Шахтні пускові ракетні установки

Застосування в ракеті Р-12 висококиплячого тривалого зберігання ракетного палива вирішило проблему забезпечення високої боєготовності (ракета могла перебувати в заправленому стані 30 діб), але вона була вразлива при старті з наземних установок у разі нанесення противником удару по ракетній позиції. Р-12, як і попередні радянські ракети, була створена для відкритого наземного старту. Ракети довжиною в десятки метрів стоять вертикально на бойовому чергуванні і вони були абсолютно незахищеними від впливу ядерного вибуху. Для забезпечення захищеності почали розробляти ракети, які розміщувалися і могли стартувати з шахтних пускових установок (ШПУ). Першими це зробили в кінці 50-х рр. американці, які розмістили ракети «Атлас» і «Титан-1» в підземних колодязях у вертикальному положенні з попередньо заправленим паливом (до 1962 р 87% їх ракет розміщувалося в шахтних сховищах).

Створені в КБ «Південне» наприкінці 50-х — початку 60-х рр. бойові ракетні комплекси — Р-12, Р-14, Р-16, а також Р-9А ОКБ-1, обладнані термоядерними головними частинами, являли собою зброю величезної руйнівної сили. Під час зберігання їх захист забезпечувався спеціальними залізобетонними спорудами, де вони розміщувалися в горизонтальному положенні. Але ці ракети було створено з розрахунку на використання відкритого наземного старту. Під час бойового чергування встановлені на стартовому столі ракети заввишки у десятки метрів були абсолютно незахищеними від ядерного впливу супротивника. З розрахунків випливало, що ядерний вибух потужністю в 1 М на відстані 5 км знищував ракету, що перебуває на наземному пусковому пристрої.

Наприкінці 50-х років стало відомо, що американці стали розміщують найновіші міжконтинентальні ракети «Атлас» і «Титан» у підземних колодязях у вертикальному положенні з попередньо заправленим висококиплячим паливом. Перед пуском за допомогою спеціального механізму ракети піднімали на поверхню, де здійснювали їх заправку окиснювачем — рідким киснем та автоматичну підготовку до пуску. Усе це займало 15 хвилин. Пуск ракети здійснювали як зі звичайного наземного старту.

У вересні 1958 р. головний маршал артилерії М.І. Нєдєлін, заступник міністра оборони СРСР із спеціального озброєння і реактивної техніки, поставив перед вченими та конструкторами завдання щодо необхідності розташувати стратегічні балістичні ракети в шахтних пускових установках. З самого початку передбачалося не тільки збереження ракет під землею, але й забезпечення можливості їх підземного старту.

Спеціалісти з НДІ-88, НДІ-4 опрацювали ряд варіантів шахтних пускових установок. Після погодження з М. К. Янгелем залишилися три варіанти: шахта для однієї ракети зі спорудами для технологічних систем, перевірно-пускової апаратури та іншого необхідного для пуску спеціального устаткування;

груповий старт з чотирма шахтами, розміщеними по кутах квадрата зі стороною 40 м і однією спорудою для забезпечення експлуатації всіх ракет;

одна пускова шахта з обертальним барабаном на чотири ракети й однією спорудою для забезпечення експлуатації всіх ракет (аналогічно проекту 667АПЛ з ракетами Р-21 комплексу Д-4 ВМФ).

У листопаді 1958 р. маршал М.І.Нєдєлін ухвалив рішення про будівництво на ГЦП-4 двох дослідних шахт для натурного експерименту з пуском ракети Р-12. Протягом місяця спеціалісти НДІ-88, НДІ-4, ЦПІ-31, ОКБ- 586 і ГСКБспецмашу обрали місце для будівництва дослідних шахтних пускових установок. Необхідно було вирішити безліч технічних проблем: щодо розробки конструкції шахти, забезпечення газодинамічного старту ракети з ШПУ (на власних двигунах), обладнання захисного даху ШПУ та інших, а також необхідних змін у конструкції ракети.

В стислі строки було побудовано експериментальну шахту «Маяк» з підземним бункером для перевірно-пускової апаратури, віддаленим від шахти на відстань близько 150 м. Під час створення першої ШПУ військові будівельники стикнулися на глибині близько 20 м з пливуном. Оскільки тоді ще не було розроблено методів проходження пливунів, ухвалили рішення наростити шахту вгору, насипати ґрунт у вигляді пагорба заввишки близько 7 м. На рівнинній місцевості його було видно за 10-15 км і він став своєрідним орієнтиром, «маяком» під час руху полігоном.

У вересні 1959 р. відбувся перший пуск дослідної ракети 63Ш із ШПУ. Ракета вийшла із шахти, але через 58 с втратила стійкість і впала на відстані близько 100 км від місця старту. Під час огляду ШПУ було виявлено деформацію захисного стакана всередині шахти, неподалік від шахти знайдено зрізаний стабілізатор ракети. Очевидно, гази, що витікали з двигуна ракети, запущеного в шахті, під час взаємодії з інжектовуваним повітрям видавили всередину стакана частину обичайки, яка зрізала один із стабілізаторів ракети разом з рульовою машинкою.

Незважаючи на незадовільний результат випробування, було підтверджено можливість пуску ракети з шахти на власних двигунах. Після доопрацювання шахти і ракети було виконано ряд успішних пусків ракети 63Ш. У результаті 30 травня 1960 р. вийшла постанова уряду щодо розроблення ШПУ для бойових стратегічних ракетних комплексів.

14 червня 1960 р. підписано наказ ДКОТ «Про створення ШПУ ракет Р-12, Р-14, Р-16 (головний конструктор М. К. Янгель) і Р-9А (головний конструктор С. П. Корольов) «Двіна», «Чусова», «Шексна» і «Десна». Шахтний спосіб розміщення МБР і БРСД надалі став основним для стратегічних ракет наземного базування в СРСР, як і в США.

Шахтний стартовий комплекс являв собою складну інженерно-технічну будову. На дні бетонованого стовбура шахти завглибшки 30 м і діаметром 7 м (для ракети Р-12) розміщено стартовий стіл, на який встановлювали ракету. Під час запуску двигунів ракети гарячі гази виходили в газовідвід між стовбуром шахти і спеціальним металевим стаканом діаметром 5 м, завтовшки 16 мм, що захищав ракету. Вгорі шахти газовідвід мав розширення й напрямні лопатки для відведення гарячих газів убік для зниження теплового виливу на ракету. Зверху шахту захищав багатотонний «дах», який зсувався по рейках перед пуском ракети. Аналогічний пристрій, менший за розмірами, мали шахти для ракет Р-14 і Р-9А.

Розробкою шахтних споруд для ракет Р-12, Р-14 займалося ГСКБспецмаш під керівництвом В.П. Барміна. ШПУ для ракети Р-16 розробило ЦКБ-34 (Головний конструктор Є.Г. Рудяк), вона мала деякі особливості, пов’язані зі збільшеними габаритами ракети. Вихід ракети з шахти здійснювався за напрямними, закріпленими усередині стакана шахти. Спеціальні бугелі, встановлені на ракеті, не тільки забезпечували вихід ракети з шахти, але й амортизували її під час зовнішнього впливу, а після старту відстрілювалися.

У червні 1960 р. уряд прийняв рішення про розробку уніфікованої ракети Р-12В (8К63В) для наземних стартів і ШПУ. Перший випробувальний пуск ракети Р-12У здійснено 30 грудня 1961 р.

15 липня 1963 р. ракетні комплекси Р-12В, Р-14У і Р-16У прийнято на озброєння. З 1960 р. почалося будівництво ШПУ для ракет М. К. Янгеля першого покоління і ракети Р-9А С.П.Корольова по всій країні.

Шахтні ракетні комплекси першого покоління будували за принципом «групових стартів» — навколо єдиного командного пункту з технологічним блоком, у якому розміщено єдину систему заправлення ракет, на відстані 100-300 м одна від одної розташовувалися 3-4 шахтні пускові установки. Заправка ракет проводили тільки після одержання команди про переведення комплексу до вищого ступеня боєготовності. Така «групова» побудова комплексу зумовлювалася міркуванням економії засобів. Проте невдовзі з’ясувалося, що для ураження «групового старту» достатньо однієї атакуючої ракети супротивника.

Тому починаючи з ракетних комплексів другого покоління, їх будували за принципом «одиночних стартів» (ОС) одиночних шахтних пускових установок, розосереджених на відстані, що унеможливлює ураження двох установок одним ядерним вибухом. Контроль за станом шахтних пускових установок, що входять до складу бойового ракетного комплексу і керування ними, здійснювали дистанційно з єдиного командного пункту комплексу.

Шахтні пускові установки для ракет другого покоління Р-36 (у балістичному варіанті 8К67, в орбітальному — 8К69) за схемними і конструкторськими рішеннями подібні шахтній пусковій установці ракети Р-16 (8К64). Шахтні пускові установки ракет Р-36М і МР- УР100 створювалися шляхом модернізації та переобладнання пускових установок ракет Р-36 (було до 300 таких установок) і пускових установок ракет УР-100 (було до 1000 штук). Завдяки модернізації було підвищено рівень захищеності існуючих пускових установок приблизно у 30 разів.

Створення пускових шахтних установок ракет Р-36М проводили у такий спосіб. В існуючих установках демонтували все технологічне обладнання, захисне обладнання (дах шахти) зсувного типу, руйнували оголовки (верхня частина шахти). Потім збільшували товщину стінок стовбура шахти бетонуванням зсередини стовбура. На верхній торець стовбура встановлювали нове захисне обладнання (дах шахти) поворотного типу. У внутрішньому прорізі стовбура було розміщено систему амортизації з гідропневмоамортизаторами демпферами. У цю систему встановлювали транспортно-пусковий контейнер з ракетою. Відкриття захисного пристрою для пуску в бойовому режимі забезпечувалося використанням порохового акумулятора тиску.

Переобладнання шахтних пускових установок для ракет МР-УР100 проводили за так званою індустріальною технологією. Після демонтажу старого технологічного устаткування і руйнування з’єднання оголовка шахти з її стовбуром до шахти доставлявся й установлювався в неї зміцнювальний металевий стакан, який серійно виготовляли на Маріупільському заводі важкого машинобудування. Стакан доставлявся із системою амортизації, у колиску якої згодом було встановлено транспортно-пусковий контейнер з ракетою. На верхній торець стакана встановлювалось нове захисне обладнання (дах) поворотного типу, який серійно виготовляли на Новокраматорському машинобудівному заводі. Весь процес переобладнання займав 72 робочі дні.

Переобладнання старих пускових шахтних установок дозволило підняти їх захищеність у понад 30 разів. Застосування поворотних захисних обладнань підвищило рівень боєготовності комплексів. Обидві пускові установки було оснащено системою розчищення завалів ґрунтом, що утворюваним під час ядерного вибуху.

Подібною до них була і шахтна пускова установка ракети четвертого покоління 15А18М, тільки з однією принциповою відмінністю — наявністю системи забезпечення теплового режиму. Річ у тому, що ракети четвертого покоління перебували на бойовому чергуванні з приладами системи керування, які постійно працюють. Для відведення тепла, що утворюється під час цієї роботи, і призначено таку систему.

Для ракети четвертого покоління РТ- 23 ПТТХ (15Ж60) відповідно до вимоги замовника було використано доопрацьовану пускову шахтну установку ракети УР-100Н ПТТХ (15А35). Від своєї попередниці вона відрізнялася наявністю наземної системи відведення тепла, що утворюється під час роботи приладів системи керування і нової системи амортизації.

Головним розробником шахт для ракет Р-36 було КБ-1 КБСМ (м. Ленінград, головний конструктор Є.Г. Рудяк). Це ж КБ-1 під керівництвом головного конструктора В.С. Степанова розробило шахти ракет Р-36М, Р-36М ПТТХ, 15А18М. Головним розробником шахт для ракет МР-УР100, МР-УР100 ПТТХ було КБ-4 КБСМ (головний конструктор О.Ф. Уткін). Розробку шахти для ракети РТ-23 ПТТХ проводило ОКБ «Вимпел» ( Москва).

У листопаді 1958 р М.І. Недєліним було прийнято рішення про будівництво дослідних ШПУ, а в червні 1960 вийшов наказ Державного комітету СРСР з оборонної техніки «Про створення ШПУ для ракет Р-12, Р-14 і Р-16 (головний конструктор М.К. Янгель) та Р-9А (головний конструктор С.П. Корольов) «Двіна», «Чусова», «Шексна» і «Десна». В подальшому шахтний спосіб розміщення стратегічних ракет наземного базування став основним як у США, так і в СРСР. І придатною для цієї мети виявилася саме ракета Р-12, яка стала першою на бойове чергування в шахті. Правда, при цьому довелося внести в її системи деякі конструкторські зміни, які зробили її уніфікованою (Р-12У). На озброєння вона була прийнята в 1963 р, а знята з озброєння в 1988 р. відповідно до Договору між СРСР і США про ліквідацію ракет середньої та малої дальності.

Ракета Р-12, завдяки своїй порівняльній простоті, надійності та високій боєготовності, стала наймасовішою ракетою середньої дальності, прийнятою на озброєння, і перебувала в експлуатації 25 років. За бойовим і експлуатаційним характеристикам вона була найкращим вітчизняним зразком бойових ракет середньої та малої дальності.

В серпні 1963 р. Рада Міністрів СРСР видала постанову про проведення випробувань ядерних боєголовок з використанням ракети Р-12, і в жовтні того ж року здійснено два її пуски з ядерними зарядами в район полігону на Новій Землі (ще в липні 1962 р. в СРСР проведено висотні ядерні вибухи з ракетами Р-12).

Застосування висококиплячих компонентів палива дозволило ракеті перебувати в заправленому стані 30 діб, тоді як ракета Р-5М (компоненти — спирт і рідкий кисень) могла перебувати на бойовому чергуванні 20 хвилин без підживлення і 5 годин із підживленням. В результаті було прокладено шлях до повної ампулізації ракет, що істотно підвищувало їх бойову готовність і дозволяло підійти до вирішення ще однієї важливої проблеми — підвищення захищеності ракети за рахунок її розміщення в шахтній пусковій установці. Однак за дальністю дії Р-12 істотно поступалася американським ракетам аналогічного класу — «Тор» і «Юпітер», які мали дальність відповідно 2800 км і 3200 км [14]. Ракета «Тор» — перша американська балістична ракета середнього радіусу дії, рідинна (гас і рідкий кисень), одноступінчаста, довжиною — 20 м і стартовою масою — 50 т, моноблочна, потужність ядерного заряду — 1,44 Мт, система керування — інерціальна. Перший її успішний пуск відбувся у вересні 1957 року, а вже в листопаді було розпочато серійне виробництво, прийнята на озброєння в 1958 р. У серпні перші ракети «Тор» поставлені на бойове чергування в Великобританії, а в 1960 р. там було розгорнуто вже 60 таких ракет, оснащених термоядерними боєголовками. На основі «Торів» було розроблено американську протисупутникову систему, прийняту на озброєння в 1964 р. Вона перехоплювала будь-який орбітальний об’єкт на висоті до 1400 км і на відстані до 2400 км. Перебувала на бойовому чергуванні в 1958—1963 рр.

Другою після «Тора» стала ракета аналогічного класу «Юпітер», за параметрами близька «Тору», яка запускалася з мобільної пускової установки. В жовтні 1957 року відбувся її перший успішний пуск, в листопаді вона прийнята на озброєння. 45 ракет були розгорнуті в Італії і Туреччині. Базування цих ракет в Туреччині викликало особливе занепокоєння радянської сторони, в зв’язку з чим СРСР розмістив свої ракети на Кубі. Це загострило міжнародну обстановку і поставило світ на межу війни («Карибська криза»). На початку 1963 р. ракети «Юпітер» було знято з озброєння, оскільки СРСР демонтував свої ракети на Кубі. В результаті США втратили можливість використовувати ракети середньої дальності як стратегічні.

В.П. Горбулін, Ю.О. Храмов

Ракети Р-12У, Р-14У і Р-16У у ШПУ

Ракета Р-14

У липні 1958 р ОКБ-586 приступило до виконання чергового урядового завдання — розробки бойової балістичної ракети Р-14 (8К65) середньої дальності (~ 4000 км).

З постанови Цк КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про створення балістичної ракети Р-14» [5, с. 679]:

Москва, Кремль 2 липня 1958 р. Цілком таємно. Особливої важливості.

З метою створення балістичної ракети з середнім радіусом дії, Центральний Комітет КПРС і Рада Міністрів Союзу РСР постановляють:

1. Прийняти пропозицію Державного комітету Ради Міністрів СРСР з оборонної техніки (т. Руднєва), Державного комітету Ради Міністрів СРСР з радіоелектроніки (т. Калмикова), Міністерства оборони СРСР (тт. Малиновського, Недєліна), Ради Міністрів Української РСР (т. Рябикова), Міністерства середнього машинобудування (т. Славського), Державного комітету Ради Міністрів СРСР по суднобудуванню (т. Бутоми) і головних конструкторів тт. Янгеля, Глушка, Пілюгіна та Барміна, розглянуто і схвалено Комісією Президії Ради Міністрів СРСР з військово-промислових питань, про створення балістичної ракети Р-14 з наступними основними характеристиками:

найбільша дальність стрільби — до 4000 км;

система керування — автономна; точність стрільби: по дальності ± 8 км;

у напрямку ± 6 км; бойовий заряд — термоядерний; паливо: пальне — диметилгідразин, окислювач — азотна кислота з оксидами азоту;

комплекс наземного устаткування — в рухомому варіанті.

3. Затвердити головним виконавцем ракети в цілому — ОКБ-586 і завод № 586 Державного комітету Ради Міністрів СРСР з оборонної техніки (головний конструктор т. Янгель, директор заводу т. Смирнов), рухової установки ОКБ-456 Державного комітету Ради Міністрів СРСР з оборонної техніки (головний конструктор т. Глушко), системи керування — НДІ-885 Державного комітету Ради Міністрів СРСР з радіоелектроніки (головний конструктор т. Пілюгін), гіроскопічних приладів НДІ-49 Державного комітету Ради Міністрів СРСР з суднобудування (головний конструктор т. Ареф’єв), спеціального заряду з системою ініціювання НДІ-1011 Міністерства середнього машинобудування (головний конструктор т. Щьолкін), по паливу — Державний інститут прикладної хімії Державного комітету Ради Міністрів СРСР з хімії (науковий керівник т. Булушев), прокладним й ущільнювальним матеріалам, гумовим, гумово-металічним деталям і шлангам, антикорозійним і термостійким покриттям — Інститут ім. Карпова Державного комітету Ради Міністрів СРСР по хімії (науковий керівник т. Каргін) і комплексу наземного обладнання — ДСКБ Спецмаш Московського (міського) раднаргоспу (головний конструктор т. Бармін).

У грудні 1958 р. було представлено ескізний проект ракети Р-14.

За драматичною історією розроблення і випробувань першої МБР якось зовсім непомітно та, здавалося б, без особливих складнощів пройшло розроблення БРСД Р-14, яка не мала жодних конкурентів. Після виходу постанови уряду від 13 травня 1959 р. про прискорення відпрацювання ракет Р-14 і Р-16, роботи над Р-14 пішли значно швидше паралельно з розробленням Р-16. Також КБ і завод було звільнено від тематики ОКБ-1 С.П. Корольова і розробки ракет для військо-морського флоту. Випуск конструкторської документації на ракету Р-14 було доручено відділу, який очолював В. Ф. Уткін.

У першому кварталі 1960 р. проведено гарячі проливання, у березні-травні 1960 р. — чотири вогневі стендові випробування ракети Р-14 в НДІ-229, особливих зауважень не було. У другому кварталі 1960 р. експериментальне відпрацювання Р-14 було практично завершено та почалася її підготовка до льотно-конструкторських випробувань. Ці випробування проводили з 6 липня 1960 р. на ГЦП-4. Головою Держкомісії було призначено генерал-майора О.Г.Мрикіна, технічним керівником — В.С. Будника.

Перший пуск ракети Р-14 відбувся в червні 1960 р., було помічено ненормальну роботу системи переливання окиснювача. Під час другого пуску 25 червня відбулося вимикання двигуна наприкінці активного відрізка польоту в результаті руйнування відсічного піроклапана. Після проведення в ОКБ- 586 і ОКБ-456 ряду необхідних заходів недоліки було усунено і ракета «залітала».

За результатами 22 пусків, завершених 15 лютого 1961 р., Держкомісія підписала звіт з рекомендацією про прийняття ракети на озброєння.

Ракету Р-14 (8К65) було прийнято на озброєння постановою уряду від 24 квітня 1961 р. Перший дивізіон з чотирма стартовими позиціями став на бойове чергування 31 грудня 1961 р. До 1965 р. розгорнуто 97 пускових установок.

У період 1961-1963 рр. ОКБ виконало низку робіт з удосконалення ракет Р-12, Р-14 і Р-16, зокрема, щодо поліпшення характеристик бойового оснащення. Для ракет Р-16 і Р-14 у 1962 р. відпрацьовано нові уніфіковані для обох ракет головні частини 8Ф115 («легкого» типу) і 8Ф116 («важкого» типу) з новим бойовим зарядом.

