Михайло Кузьмич Янгель — видатний конструктор і вчений, один з організаторів ракетно-космічної галузі СРСР і України, академік АН СРСР і АН УРСР. Ми звикли сприймати М.К. Янгеля насамперед як головного конструктора ракет, але в ретроспективі світових подій минулих років, не можна не визнати, що по суті він був історичною особистістю другої половини ХХ ст., залишаючись в тіні політичних вождів Радянського Союзу. При цьому він ніколи не був сліпим виконавцем замовлень уряду, визначаючи в найскладніших обставинах ті напрями розвитку ракетно-космічної техніки, які вели країну до стратегічного паритету зі Сполученими Штатами Америки, виключаючи вірогідність розв’язання нової війни. М.К. Янгель прийшов у ракетну техніку в період найскладніших міжнародних відносин. На цей час США і СРСР досягли серйозних успіхів у створенні одного з ключових компонентів стратегічних наступальних озброєнь — ядерних зарядів. Щодо засобів доставки ядерних зарядів, то сторони були в нерівному положенні. Якщо США, маючи свої бази в Англії, Італії, Туреччині, Південній Кореї та Японії, могли використовувати бомбардувальну авіацію для нанесення ядерних ударів по Радянському Союзу, то СРСР не мав на той час ні відповідних баз, ні бомбардувальників типу В-29. В результаті керівництво країни прийняло рішення — використовувати можливості ракетної техніки як єдиної альтернативи для досягнення стратегічного паритету.
Вся відповідальність за це спочатку лягла на ОКБ-1 С.П. Корольова. Перші радянські бойові ракети Р-1 і Р-2, розроблені в ОКБ-1 як копії «Фау-2», було прийнято на озброєння в 1950—1951 рр.
Ці ракети відповідно з дальністю польоту 300 і 600 км було передано для серійного виготовлення в Дніпропетровськ на завод № 586, як згодом і ракети Р-5 і Р-5М.
І саме в ОКБ-1, після успішного закінчення Академії авіаційної промисловості, 12 квітня 1950 року на посаду начальника відділу систем управління призначається М.К. Янгель. За плечима у нього був успішний досвід двадцятирічної роботи в КБ Полікарпова, Мікояна, Мясіщева. Основними завданнями відділу були розробка і випробування системи керування ракети Р-2, але вже через рік М.К. Янгель призначається заступником С.П. Корольова, очолюючи розробку ескізного проекту ракети Р-5 з ядерним зарядом.
У 1952 р. його призначають директором головного ракетного інституту галузі — НДІ-88, куди входить і ОКБ
С.П. Корольова. Це було не саме вдале кадрове рішення. Як директор інституту М.К. Янгель очолив його науково-технічну раду, на якій обговорювалися найскладніші й перспективні питання розвитку ракетної техніки. Сергія Павловича такий хід подій не влаштовував. Адже до цього часу він остаточно утвердився в думці, що магістральна дорога як освоєння космосу та польоту на Місяць, так і створення міжконтинентальних бойових ракет лежить через використання низькокиплячих компонентів палива — спирту та рідкого кисню. Справді, низькокиплячі компоненти мають питому тягу на 100 одиниць вище, ніж висококи- плячі, вони не настільки агресивні, що покращує їх експлуатаційні характеристики. І патронування М.К. Янгелем передескізного проекту ракети Р-11 на висококиплячих компонентах в стінах ОКБ-1 невеликою групою проектантів Корольов розглядав без ентузіазму. Конфлікт призвів до того, що М.К. Янгеля перепризначили головним інженером НДІ-88. Згодом керівництво СРСР дійшло висновку, що не можна довіряти оборону країни одній людині. Тому було прийнято рішення про створення в Дніпропетровську ще одного ракетного конструкторського бюро. У 1954 р. його начальником і головним конструктором призначено М.К. Янгеля. Це завершило період монопольного створення бойових ракет і вирішило конфлікт на особистому рівні.
У Дніпропетровську в конструкторському бюро заводу № 586 за завданням уряду групою конструкторів на чолі з В.С. Будником ще з 1952 р. велися проектні дослідження по ракеті Р-12 середньої дальності на висококиплячих компонентах палива. З приходом Михайла Кузьмича ці роботи одержали потужний імпульс і наповнилися новим змістом. У найкоротші терміни країна отримала ракету середньої дальності (2000 км) на висококиплячих компонентах палива (азотна кислота + гас), з автономною системою керування та термоядерним зарядом. Систему керування розробило СКБ харківського заводу «Комунар» на базі аналогових приладів системи стабілізації та найпростіших лічильно-обчислювальних пристроїв. Її точність була недостатньою, але робота забезпечувалася без віддалених від старту пунктів радіокерування.
