Ракети і космічні кораблі, які випускалися в СРСР, потребували систем керування, включно з засобами обчислювання. Спочатку вони були аналоговими, а потім їх замінили цифрові засоби – бортові комп’ютери. Це сталося завдяки зусиллям багатьох науковців та виробничих колективів. Були створені системи керування з бортовими ЕОМ, в тому числі й для найбільш потужної ракети, яку на Заході називали «Сатана», а також для першого радянського космічного корабля багаторазового використання «Буран».
Використання обчислювальної техніки в ракетно-космічному виробництві почалося із співпраці Київського інституту кібернетики АН УРСР з Південним машинобудівним заводом (цікаво, що співпраця полягала не в роботі навколо створення бортових комп’ютерів, а стосувалася зовсім іншого). Усередині 1960-х рр. Південний машинобудівний завод (ПМЗ) звернувся до Київського інституту кібернетики з проханням допомогти автоматизувати процес зчитування і обробки даних під час випробувань ракетних двигунів на унікальному випробувальному стенді. На той час Київський завод обчислювальної техніки та керувальних машин щойно розпочав випуск перших у Радянському Союзі керувальних машин «Дніпро», розроблених в Обчислювальному центрі АН УРСР. Інститут кібернетики дав згоду на те, щоб допомогти ПМЗ, оскільки планував використовувати новостворену машину. Коли вчені прибули на об’єкт, то побачили високий бункер із бетону й сталі, схожий на велетенську перекинуту догори дном склянку.
Всередині, на спеціальній платформі, був надійно встановлений для випробувань щойно виготовлений ракетний двигун. На ньому були різні передавачі, що характеризували роботу двигуна. Поряд із бункером було приміщення з вимірювальними приладами, які сполучалися з передавачами на двигуні.
Коли в цьому приміщенні поставили машину «Дніпро», то замість десятків вимірювальних приладів достатньо було лише однієї машини. Після випробовування двигуна машина за лічені хвилини (а не протягом багатьох годин, як раніше) видавала (друкувала) результати експрес-аналізу якості двигуна.
Наприкінці 1960-х рр. почалася спільна праця Інституту з однією засекреченою організацією під Москвою навколо створення унікальної комп’ютеризованої системи, яка імітує космос і на якій повинен був пройти перевірку космічний корабель «Буран» та інші космічні об’єкти.
Цього разу перед вченими постало більш складне завдання: окрім вимірів та оброблення даних, одержаних на стенді, потрібно було здійснювати керування штучним «сонцем», розміщенням випробовуваного об’єкта на стенді та іншими «складовими космосу». Стенд стояв у залізобетонному корпусі, висота якого сягала близько 10 поверхів; всередині нього не було перекриттів. Комп’ютери, що належали до системи для імітації космосу, стояли на чомусь подібному до балконів башти. Розроблення системи, до якого долучилося Спеціальне конструкторське бюро Інституту кібернетики, тривало кілька років. На той час аналогічний випробувальний стенд був тільки в США.
1971 року на стенді відбулося успішне випробування створеної на ПМЗ ракети з використанням бортової ЕОМ, розробленої в НВО «Хартрон». Успішний запуск ракети на полігоні поклав край недовірі до цифрової обчислювальної техніки. Стало зрозуміло, що настав час для серійного виробництва перших бортових ЕОМ. Для цього залучили «Київський радіозавод». Подальша злагоджена робота ПМЗ, НВО «Хартрон» та «Київського радіозаводу» дала змогу створити ракетно-космічні комплекси, які були унікальними на теренах СРСР.
Дніпропетровський Південний машинобудівний завод спочатку був задуманий як автомобільний завод, однак «холодна війна» внесла корективи – його перепрофілювали на випуск ракет. Колектив ПМЗ створив чотири покоління ракетних комплексів. Майже чверть століття (1961–1986 рр.) директором заводу був Олександр Максимович Макаров. Згодом його заступив майбутній президент України Леонід Данилович Кучма.