У вересні 1962 р. у рамках операції «Тюльпан» проведено два успішні пуски серійних ракет Р-14, оснащених ядерними зарядами, з Ачинського полігона (під Читою) по бойових полях полігона на о. Нова Земля. Головою Держкомісії був генерал-майор Ф. П. Тонких, технічним керівником від ОКБ-586 був провідний спеціаліст Б. І. Горін. Ці пуски в реальних умовах зі штатним спецспорядженням дозволили отримати ряд цінних технічних і статистичних даних.

Серійними виробниками ракети Р-14 були заводи № 586 і № 1001 (Красноярськ). У 1987 р. її зняли з бойового чергування. Ракета Р-14 була оснащена трьома видами термоядерних боєголовок і могла вражати об’єкти в будь-якій точці Європи, Азії, а також деякі об’єкти в Північній Америці і Африці. Завдяки використанню в системі керування гіростабілізованої платформи, було підвищено точність стрільби. Крім того, в ній використовувалося нове паливо — несиметричний диметилгідразин, який в поєднанні з окислювачем АК- 271 утворював ефективну самозаймисту паливну суміш. Серед основних відмінностей Р-14 від попередниці Р-12 слід зазначити також застосування порохових двигунів для безімпульсного від’єднання головної частини та використання основних компонентів палива як пального для турбонасосного агрегату.

У лютому 1962 р. почалися льотно-конструкторські випробування ракети Р-14У (8К65У) з шахтно-пускової установки, які закінчилися в жовтні 1963 р. У січні 1964 р. ракетні комплекси Р-12У і Р14У було прийнято на озброєння.

М.О. Мітрахов.

Ракета Р-16.

Але ракета Р-14 не вирішувала головне для СРСР завдання — удару у відповідь по території супротивника у випадку ядерної атаки. Необхідна була міжконтинентальна ракета з дальністю польоту понад 10 000 км. У 1956 р., ще до початку льотних випробувань Р-12, ОКБ-586 запропонувало розробити важку міжконтинентальну бойову двоступінчасту ракету Р-16 (8К64), і 17 грудня 1956 року постановою Ради Міністрів СРСР розробку такої ракети йому було доручено.

З постанови Ради Міністрів СРСР «Про розробку виробу Р-16»

Москва, Кремль 17 грудня, 1956 р. Цілком таємно. Особливої важливості. Зберігати нарівні з шифром.

З метою подальшого розвитку робіт зі створення міжконтинентальних балістичних ракет Рада Міністрів Союзу РСР постановляє [5, с. 541]:

Прийняти пропозицію Міністерства оборонної промисловості СРСР, Міністерства оборони СРСР, Міністерства середнього машинобудування СРСР, Міністерства радіотехнічної промисловості СРСР і Спеціального комітету Ради Міністрів СРСР про розробку ракети Р-16 (виріб Р-16) з наступними основними характеристиками: найбільша прицільна дальність польоту при нормальних метеорологічних умовах без урахування обертання Землі не менше 10 000 км; спеціальний заряд з системою автоматики та ініціювання;

відхилення від цілі при пусках на найбільшу прицільну дальність для 90% виробів повинно бути в межах: по дальності ± 10 км; в бічному напрямку ± 8 км;

для інших 10% виробів допускаються відхилення: по дальності до — ± 15 км; в бічному напрямку до — ± 12 км. Зазначені відхилення уточнюються в процесі розробки;

система управління — автономна й радіотехнічна;

паливо — окислювач АК-27І, пальне диметилгідразин.

Покласти розробку виробу Р-16 і затвердити головних конструкторів:

виріб в цілому з комплексом наземного обладнання — на ОКБ-586 Міністерства оборонної промисловості СРСР, головний конструктор т. Янгель М.К .;

спеціального заряду та системи автоматики і ініціювання — на НДІ-1011 Міністерства середнього машинобудування СРСР, головний конструктор т. Щолкін К.І.;

рухової установки і рульових двигунів — на ОКБ-3 НДІ-88 Міністерства оборонної промисловості СРСР, головний конструктор т. Севрук Д.Д.;

радіотехнічної системи управління — на НДІ-885 Міністерства радіотехнічної промисловості СРСР, головний конструктор т. Рязанський М.С.;

автономної системи керування — на НДІ-885 Міністерства радіотехнічної промисловості, головний конструктор т. Пілюгін М.О.;

гіроскопічних приладів — на НДІ-944 Міністерства суднобудівної промисловості СРСР, головний конструктор т. Кузнецов В.І.;

комплексу наземного обладнання — на машинобудівний завод Міністерства важкого машинобудування, головний конструктор т. Капустинський В.І., за участю спеціалізованих організацій Міністерства будівельного і дорожнього машинобудування СРСР, Міністерства транспортного машинобудування СРСР, Міністерства машинобудування СРСР і Міністерства суднобудівної промисловості СРСР згідно зі сформованою кооперацією;

по балістичному й динамічному аналізу і зовнішньотраєкторних вимірювань — на НДІ-4 Міністерства оборони СРСР.

Встановити термін розробки та пред’явлення ескізних проектів виробу Р-16 в цілому, спеціального заряду, рухової установки, системи керування і комплексу наземного обладнання — III квартал 1957 р.

Голова Ради Міністрів Союзу РСР Н. Булганін

Керуючий справами Ради Міністрів Союзу СРСР А. Коробов.

У листопаді 1957 року ескізний проект ракети Р-16 було розроблено та схвалено спеціальної комісією під керівництвом теоретика космонавтики М.В. Келдиша.

Основні тактико-технічні характеристики ракети Р-16:

Кількість ступенів — 2;

Довжина — 30,44—34,3 м;

Діаметр — 3 м;

Стартова маса — 140,6—141,2 т;

Вага, що закидається — 1475—2200 кг;

Вид палива — рідке, несиметричний диметилгідразин;

Максимальна дальність — 10500—13000 км;

Точність, КВО —2,7 км;

Тип головної частини — моноблокова;

Кількість бойових блоків — один;

Потужність заряду — 3—6 Мт;

Система керування — інерціальна;

Спосіб базування — шахтний.

Слід зауважити, що в результаті залагодження деяких розбіжностей з ОКБ-3, розробку двигуна (маршового) для ракети Р-16, як і для ракети Р-14, взяло на себе, врешті-решт, ОКБ-456

В.П. Глушка, з яким у ОКБ-586 встановилися тісні відносини партнерства. У липні 1958 р. М.К. Янгель в складі ОКБ-586 створив спеціалізований підрозділ з розробки РРД малої та середньої тяги з повним циклом — від проектування до вогневих випробувань (КБ-4). Його головним конструктором, заступником Головного конструктора ОКБ-586 був призначений І.І. Іванов. Поряд з конструкторським супроводом виробництва на заводі № 586 двигунів

В.П. Глушка, А.М. Ісаєва і Д.Д. Севрука для перших радянських бойових ракет Р-1, Р-2 і Р-5М, КБ-4 доручалася розробка рульових двигунів для ракети Р-16. В подальшому двигунний напрям в ОКБ-586 активно розвинувся, включивши також розробки маршових двигунів і рухових установок різного призначення бойових і космічних ракет. В аналізованому періоді було створено 11 типів маршових РРД тягою 250—48000 кг, 6 рульових РРД з тягою 5000—29000 кг, 11 типів маршових твердопаливних двигунів спеціального призначення, 16 типів рухових установок для космічних апаратів та ін. В перерахованих двигунах було реалізовано багато піонерських результатів вчених і конструкторів КБ-4.

Виникла суперечність з НДІ-885. Ідея інерціальної системи керування без радіокорекції, запропонована ОКБ-586, не знайшла підтримки в НДІ-885, на яке урядовою постановою було покладено розробку систем керування ракети. Тому М.К. Янгель звернувся до Ради Міністрів СРСР з пропозицією щодо організації в Харкові на базі СКБ-897 заводу «Комунар» нового КБ для розробки автономної інерціальної системи керування ракети Р-16. Постановою Ради Міністрів СРСР 11 квітня 1959 на базі існуючих в Харкові СКБ-897 і СКБ-285 було організовано ОКБ-692 (з 1 серпня 1966 року — КБ «Електроприладобудування», з 1991 — ВО «Хартрон») на чолі з головним конструктором Б.М. Конопльовим, який працював до цього в НДІ-885. Під його керівництвом протягом року було спроектовано прилади системи керування ракети Р-16, а під керівництвом його заступника А.М. Гінзбурга — розроблено автомат стабілізації, наземного пускового і перевірочного устаткування.

Передескізний проект МБР Р-16 було випущено у лютому 1957 р. Ракету проектували двоступінчастою конічної форми, стартовою масою 135 т. Як паливну пару обрано азотну кислоту АК- 27И і нове, ефективніше паливо — несиметричний диметилгідразин (НДМГ). Процес промислового синтезу НДМГ розробив Інститут прикладної хімії за спеціальним завданням ОКБ-456. Нове паливо мало певні переваги над традиційними спиртами і природними вуглеводнями: більш високий питомий імпульс, здатність самозайматися під час контакту з азотно-кислотними окиснювачами, що спрощувало конструкцію рушійної установки. НДМГ — стабільний, вибухобезпечний, стійкий під час зберігання в герметичних резервуарах, корозійно малоактивний, мав низьку температуру кипіння (63 °С) і надзвичайно високу токсичність. Завдяки перевагам НДМГ почав використовуватися в усіх бойових рідинних ракетах розробки ОКБ-586. Як двигуни для МБР планували використовувати С3.46, С3.50, С3.56 розробки ОКБ-3 НДІ-88 Головного конструктора Д. Д. Севрука.

Система керування ракети замислювалась, як і на ракеті Р-12, автономною та інерціальною. Але у зв’язку з істотним збільшенням дальності польоту — більше ніж вдвічі для ракети Р-14 і в 6,5 разів для ракети Р-16 — точність системи керування мала значно підвищитися.

Нові пропозиції ОКБ-586 в Уряді зустріли стримано. Для цього були певні підстави. По-перше, ще не було закінчено відпрацювання ракети Р-12, вона ще «не літала». По-друге, розробка нових складних ракет, особливо МБР, потребувало проведення низки заходів на державному рівні: організації промислового виробництва нового виду ракетного палива — НДМГ — у необхідних масштабах; розробки нових автономних систем керування підвищеної точності; організації та проведення у стислі строки низки теоретичних і практичних робіт з дослідження проблем динаміки польоту ракет і ГЧ на значні відстані.

У листопаді 1957 р. розроблено ескізний проект ракети Р-16, в серпні 1960 р. проведено її стендові випробування.

24 жовтня 1960 р. під час приведення в пусковий стан ракети Р-16 від програмного струморозподілювача системи керування ракетою пройшла помилкова команда на запуск двигуна другого ступеня, сталося загоряння палива ракети і вибух. В результаті загинуло 92 людини, серед них командувач Ракетних військ стратегічного призначення маршал артилерії М.І. Нєдєлін, головний конструктор ОКБ-692 Б.М. Конопльов, співробітники ОКБ-586 Л.А. Берлін, В.А. Кінцевий, В.В. Ординський,

В.Г. Карайченцев, Є.І. Аля-Брудзинскій, Р.П. Єрченка та ін.

Незабаром на посаду головного конструктора і начальника ОКБ-692 було призначено В.Г. Сергєєва, який працював в НДІ-885 начальником лабораторій і мав досвід керівництва роботами в галузі систем керування. Протягом півроку йому вдалося організувати в ОКБ-692 розробку апаратури системи керування ракети Р-16. Після аналізу та повного усунення всіх недоліків в ракеті Р-16 в лютому 1961 р здійснено її перший успішний пуск, в червні 1963 року вона була прийнята на озброєння.

У 1962 р. розпочато її льотно-конструкторські випробування з шахтної пускової установки (Р-16У), а в липні 1963 р ракетний комплекс Р-16У був прийнятий на озброєння та перебував на бойовому чергуванні до 1976 р.

М.О. Мітрахов

Цим завершився етап створення ОКБ-586 з організаціями-суміжниками бойових балістичних ракет першого покоління (1957—1966) — Р-12, Р-14, Р-16, уніфікованих для наземного старту й старту з шахтних пускових установок.

Всі три ракети Р-12, Р-14 і Р-16 були першими масовими стратегічними ракетами СРСР з ядерними боєголовками. Шлях до стратегічного паритету в ракетах між США і СРСР було відкрито. І в цьому була величезна особиста заслуга їх Головного конструктора М. К. Янгеля.

Джерело: Історія ракетно-космічної науки і техніки України / ДУ «Інститут дослідж. наук.-техн. потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України». – К.: Фенікс, 2021. – 456 с. Відповідальний редактор — В.П.Горбулін, академік НАН України, перший віце-президент НАН України.