22 червня 1957 р. відбувся перший успішний пуск ракети Р-12. Він підтвердив факт народження ще однієї головної ракетної організації на чолі з М.К. Янгелем. У 1959 р. ракету було прийнято на озброєння та на її основі, а також на основі ракети Р-5М було створено Ракетні війська стратегічного призначення. Але ракета Р-5М вже в 1961 р. була знята з озброєння.
Доля ж ракети Р-12 унікальна. Простота та дешевизна виготовлення дозволили організувати вперше в світі промислове виробництво ракет. За всі роки в Дніпропетровську, Омську, Пермі і Оренбурзі було виготовлено 2300 ракет Р-12. Вони перебували в експлуатації майже 30 років і були зняті з бойового чергування тільки в 1989 р. Ракета Р-12 була використана як носій для відпрацювання радянських засобів подолання ПРО по трасі Капустин Яр — Балхаш. Ракети запускалися й після 25-річного перебування на бойовому чергуванні. Було зроблено 100 пусків і жодного аварійного.
Розміщення Р-12 на Кубі призвело до так званої Карибської кризи, але в результаті цього США прибрали свої ракети «Торн» і «Юпітер» з Туреччини, Італії та Англії, втративши тим самим можливість використовувати ракети середньої дальності як стратегічні.
У чому була суть науково-технічних і експлуатаційних рішень при створенні ракети Р-12? Застосування висококиплячих компонентів палива дозволило ракеті перебувати в заправленому стані 30 діб. Ракета Р-5М (компоненти — спирт і рідкий кисень) могла перебувати на бойовому чергуванні лише 20 хвилин без підживлення та 5 годин — з підживленням. Але найголовніше — було прокладено дорогу до повної ампулізації ракет, що істотно підвищувало їх бойову готовність і дозволяло підійти до вирішення ще однієї найважливішої проблеми — підвищення захищеності ракети за рахунок можливості її розміщення в шахтній пусковій установці.
Використання агресивних компонентів палива, автономної системи керування та термоядерної боєголовки вимагало вирішення низки технологічних проблем. І тут необхідно відзначити істотну роль інститутів АН УРСР, які розв’язали дві задачі — металургійну й технологічну. Так за рахунок застосування неруйнівних методів контролю було розроблено технологічні способи боротьби з негерметичністю та значно підвищено якість металу. Важливу роль відіграло й застосування зварювальних процесів і технологій. Вже на перших ракетах Р-12 зварювання несучих конструкцій, паливних баків та інших вузлів проводилися за допомогою аргонодугового зварювання, розробленого в Інституті електрозварювання ім. Є.О. Патона. АН УРСР. В Інституті проблем матеріалознавства ім. І. М. Францевича АН УРСР було розроблено програму створення наджаростійких теплозахисних радіопрозорих матеріалів. В результаті виконання цієї програми було досліджено параметри теплового руйнування й радіотехнічних характеристик багатофункціональних покриттів бойових блоків з підтвердженням їх ефективності та працездатності; підвищено ерозійну стійкість графітових газоструменевих рулів, керуючих зміною вектора тяги, що виключало відхилення ракети від заданої траєкторії.
В Інституті механіки АН УРСР було розроблено числові методи розрахунку елементів конструкцій в умовах складного напружено-деформованого стану, коливань і стійкості. В Секторі проблем технічної механіки Дніпропетровського філіалу Інституту механіки АН УРСР досліджувалися питання нестійкого горіння в рідинних ракетних двигунах (РРД), а також проблема наближення стендових умов випробувань РРД до реальних.
Але дальність ракети Р-12 була явно недостатньою для вирішення стратегічних завдань. Тому наступним кроком М.К. Янгеля стала розробка першої в світі міжконтинентальної бойової балістичної ракети Р-16 на висококиплячих компонентах палива (азотна кислота та несиметричний диметилгідразин). Саме на стадії ескізного проекту ракети Р-16, коли «тиснули» дуже стислі терміни розробки, коли над КБ і «Південма- шем» буквально «висів» М.С. Хрущов, у Михайла Кузьмича разом з директором заводу Л.В. Смірновим народилася нова схема співпраці: КБ передає своє експериментальне виробництво заводу, а технологи заводу долучаються безпосередньо в розробку майбутнього серійного виробництва ракети зі стадії ескізного проекту. Такої схеми роботи в Радянському Союзі не було, і вона дала величезний виграш у часі при розробці всіх поколінь ракет ОКБ-586. Питання часу було на той момент вкрай важливим ще й тому, що успіхи наших ядерників, а вони підірвали 30 жовтня 1961 р. на Новій Землі найпотужніший термоядерний заряд в світі, так звану «цар-бомбу» в 50 мегатонн, не давали спокою Н.С. Хрущову. Заряди в СРСР з’явилися, а засобів доставки катастрофічно не вистачало. І прийняття на озброєння ракети Р-16 було б першим кроком до вирішення цієї проблеми. При створенні ракети Р-16 М.К. Янгель застосував принципово новий підхід до компонування ракети: двоступінчасту ракету було виконано за схемою «тандем», що передбачало запуск другого ступеня у вакуумі. Ракету Р-7 С.П. Корольова, яка також розглядалася в бойовому варіанті, було виконано за схемою «пакет». При схемі «тандем» ракета Р-16 істотно вигравала в діаметрі, що відіграло вирішальну роль при обґрунтуванні використання старту ракет з шахти.
Восени 1960 р. почалися льотні випробування міжконтинентальної ракети Р-16. Проте при підготовці до пуску першої льотної ракети сталася трагедія — ракета загорілася на старті. У вогні загинуло 92 людини, в тому числі головком стратегічних ракетних військ маршал Недєлін. Моральний і фізичний стан Михайла Кузьмича був жахливим.
Він вважав себе головним винуватцем катастрофи, адже він був технічним керівником випробувань, отже, на ньому лежала відповідальність за все, що сталося з ракетою. А він ніколи не перекладав відповідальність на інших. Необхідно було знайти в собі сили і стати до роботи. І Янгель ці сили знайшов. Через кілька місяців ракета Р-16 була доопрацьована, «вчилася літати» і вже в 1962 р. прийнята на озброєння.
Необхідно зауважити, що розробка ракети Р-16 проходила в гострій конкурентній боротьбі з ракетами Р-9 С.П. Корольова та УР-200 ОКБ В.М. Челомея. Ракета Р-9 і її модифікація Р-9А мали найвищий показник енергомасової досконалості, але доля її була зумовлена тим, що них використовувався рідкий кисень. Як і ракету Р-5М її прийняли на озброєння, але практично відразу й зняли. Це була остання бойова ракета ОКБ С.П. Корольова.
В ОКБ-52 В.М. Челомея проектувалася ракета УР-200, практично аналогічна ракеті Р-16. Для прискорення її розробки В.М. Челомей домігся рішення ЦК КПРС про передачу в його ОКБ конструкторської документації ракети Р-16. Випадок безпрецедентний! ОКБ Янгеля передавало технічну документацію на ракети Р-15 і Р-21, що стартують з надводного й підводного положення в ОКБ В.П. Макеєва, тим самим закриваючи морську тематику. В цьому ж випадку з В.М. Челомеєм йшлося про прямого конкурента. Проте, коли ракета УР-200 вийшла на льотні випробування, ракету Р-16 вже було прийнято на озброєння. Починалася нова сторінка найгострішої конкурентної боротьби ОКБ Янгеля та ОКБ Челомея.
Михайло Кузьмич розумів обов’язковість конкуренції, але водночас вважав за необхідне, щоб різні конструкторські бюро концентрували свої зусилля в окремих напрямах, не дублюючи одне одного. Йому належить ідея глобального розподілу організації ракетно-космічної галузі: ОКБ Янгеля — проектування бойових ракет і ракетоносіїв, ОКБ Корольова — пілотована космонавтика, ОКБ Челомея — автоматичні та міжпланетні станції. Але цей план, який підтримувало багато провідних інститутів країни, не було прийнято Президією Ради Міністрів СРСР в 1964 р.
За всіма цими драматичними колізіями в ОКБ Янгеля без особливих складнощів пройшла розробка ракети середньої дальності Р-14. Було використано другий ступінь ракети Р-16, і до нього пристиковано головну частину. Вийшла відмінна одноступінчаста ракета дальністю польоту 4500 км, яка перекривала всі американські бази, розміщені навколо СРСР в найвіддаленіших точках Європи. Льотні випробування Р-14 пройшли швидко й досить успішно.
Для всіх трьох ракет було знайдено ще одне рішення, яке значно підвищувало їхню захищеність — будівництво шахтних пускових установок, що являли собою складні інженерно-технічні споруди. Було розроблено три типи шахтних пускових комплексів: «Двіна» для ракет Р-12, «Чусова» для ракет Р-14 і «Шексна» для ракет Р-16. Стрільбу з комплексу «Шексна» залпом було продемонстровано президенту Франції генералу де Голлю під час його перебування інкогніто на Байконурі. Шахтний спосіб старту в подальшому став основним для стратегічних ракет наземного базування в СРСР, так само як і в США, які в той час мали свої ракети «Атлас» і «Титан-1» тільки в шахтних пускових установках (ШПУ).
Всі три ракети Р-12, Р-14 і Р-16 були першими масовими стратегічними ракетами СРСР з ядерними боєголовками. Шлях до стратегічного паритету було відкрито. І в цьому була величезна особиста заслуга М.К. Янгеля. І все ж
СРСР відставав у балансі сил від США, що проявлялося і в загальній кількості міжконтинентальних балістичних ракет, по яких США мали в 1962 р. семиразову перевагу, і в тактико-технічних характеристиках ракети «Титан», яка перевершувала ракету Р-16 за потужністю заряду вдвічі, а за точністю — в 4 рази.
Тому перед ОКБ Челомея і Янгеля було поставлено два завдання: ОКБ Челомея розробити малогабаритну ракету УР-100 і за рахунок її постановки на бойове чергування ліквідувати кількісний дисбаланс; ОКБ Янгеля — створити нову ракету підвищеної дальності та боєготовності, яка б несла потужніший заряд і забезпечувала більш високу точність попадання. При роботі над ракетою Янгель вперше поставив задачу використовувати цифрові обчислювальні машини для системи керування. Теоретично створення такої системи було доведено в КБ, організованому з ініціативи Янгеля ще в 1959 р., але через відсутність відповідної елементної бази задачу не було вирішено. Крім того, передбачалося різке збільшення часу зберігання ракет в заправленому стані (з 1 місяця до 5 років), суттєве підвищення живучості та принципово нова вимога — подолання американської системи ПРО.
Роботи з подолання ПРО почалися в 1963 р. у зв’язку з тим, що конгрес США прийняв рішення про будівництво системи «Найк-Зевс», здатної перехоплювати радянські боєголовки на позаатмосферній ділянці траєкторії, на дальності до 300 км від точки падіння.
В цей час в цехах заводу № 586 вже було зібрано перші льотні ракети Р-36. Це була нова мі ж континентальна ракета — наступниця Р-16, що мала три види бойового оснащення: найпотужніший у світі ядерний моноблок, чим нескінченно пишався М.С. Хрущов; першу в країні головну частину, що розділялася; першу в світі орбітальну головну частину.
І Михайло Кузьмич погодився з додатковими вимогами до ракети Р-36, які наполегливо пропонували військові, щодо розробки індивідуального комплексу засобів прориву ПРО. Складність роботи полягала в тому, що ракета була вже виготовлена і необхідно було не тільки розробити засоби ПРО, а й розмістити їх на готовій ракеті.
Роботи було розпочато 1963 р, а в 1967 р. перший в світі комплекс засобів подолання ПРО — «Лист» пройшов льотні випробування й був прийнятий на озброєння. Комплекс «Лист» містив у собі радіопоглинаюче покриття на бойових блоках (у цьому була чимала заслуга Інституту проблем матеріалознавства ім. І.М. Францевича АН УРСР і Харківського фізико-технічного інституту) та 15 хибних цілей трьох різних типів. Американці відповіли будівництвом системи ПРО за проектом «НайкІкс», на основі якої в 1969 р. конгрес США прийняв рішення про будівництво ПРО «Сейфгард». Введення в цій системі другої атмосферного ділянки перехоплення робило її, на думку американців, нездоланною. ОКБ Янгеля у відповідь створило багатоелементний комплекс засобів подолання ПРО, куди входили квазіважкі помилкові цілі, легкі цілі для позаатмосферних ділянок траєкторії і пристрій розсіяння диполів.
Але найпотужніший удар по системі «Сейфгард» завдала ракета Р-36 з орбітальною головною частиною (ОГЧ). Ця модифікація ракети Р-36 виводила головну частину на траєкторію штучного супутника Землі, мала необмежену дальність стрільби і могла підійти до наміченої мети з будь-якого напрямку, що виключало можливість її ураження технічними засобами. Ракета Р-36 з ОГЧ заступила на бойове чергування в 1969 р, а була знята в 1983 р зв’язку з укладенням договору по ОСО-2. Потенційні можливості ракети Р-36 стали достатнім аргументом для початку переговорного процесу про обмеження стратегічних озброєнь і систем ПРО. СРСР виходив на переговори з США на паритетних засадах. Підписаний в 1972 р Договір про обмеження ПРО діяв три десятиліття.
На ракеті Р-36 реалізовано ще одну ідею головного конструктора, яка несла перспективи подальшого удосконалення бойових ракет. Йдеться про головні частини що розділялися (РГЧ). Ракети Р-36 містила три некеровані бойові блоки, які скочувалися по напрямних після закінчення роботи двигуна другого ступеня. Вони покривали велику площу, але з точки зору точності були питання. Ракета Р-36 з РГЧ ще не забезпечувала індивідуального наведення на ціль кожного з трьох блоків. Прицілити можна було або один з блоків, або центр їх угруповання. Проте, застосування такої РГЧ в умовах протидії системі ПРО підвищувало бойову ефективність ракети Р-36 приблизно вдвічі. Розгортання Р-36 з РГЧ почалося в 1971 р. Всі подальші бойові ракети ОКБ Янгеля були тільки з РГЧ.
Не можна не сказати і про технологічні рішення, які дозволили зробити ракету Р-36 ампулізованою та забезпечити її перебування в заправленому стані спочатку п’ять років, а потім сім з половиною. На ракеті Р-36 було 150 рознімних з’єднань і близько 550 м зварних швів. В забезпеченні їх герметичності величезна заслуга конструкторів КБ «Південне», технологів заводу Південмашу і вчених Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона АН УРСР.
Зі збільшенням часу перебування ракет в заправленому стані з 1 місяця до 5 років виникла необхідність такої технології, при якій зварні з’єднання були б однакові за міцністю з основним металом. І таку технологію було створено — контактно-стикове зварювання. Всього в період між 1965 і 1974 роками було розгорнуто 288 ракет Р-36 всіх типів, що стояли на озброєнні до 1980 р.
І, нарешті, ще одна магістральна ідея Михайла Кузьмича, яка відіграла вирішальну роль у розвитку бойових стратегічних ракет — мінометний старт. Ідея виникла і була реалізована при розробці ракети РТ-20П з рухомим наземним стартом, перша ступінь якої була твердопаливною, друга — рідинною. Це була перша вітчизняна ракета, яка розміщувалася в транспортно-пусковому контейнері, її старт відбувався особливим способом, який до того ніколи не застосовувався в світовій практиці — мінометним. Але її не було прийнято на озброєння. Основна причина — необхідність доопрацювання ракети Р-36 з усіма видами бойового спорядження.
Коли Михайло Кузьмич висловив ідею використання «мінометного старту» при розробці в КБ практично нової ракети Р-36М, то багато його помічників, зокрема «бувалі», сприйняли це як жарт. Справді, викинути з шахти рідинну ракету діаметром 3 м, довжиною близько 30 м і стартовою масою понад 200 тонн (РТ-20П важила 30 т) — ніхто в світі подібного не робив. У нього не було союзників. Увійшла в історію його фраза на нараді в КБ: «Ну що ж, я уважно всіх вислухав і приймаю рішення: будемо робити мінометний старт». У цьому був весь Михайло Кузьмич з його геніальним технічним передбаченням.
Було розроблено необхідний для такого старту пороховий акумулятор тиску та транспортно-пусковий контейнер, що не мав аналогів у світі. Використання склопластику при виготовленні контейнера багато в чому визначено дослідженнями Інститут механіки АН УРСР. Реалізацію «мінометного старту» підтверджено 22 жовтня 1971 р. комплексними наземними випробуваннями ракети Р-36М.
Але зупинимося на військово-політичному контексті розвитку ракетних стратегічних озброєнь. Необхідність їх вдосконалення щоразу диктувалася тим, що хтось із конкуруючих сторін порушував баланс сил. І, природно, відповідні рішення приймалися з урахуванням загальної стратегії застосування ракетно-ядерної зброї. Якщо в СРСР до середини 60-х років переважали доктрини і превентивного, і у відповідь — зустрічного удару, то в кінці 60-х років взяв гору новий підхід — здійснення стратегії стримування ймовірного противника від нанесення першого удару. Але для цього слід було створити ракетно-ядерний потенціал, який забезпечував би нанесення удару у відповідь в разі ядерного нападу противника.
До цього часу ракетно-ядерний арсенал СРСР становили ракети важкого класу Р-36 розробки КБ Янгеля та ракети легкого класу УР-100 розробки ОКБ Челомея. Серійне виробництво цих ракет і інтенсивне будівництво шахтних стартових споруд вирівняли позиції обох країн. Однак в США почалася активна розробка принципово нових ракет «Мінітмен-3М», що несуть не один, а три ядерні заряди з високою точністю. Це порушувало здавалося б встановлену рівновагу і ставило перед СРСР питання про створення нового покоління ракет.
М.К. Янгель першим серед головних конструкторів сформулював принципи побудови ракетних військ стратегічного призначення:
- Збільшення захищеності стартових позицій на всіх етапах бойового чергування, при цьому невразливість ракет повинна забезпечуватися як за рахунок підвищення стійкості ШПУ, так і підвищенням стійкості самих ракет і бойових блоків до вражаючих факторів ядерного вибуху, а також їх оснащенням комплексом засобів подолання ПРО супротивника.
- Збільшення ефективності удару у відповідь, що досягається застосуванням головних частин з бойовими блоками, що розділяються, великою потужністю та істотним підвищенням точності стрільби.
- Скорочення часу створення стартових споруд і постановки ракет на бойове чергування.
- Збільшення гарантійних термінів перебування ракет на бойовому чергуванні.
- Забезпечення автономності ракетних комплексів в процесі бойового чергування, незалежність їх від стаціонарних державних енергосистем.
Але реалізація програми стикнулася зі значними труднощами. Кінець 60-х років збігся в часі з запеклою конкурентною боротьбою між КБ Янгеля і ОКБ Челомея. Ця боротьба визначалася не тільки новизною найскладніших технічних рішень, але найчастіше суб’єктивними факторами, корпоративними мотивами та інтересами, включаючи високий державний рівень. М.К. Ян- гель вважав кроком до реалізації своїх принципів розміщення повністю ампулізованої ракети в транспортно-пусковому контейнері і мінометний старт її з ТПК, а відповідно істотне доопрацювання ШПУ. Щодо розробки важкої ракети Р-36М, здавалося сумнівів не виникало, кому і як це робити.
Але до складу Ракетних військ стратегічного призначення (РВСП) входило близько тисячі ракет УР-100 розробки Челомея, які перебували в шахтах, що потребували серйозного доопрацювання. Проте В.М. Челомей так не вважав. У 1968—69 рр. пройшли відповідальні засідання військово-технічних рад Міністерства оборони СРСР, Військово-промислової комісії та Міністерства загального машинобудування. КБ Янгеля було запропоновано розробити свою легку ракету (її шифр МР-УР-100) для заміни ракет УР-100.
Остаточний вибір напрямків подальшого розвитку РВСП мали рішення на Раді Оборони СРСР. Засідання Ради пройшло 27 серпня 1969 р під Ялтою. Суть пропозицій Челомея полягала в тому, що потрібно мати якомога більше простих і дешевих ракет і відповідну для них кількість дешевих простих шахт. РГЧ для таких ракет, як і системи керування на основі ЦОМ, не передбачалося. Ракет разом з шахтами потрібно було виготовити, на думку доповідача, близько 5 тисяч.
Суть пропозицій М.К. Янгеля зводилася до істотного стрибка тактико-тактичних характеристик ракет. Для ракети Р-36М і тієї, яка мала прийти на заміну УР-100, необхідно було забезпечити:
- підвищення захищеності стартів і командних пунктів;
- застосування систем керування на основі ВЦОМ;
- оснащення ракет головними частинами з індивідуальним наведенням;
- застосування комплексу засобів подолання ПРО;
- підвищення точності стрільби і боєготовності.
Слід зазначити, що вже в 1967 р. при проектуванні ракети Р-36М в КБЕ прийняли рішення про використання ВЦОМ. Уже в 1968 р. випробувано перший експериментальний зразок, а через півроку з’явилася триканальна модифікація системи управління на твердотільних інтегральних схемах. Значну допомогу в створенні першої ВЦОМ надали КБЕ вчені Інституту кібернетики АН УРСР.
Рішення про розробку Р-36М було прийнято вже 2 вересня 1969 р., а про розробку легкої ракети замість УР-100 доручено державній комісії на чолі з М.В. Келдишем. Але і вона не дійшла спільної думки, як і Рада Оборони СРСР, що відбулася в серпні 1970 р. З огляду на високий рівень опрацювання обох варіантів модернізації ракети УР-100, постановою уряду було доручено ОКБ Янгеля і ОКБ Челомея розробити ракетні комплекси МР-УР-100 і УР-100Н відповідно. Конкуренція — величезний стимул, але не можна не помітити, що в ракеті УР-100Н залишилася від ракети УР-100 тільки осьова лінія. УР-100Н була оснащена РГЧ з шістьма бойовими блоками і розміщувалася практично в новій високозахищеній шахті. Обидві ракети прийнято на озброєння в 1975 р. А реалізація всіх ідей М.К. Янгеля підтвердилася на ракеті Р-36М.
Вона була важкою міжконтинентальною, повністю ампулізованою, на висококиплячих компонентах палива, з дальністю стрільби до 16000 км, оснащеною РГЧ в комплектації від 4, 6 і до 10 бойових блоків залежно від потужності ядерного заряду. Гарантійний термін перебування на бойовому чергуванні — 10 років, бойове застосування допускалося до і після ядерного впливу, автономна система керування розроблена на базі ВЦОМ, комплекс засобів подолання ПРО здатний довести бойові блоки до цілі.
Все це вдалося реалізувати не на першій льотній експериментальній ракеті, але вдалося.
На жаль, через три дні після експериментального пуску ракети Р-36М, 25 жовтня 1971 р., Михайло Кузьмич Янгель помер в день свого шістдесятиріччя
Було б несправедливим обмежитися тільки винятковістю науково-технічних передбачень Михайла Кузьмича в бойовій ракетній тематиці. Внесок його КБ в космічний напрям значний, а міг бути ще більшим, якби йому не заважали, як це було з ракетою-носієм Р-56. З перших років роботи над бойовими ракетами він розумів, що на їх основі можна створювати носії для виведення на орбіту космічних апаратів наукового, військового та народногосподарського призначення.
На базі ракети Р-12 було створено двоступінчасту ракету-носій «Космос», ракети Р-14 — «Інтеркосмос», ракети Р-36 — сім’ю носіїв «Циклон». Під керівництвом М.К. Янгеля створено перші дніпропетровські космічні апарати військового і наукового призначення, універсальні орбітальні станції АУОС, метеорологічні супутники і супутники зв’язку, міжнародні наукові станції, місячний посадочний блок.
Але все ж М.К. Янгель вважав головним призначенням КБ —забезпечення обороноздатності країни. Він створив потужну ракетобудівну організацію підприємств-суміжників і виробників зі складу багатьох промислових галузей СРСР. Ракети М.К. Янгеля виготовляли п’ять складальних заводів і сотні підприємств-суміжників. В Україні було створено нові КБ і підприємства, які і нині становлять науково-виробничу основу ракетно-космічної галузі.
Сила будь-якого керівника полягає не тільки і не стільки в тому, що він зробив сам, вона полягає передусім в тому, наскільки працездатним він зробив свій колектив, науково-технічну школу, яку залишив після себе, в умінні колективу висувати нових керівників, здатних не тільки продовжувати розпочату справу, а й розвинути її, зміцнивши новими ідеями.
Нині можна з упевненістю стверджувати, що колектив виявився гідним свого головного конструктора. Його естафету блискуче прийняв В.Ф Уткін, потім С.М. Конюхов.
І останнє. Ракети робила вся країна. Але генеральну лінію їх розробки визначала одна людина — Михайло Кузьмич Янгель.
В.П. Горбулін
Джерело: Історія ракетно-космічної науки і техніки України / ДУ «Інститут дослідж. наук.-техн. потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України». – К.: Фенікс, 2021. – 456 с. Відповідальний редактор — В.П.Горбулін, академік НАН України, перший віце-президент НАН України.
Отправить ответ