При заводі працювало власне конструкторське бюро «Південне» на чолі з головним конструктором М. К. Янгелем, а пізніше – В. Ф. Уткіним. Колектив КБ розробляв двигуни міжконтинентальних балістичних ракет, космічних ракет-носіїв та космічних апаратів.
Провідним розробником систем керування, бортових і наземних обчислювальних комплексів, складного електронного обладнання для різних типів ракет та космічних апаратів, створених на ПМЗ, було харківське науково-виробниче об’єднання «Хартрон» (засноване 1959 р.).
Першим керівником створеного 1962 року комплексу, призначеного для розроблення бортових комп’ютерів, був А. Н. Шестопал. З 1966 до 1992 р. цей підрозділ очолював А. І. Кривоносов. Генеральним директором і головним конструктором систем керування для ракетних комплексів у науково-виробничому об’єднанні «Хартрон» з 1960 до 1986 року був Володимир Григорович Сергеєв.
На «Хартроні» вперше в СРСР розробили нову технологію налагодження програмно-математичних засобів, включно з т. зв. «електронним пуском», за допомогою якого на спеціальному комплексі, де були задіяні ЕОМ “БЭСМ-6” і блоки системи керування ракетою, моделювали політ ракети та реакцію системи керування на основні збурливі чинники. Ця технологія також уможливила ефективний і повний контроль політних завдань.
Щоб удосконалити керування міжконтинентальними балістичними ракетами, потрібно було значно збільшити обсяги інформації, що оброблялася на борту ракети в режимі реального часу. Для цього був сформований підрозділ, який визначав вимоги щодо архітектури та обчислювальних характеристик бортових ЕОМ і розроблення програмних засобів. Довелося виробити нову технологію проектування технічних засобів, таких як моделювальні стенди, система автоматизованого виробництва програм, тощо.
У 1968 році на «Хартроні» випробували перший експериментальний зразок бортової ЕОМ на гібридних модулях. За шість місяців з’явилася її трьохканальна модифікація на монолітних інтегральних схемах. У 1971 році, вперше в СРСР, запущено нову ракету 15А14, система керування якої була оснащена новою бортовою ЕОМ. Її характеристики: розрядність 16, обсяг оперативної пам’яті 512-1024 слів, обсяг постійної пам’яті 16К слів, швидкодія 100 тис. опер./сек., мікроелектронна база. Ця бортова ЕОМ пропрацювала близько 25 років. Її дещо модернізований варіант дотепер використовується на бойовому чергуванні.
Протягом наступних років створено ще чотири покоління бортових ЕОМ, що відзначалися одними з найкращих у світі обчислювальними та експлуатаційними характеристиками та ефективною технологією розробки програмних засобів. Важливою складовою програмних засобів була оригінальна система динамічної корекції програм, що давала змогу оперативно вносити потрібні зміни до програмних засобів на всіх етапах роботи від передстартових випробувань до роботи на орбіті.
Протягом 1984–88 рр. створено й відпрацьовано систему керування для унікальної надпотужної ракети СС18, яку на Заході називали «Сатаною». У ній були успішно втілені всі найкращі технічні рішення, а також ціла низка принципово нових ідей, як-от: забезпечення працездатності після ядерного вибуху в польоті, високоточне індивідуальне розведення бойових блоків, «прямий» метод наведення, для якого не потрібне було раніше підготоване політне завдання, забезпечення дистанційного націлювання.
Щоб виконати ці завдання, був застосований новий потужний бортовий обчислювальний комплекс із використанням напівпровідникової постійної пам’яті «тільки для зчитування» (англ. PROM, read only memory) та електронної оперативної пам’яті.
Ракетний комплекс «Сатана» був найбільшою міццю Ракетних військ стратегічного значення СРСР. За своїми характеристиками він не мав аналогів у практиці світового бойового ракетобудування. