І.Тимошенко, В.П.Басс, О.В.Лиманський, В.М.Чепурний та ін. Створені В.М.Ковтуненком колективи представляють різні ланки його науково-конструкторської школи. Ці колективи і тепер плідно працюють, продовжуючи розвивати науково-технічну спадщину вченого.
Одним з найголовніших напрямів ракетно-космічної техніки є двигунобудування і в цьому напрямі в Дніпропетровську функціонували науково-конструкторські школи І.І. Іванова (1918-1999) і В.В.Пилипенка (1935-2015).
Школа І.І. Іванова почала формуватися на початку 50-х років разом із науковим зростанням її лідера. У 1951 р. Іван Іванович приїхав на запрошення В.С.Будника до Дніпропетровська, де очолив у КБ заводу № 586 напрям рідинних ракетних двигунів. Впроваджуючи у виробництво РРД розробки В.П.Глушка і одночасно працюючи над усуненням високочастотних коливань у них, що істотно підвищувало надійність роботи двигунів, І.І.Іванов ініціював створення нової виробничої і випробувально-експериментальної бази для виготовлення і випробувань РРД та їх агрегатів [16].
У 1954 р. він організував створення в ОКБ-586 проектно-конструкторського напряму стосовно РРД, яке очолив. Тут крім роботи над маршовими РРД розробки В.П. Глушка для ракет Р-1, Р-2, Р-5, І.І. Іванов спрямував дослідження своїх однодумців і послідовників на створення плазмових та іонних двигунів і енергоустановок (ЕУ), у тому числі космічних ядерних ЕУ, а також двигунів власної конструкції. Значну увагу було приділено забезпеченню високої надійності двигунів та їх технологічності, дослідженню стійкості процесу горіння палива у камерах згоряння і газогенераторах, розробці конструкторських і технологічних заходів для усунення у них високочастотних коливань. Під його керівництвом і безпосередній участі колективом КБ-4 було створено енергоустановки різного призначення, а також РРД, що не мали аналогів у світовій практиці — рульові двигуни для першого і другого ступенів ракет Р-16, Р-36, двигун орбітальної головної частини, маршові двигуни других ступенів ракет 15А14, 15А15, 15А16, при цьому в останніх уперше було застосовано схему допалювання відновлювального генераторного газу в камері згоряння, що дозволило досягти максимальної економічності двигунів. Розроблено спеціальні космічні двигуни, а також високонадійний рідинний ракетний двигун для блоку «Е» ракети Н1-Л3 для забезпечення спуску пілотованого космічного корабля на Місяць, пошуку місця посадки та її здійснення, злету з Місяця. Бортові джерела потужності для ракет-носіїв розробки КБ І.І. Іванова вирізняли висока економічність і технічний рівень конструктивного виконання: більшість камер згоряння були трубчастими, що підвищувало їх надійність і спрощувало технологію виготовлення.
Плідному функціонуванню науково-конструкторської школи І.І. Іванова значно сприяла його науково-педагогічна діяльність у Дніпропетровському університеті на фізико-технічному факультеті та у Дніпропетровському ракетному технікумі. У цих закладах за його підтримки засновано лабораторії для вивчення РРД, оснащені зразками ракетних двигунів, агрегатів, вузлів, технічною документацією, Вчений був членом спеціалізованої вченої ради Дніпропетровського університету з спеціальності «теплові двигуни літальних апаратів», викладав двигунобудування на кафедрі теплотехніки.
Цілеспрямований і вимогливий, І.І.Іванов вирізнявся глибокими знаннями своєї справи, його інтелігентність і врівноваженість завжди притягувала до себе оточуючих. Послідовниками І.І. Іванова були відомі нині вчені у галузі двигунобудування — О.В. Клімов, який змінив І.І. Іванова на посаді головного конструктора КБ у 1979 р. та ін.
Послідовником І.І. Іванова був В.В. Пилипенко (1935-2015), видатний спеціаліст у галузі динаміки рідинних ракетних установок та складних гідромеханічних систем, засновник науково-конструкторської школи в цьому напряму.
Формування його школи почалося з середини 60-х років, коли Віктор Васильович очолив у 1964р. сектор динаміки рідинних ракетних двигунних установок (РРДУ) у КБ «Південне». Вже тоді він проявив себе як цілеспрямований дослідник, який вмів бачити нові проблеми й пропонувати оригінальні шляхи їх вирішення [17].
У 60-70-х роках перед двигунобудівниками постала проблема кавітаційних автоколивань у насосних системах живлення РРД, і для її вирішення В.В. Пилипенко 1966 р. перейшов на роботу в Сектор проблем технічної механіки АН УРСР, де з 1970 р. очолив створений за його ініціативою відділ динаміки двигунних установок літальних апаратів, колектив якого і став ядром його науково-конструкторської школи.
Віктор Васильович спрямував роботу колективу на розв’язання проблеми кавітаційних автоколивань у насосних системах живлення РРД, створення теорії та засобів усунення кавітаційних авто- коливань у них. Результати проведених протягом низки років теоретичних і експериментальних досліджень дозволили сформувати фундаментальні уявлення про закономірності цього динамічного процесу. Створена вченим теорія кавітаційних автоколивань уможливила прогнозувати стійкість насосної системи живлення РРДУ по відношенню до кавітаційних автоколивань і проводити кількісний аналіз впливу конструктивних і режимних параметрів системи на кавітаційні автоколивання. Вона використовується для розв’язання багатьох задач динаміки рідинних ракетних двигунних установок та поздовжньої стійкості рідинних ракет-носіїв, лінійної і нелінійної динаміки і стійкості системи «РРДУ — корпус РН», для вирішення проблемних питань динаміки РРДУ, пов’язаних з математичним моделюванням процесу запуску двигунів і перехідних процесів у установках при аварійних ситуаціях з урахуванням кавітаційних явищ у насосах.
Під керівництвом та безпосередній участі В.В. Пилипенка розвинуто лінійну теорію поздовжньої стійкості і створено нелінійну теорію поздовжніх коливань рідинних РН, розроблено методики аналізу динамічної сумісності РРДУ з конструкцією РН, які не мали аналогів, нові методи розрахунку теплових режимів в елементах конструкцій літальних апаратів, запропоновано методологію теоретичного аналізу деяких класів аварійних ситуацій у системах рідинних ракет, створено теорію низькочастотних кавітаційних автоколивань у насосних системах живлення РРДУ і розроблено ефективні засоби їх погашення — принципово нові пристрої для забезпечення поздовжньої стійкості рідинних РН і пневматичні системи віброзахисту, які можуть застосовуватися у ракетно-космічній, а також автомобільній та автотракторній техніці.
У подальшому В.В. Пилипенко ініціював розробку і проектування принципово нових кавітаційних генераторів коливання тиску рідини. В результаті в практику впроваджено нові екологічно чисті технології і пристрої для кавітаційно-імпульсної гідро абразивної обробки різних поверхонь, зокрема металевих поверхонь ракетних конструкцій, для інтенсифікації процесів диспергування, емульгування, буріння свердловин.
Вчений, його учні та співробітники брали активну участь у науково-технічному супроводженні створення РН «Зеніт», зокрема вирішенні проблеми забезпечення її поздовжньої стійкості; у розробленні заходів з підвищення надійності маршової РРДУ третього ступеня РН «Циклон-3»; з’ясуванні причин аварійного пуску ракети «Зеніт-38Ь»; одержанні розрахункових та експериментальних значень амплітуд поздовжніх коливань ракет РС-20 і 11К68 прототипів РН «Дніпро» та «Циклон-3М» на активній ділянці польоту за час роботи РРДУ першого ступеня; аналізі динаміки РРД «Вулкан» ракети-носія «Аріан-5»; розробленні практичних рекомендацій щодо забезпечення поздовжньої стійкості ракет «Зеніт-28Ь» і «Зеніт-38Ь» (у рамках програми «Морський старт») та «Зеніт-28ЬБ» і «Зе- ніт-38ЬБ» (у рамках програми «наземний старт»), багатоступінчастої ракети «К8ЬУ-ІІ» та ін.
В.В. Пилипенко багато уваги приділяв підготовці наукових кадрів, його учнями є понад 20 кандидатів і докторів наук, серед яких О.В. Пилипенко, О.С. Білецький, Ю.Є. Григор’єв, М.І. Довготько, В.А. Задонцев, Л.Ж. Запольський, І.К. Манько, М.С. Натанзон та ін. Зростанню молодих наукових кадрів його школи сприяла педагогічна робота Віктора Васильовича на кафедрі двигунобудування фізико-технічного факультету Дніпропетровського університету.
В.В. Пилипенко зазначав, що протягом всього його життя велике задоволення йому давав сам процес пізнання, наукова робота, створення нового.
Творчий стиль вченого — глибина наукового пошуку, вміння точно обирати перспективні напрями досліджень, багатство ідей та успішна практична їх реалізація і стали основою формування і плідної діяльності його, нині широко відомої в Україні та за її межами, науково-конструкторської школи в галузі динаміки РРДУ і поздовжньої стійкості рідинних РН.
Проблема автономного керування ракетою є однією з найважливіших у ракетно-космічній галузі. Вона включала задачі початкової азимутальної орієнтації ракети, наведення ракети на ціль і її дистанційного перенацілювання, стабільної роботи апаратури при зовнішніх впливах, точної стрільби тощо. Над вирішенням даної проблеми в Україні працювала низка колективів, зокрема, — ОКБ-692 (КБ «Електроприладобудування», НВО «Електроприлад», «Хартрон», Харків) і КБ заводу «Арсенал» (Київ). Саме ці колективи приладобудівників склали основу науково-технічних шкіл з систем автономного керування ракет Я.Е.Айзенберга і науково-технічної школи з ракетно-космічного приладобудування С.П. Парнякова (1913-1987).
Я.Е. Айзенберг — відомий як розробник електронних систем керування ракетної техніки. В 1959-2002 рр. працював в ОКБ-692 (НВО «Хартрон»). З 1995 р. — президент і генеральний конструктор науково-виробничого об’єднання «Хартрон». В теоретичному комплексі, який він очолював, було створено підрозділ з визначення вимог до архітектури та обчислювальним характеристикам бортових ЕОМ і розробці програмного забезпечення. Я.Е. Айзенберг був головним розробником систем керування ракетами та космічними апаратами, талановитим організатором, засновником науково-технічної школи з систем
стабілізації та керування ракетами. Розробки колективу, який очолював Яків Ейнович, було застосованов різних типах і проектів ракет: від ракет стратегічного призначення та надважких ракет-носіїв до створення та запуску функціонально-важких блоків: орбітальної станції «Мир», транспортної системи «Енергія», космічного корабля «Буран», функціонально-вантажний блок «Зоря», що став першим блоком Міжнародної космічної станції. Яків Ейнович був відомий як один із творців ракети СС-18 [18].
Формування школи вченого почалося з середини 60-х років, коли діяльність Якова Єйновича була пов’язана з розробкою ракетних комплексів з аналоговими системами керування. Було створено надійну методику проектування таких систем, визначення ступеня впливу параметрів коливання рідкого наповнювання, вирішено проблему стійкості польоту ракети 8К99. Значну роль у розробці цих напрямів належить однодумцям і співробітникам А.Е. Айзенберга — В.В. Сорокобатьку, В.Г. Сухореброму, В.М. Романенку, В.О. Батаєву [19].
Під керівництвом та безпосередній участі Я.Е. Айзенберга було створено систему керування ракети 8К67 (Р-36).
Тільки у спогадах Я.Є. Айзенберга міститься чітке пояснення причин аварії ракети Р-16, що сталася 24 жовтня 1960 р.: «Щоб підвищити ймовірність успішного запуску двигуна другого ступеня в польоті, зазначав він, вирішили замість передбаченої технології робіт впровадити іншу, що було першою серйозною помилкою, яка призвела, врешті-решт, до трагедії» [19].
Наступний етап діяльності А.Е. Айзенберга та його колективу пов’язаний зі створенням нових систем керування з використанням дискретних цифрових приладів в системах керування. Завдяки цим розробкам ракета-носій 11К69 («Циклон-2») одержала широке використання.
Важливим етапом у розвитку школи стало вирішення теоретичним комплексом НВО «Хартрон», який вже очолював Я.Е. Айзенберг впровадження програмування бортових обчислювальних машину систему керування.
Я.Є. Айзенберг — головний теоретик багатьох систем керування ракетно-космічної галузі, зокрема, стратегічної ракети «Воєвода», РН «Енергія», безпосередньо під його керівництвом створено систему керування крилатої ракети «Метеорит».
З середини 80-х років розпочато співробітництво Я.Е. Айзенберга та його колективу з ОКБ-1 (нині ракетно-космічна корпорація «Енергія»), у рамках якого були створено системи керування КА «Квант», «Квант-2», «Кристалл», «Спектр» «Природа», які лягли в основу станції «Мир». Яків Ейнович особисто брав участь у всіх етапах роботи, від ідеї до особистої участі у випробуваннях. Добре знав кожного співробітника комплексу, спілкувався, вислуховував поради та заперечення.
Айзенберг був Головним теоретиком і Генеральним конструктором систем керування польотами безпілотних космічних кораблів «Квант» і «Кристал», які доставляли на орбітальну станцію «Мир» продовольство для екіпажів, наукову апаратуру та паливо.
Перший запуск ракети «Енергія» стався 15-го травня 1987 р., систему керування якої розробили в НВО «Електроприлад», санкціонував Яків Айзенберг за результатами моделювання ситуації.
В середині 90-х рр. головною роботою колективу під безпосереднім керівництвом Айзенберга було створенно систему керування, завершено її випробування, здано на озброєння МБР СС-18.
Я.Е. Айзенберг взяв на себе відповідальність за крайній старт обледенілої ракети «Енергія» з пристикованим «Бураном». Зателефонувавши до Харкова, він отримав результати моделювання ситуації і сказав: «Зараз запускати можна, через годину буде пізно» [20].
Я.Е. Айзенберг став Генеральним конструктором і Генеральним директором НВО «Електроприлад» в 1990 р., коли стала руйнуватися система космічної кооперації та економічні зв’язки. У дев’яності Яків Ейнович одним з перших в Україні виступив на державному рівні з пропозицією провести реструктуризацію підприємства та адаптацію його до ринкових умов. Йому вдалося не тільки провести акціонування і реструктуризацію «Хартрона», але і зберегти науково-технічний потенціал підприємства, знайти місце високо- технологічним космічним розробкам в «земних» проектах [21]. Яскравим прикладом цього є «Хартрон-Експрес», що зайнявся електронними пристроями для пасажирських вагонів. Також було розроблено нову «систему релейного захисту» для електричних підстанцій, величезних табло для залізничних вокзалів та ін. Проведена реорганізація всередині фірми дозволила деяким із створених структур знайти собі партнерів і інвесторів, наприклад американський «Вестингауз». Саме з ініціативи Яківа Ейновича розпочато роботи зі створення автоматизованих систем керування технологічними процесами в атомній енергетиці, а також модернізація існуючих там систем [19].
Формування та розвиток школи Я.Е. Айзенберга зумовлено його лідерськими якостями як вченого, дослідника і людини. Яківа Ейновича вирізняли працездатність, скромність, доброзичливість, оригінальність мислення, оптимізм, наполегливість. У результаті навколо нього сформувався неформальний колектив з характерними ознаками науково-технічної школи. Її ядро складали В.В. Сорокобать- ко, В.Г. Сухоребрий, В.М. Романенко, В.О. Батаєв, Б.М. Конорев, В.Т. Щербаченко, А.С. Грістан, О.В. Бек, В.П. Камєнев, Ю.М. Златкін, К. Філіпова, А. Мялік.
С.П. Парняков почав працювати на Київському заводі «Арсенал» у 1946 р. начальником Центральної заводської лабораторії (ЦЗЛ), і саме тут були започатковані основи його подальшого творчого і професійного зростання, функціонування науково-технічної школи в галузі ракетно-космічного приладобудування. У 1956 р. він очолив КБ-7 як головний конструктор, спеціально створене в рамках заводського ЦКБ , на яке покладалася принципово нова задача розробки і створення систем початкового просторового азимутального орієнтування (прицілювання) для ракет усіх видів старту і усіх класів — від оперативно-тактичних до стратегічних міжконтинентальних. Аналогів подібних приладів і систем прицілювання у світі не було. Поштовх розвитку цього напряму дав С.П. Парняков, який запропонував новаторський спосіб вертикальної передачі азимутального напряму з рівня землі на рівень установки гіровертиканта у приладному відсіку другого ступеня ракети Р-7 для забезпечення передстартової азимутальної орієнтації гіровертиканта автономної системи керування польотом ракети [22].
За задумом С.П. Парнякова КБ-7 початково склали конструкторська науково-дослідницька група з розробки систем прицілювання та дві дослідні лабораторії з геодезичного забезпечення цих розробок. До роботи з ракетної тематики він залучив своїх послідовників і однодумців із ЦЗЛ, з часом КБ- 7 постійно поповнювалося молодими інженерами — випускниками різних вузів країни. У період створення перших зразків техніки прицілювання С.П. Парняков особисто брав участь у всіх етапах її відпрацьовування від ідеї до особистої участі у випробуваннях. Добре знаючи кожного співробітника КБ, він предметно розмовляв з кожним із них, виказував зауваження, вислуховував заперечення, сперечався, переконував. Він постійно підкреслював, що успіх справи базується на глибокому аналізі роботи прилада у комплексі з іншими приладами, сміливості вирішення окремих питань, працьовитості, наполегливості, віри в успіх справи. Кожна нова ідея, смілива думка, колективно обговорювалися у головного конструктора, піддавалися ретельному аналізу, особливо з точки зору необхідної точності і тільки після цього приймалося остаточне рішення. Як науковий лідер С.П. Парняков спрямував роботу колективу з розробки апаратури прицілювання за наступними напрямами:
для стаціонарних наземних і шахтних ракетних комплексів від візуальної системи прицілювання для ракети Р-7 і до автоматизованої для ракети «Сатана»;
для рухомих ракетних комплексів, починаючи від візуальної системи для ракети Р-11 і закінчуючи повністю автоматизованою системою для комплексу «Тополь»;
для ракетних комплексів підводних човнів з метою узгодження ракетного і навігаційного комплексів, починаючи з візуальної оптико-механічної системи для ракети Р-11, покладеної в основу першого морського варіанту, і закінчуючи унікальною оптико-електронною автоматичною системою для ракети РСМ-54, яка забезпечувала безперервну передачу азимутального напрямку — від навігаційного комплексу до контрольного елемента на ракеті, не порушуючи герметичності корпусу підводного човна;
для автономного визначення істинного азимуту з використанням гірокомпаса, починаючи від візуального 1Г5 і закінчуючи автоматизованими АГК-П;
для пілотованих орбітальних станцій і космічної навігації.
Ракетні комплекси усіх Генеральних конструкторів — С.П.Корольова, М.К.Янгеля, В.М.Челомея, П.Макєєва, С.П.Непобедимого, А.Д.Надирадзе, В.Ф.Уткіна забезпечувалися апаратурою передстартової азимутальної орієнтації, створеною колективом КБ-7. І якщо перші системи прицілювання були побудовані на базі оптико-механічних кутомірних візуальних приладів типу теодоліт і точність орієнтації за напрямком у них складала декілька кутових хвилин, то з часом вони були повністю автоматизованими комплексами з найскладнішою електронікою та високоточними гіроскопічними приладами і забезпечували азимутальне наведення чутливого елемента гіростабілізованної платформи у площину пуску вже за одиниці кутових секунд.
З кінця 50-х років під керівництвом П. Парнякова колектив КБ-7 розробив цілу гаму гірокомпасів, які входили до складу систем прицілювання для самохідних і шахтних ракетних комплексів, у системи топо-геодезичної прив’язки, у склад радіолокаційних станцій, звукометричні комплекси, розвідувальні комплекси і в інші системи, де необхідно було точно визначати напрямок «південь-північ». Спочатку це були гірокомпаси з візуальним зняттям інформації — перший в СРСР артилерійський поплавковий гірокомпас, три- степеневий маятниковий гірокомпас з торсійним підвісом гіромаятника. У подальшому створено автоматизовані гірокомпаси, які дозволяли автоматизувати всі операції з визначення азимуту заданого напрямку, зняття і обробку інформації з одночасним збільшенням точності і скороченням часу визначення азимуту — 1 перший в СРСР і світі високоточний автоматичний гірокомпас АГК-1 і його модифікації, високоточний автоматичний самоеталонузуючий гірокомпас АГК-П. В середині 70-х років у гіроскопічному напрямі було започатковано створення нових торсійних підвісів, зокрема стрічкових, на лазерному принципі та інших.
У 1965—1985 роках важливим напрямком розробок С.П. Парнякова і його учнів було створення приладів для космічної навігації: бортових секстантів для пілотованих космічних кораблів, тренажного секстанта, імітатора зоряного неба, який забезпечував спостереження усіх яскравих зір, прецизійної оптико-механічної астронавігаційної системи для місяцеходу., астроорієнтира у широкому діапазоні кутових координат — практично до півсфери. Розроблено і змонтовано на низці науково-дослідних суден плавучі командно-вимірювальні комплекси для роботи в акваторії Світового океану з метою забезпечення керування і цілодобового зв’язку з пілотованими космічними кораблями і безпілотними автоматичними міжпланетними станціями.
Багато років вчений читав лекції і очолював Державну комісію із захисту дипломних проектів на приладобудівному факультеті Київського політехнічного інституту, був пов’язаний з радою молодих спеціалістів ЦКБ заводу, підтримував молоді кадри у прагненні наукового зростання та оволодіння технічною творчістю.
Формування та розвиток школи С.П. Парнякова обумовлені його лідерськими якостями як вченого, конструктора і людини. Серафима Платоновича вирізняли талант інженера і дослідника, величезна працездатність, виняткова пам’ять, широка ерудиція, оригінальність мислення, феноменальна технічна інтуїція, оптимізм, вимогливість до себе та інших, відкритість. У результаті навколо нього сформувався неформальний колектив з характерними ознаками науково-технічної школи. ЇЇ ядро представляють доктори наук Ю.В.Байбородін, Б.А.Бордюг, В.О.Боровий, Б.Я.Брусиловський, В.І.Бузанов, В.Г.Бурачек, О.С.Власенко, А.С.Довгополий, В.Г.Лукомський, А.Г.Лисенко, В.С.Недавній, В.Новіков, Є.С.Парняков, С.Ф.Пе- тренко, А.М.Струтинський, О.Д.Федо- ровський, С.І.Черняк, а також кандидати наук А.О.Борисюк, О.М.Горбань, К.Винник, В.М.Воробйов П.С.Дидюк-Сніцаренко, А.Б.Камелін, І.А.Коваленко, С.І.Пацкін, Р.О.Петренко, М.О.Пономарьов, Ф.А.Сумішин.
Частина описаних науково-технічних шкіл створено в КБ «Південне» його провідними діячами —видатними вченими і конструкторами. Територіально вони, як і КБ «Південне» розміщені в Дніпропетровську. Тому можна говорити про єдину школу КБ, яка об’єднує школи Янгеля, Будника, Уткіна, Герасюти, Ковтуненка та Іванова, оскільки їм притаманно чимало спільних рис, стиль роботи і мислення, одержані пріоритетні результати в галузі ракетної науки і техніки.
Розглянуті школи визначають обличчя низки напрямів технічних наук і, фактично, є їх історією, викладену крізь призму науково-технічних шкіл. Отже, можна стверджувати, що історія формування, розвитку та внеску технічних шкіл в окремі технічні напрями є водночас їх історією, тобто наведений короткий нарис про науково-технічні школи є також і історією ракетно-космічної галузі України.
Література
- Храмов Ю.А История формирования и развития физических школ на Украине. Киев, Феникс, 1991, 214 с.
- Бакута С.А. Храмов Ю.А. Научно-техническая школа: статус, характерне черты // Науковедение и інформатика. — 1990. — № 34. — С.72-76.
- Санін Ф.П., Копил О.А., Савчук В.С. Науково-конструкторська школа М.К.Янгеля та її роль у розвитку ракетобудування в СРСР // Наука та наукознавство. — 2011. — № 4. — С.35-45.
- Горбулин В.П. Историческая личность: к 100-летию со дня рождения Михаила Кузьмича Янгеля // Там же — С. 5-15.
- Савчук В. С. В.С.Будник та його науково-конструкторська школа // Наука та наукознавство. — 2016. — « 3. — С.89-101
- Федоренко П.В. Н.Ф. Герасюта и его научно-техническая школа // Наука та наукознавство. — 2008. — № 3. — С.85- 96.
- Литвинко А.С. В.Ф.Уткин и его науч но-техническая школа // Наука та наукознавство. — 2014. — № 3. — С. 117-27.
- Призваны временем. Т. 1. От противостояния к международному сотрудничеству / под общ. ред. С.Н. Конюхова. Днепропетровск: АРТ-ПРЕСС, 2004. 768 с.
- Конюхов. К 75-летию со дня рождения / — Д.: АРТ — ПРЕСС, 2012. — 256 с.
- Судьба моя — КБ «Южное» : фотоальбом к 80-летию со дня рождения академіка НАН Украиньї, Генерального конструктора С.Н.Конюхова. Киев: Спейс-Информ, 2017. 352 с.
- Горбулін В.П., Шевцов А.І. Генеральний конструктор ракетно-космічної техніки України (до 80-річчя від дня народження академіка НАН України С.М. Ко- нюхова). Вісник НАН України. 2017. № 4. С. 83-87.
- Лично едело. Конюхов Станислав Николаевич. Поточний архів Президії НАН України, ф. 251, оп. 655, спр. 20, 40 арк.
- 70-річчя академіка НАН України С. М. Конюхова. Вісник НАН України. 2007. № 4. С. 58-60.
- Відділення механіки НАН України : Історико-біографічний довідник. Київ : 18. Академперіодика, 2015. 343 с., с. 58-60.
- Губка О.А. Научно-конструкторская школа В.М. Ковтуненка: составляющие, звенья, направления деятельности // Вісник Дніпропетровського університету. Серія «ІФНІТ». — 2017. — Ви- 20 пуск 25. — С.165-176.
- Розвиток ракетно-космічної техніки в 21. Україні: Підручник / Санін Ф.П., Джур 22. Є.О., Кучма Л.Д, Хуторний В.В — Д.: АРТ-ПРЕС, 2002. —402 с.
- Пилипенко О.В., Довготько Н.И. Віктор Васильович Пилипенко — выдающийся учений // Техническая литература. — 2015. — № 4. — С. 3-22
- Айзенберг Яков Зйнович // Харькову 350 : 500 влиятельных личностей. — Х., 2004.
- Я. Е. Айзенберг. Ракеты. Жизнь. Судьба: воспоминания — Харьков, Инвестор, 2010. — 159 с.
- http://ep-z.ru/sample -page/dnevnik/ayzenberg.
- http://hartron.com.ua/ru/content/80.
- Хорошева С.А., Храмов Ю.А. С.П.Парнякови его научно-техническая школа в области ракетно-космического прибо- ростроения // Наука та наукознавство . — 2016. — № 3.
Ю.О. Храмов, Г.Л. Звонкова
Джерело: Історія ракетно-космічної науки і техніки України / ДУ «Інститут дослідж. наук.-техн. потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України». – К.: Фенікс, 2021. – 456 с. Відповідальний редактор — В.П.Горбулін, академік НАН України, перший віце-президент НАН України.
Отправить ответ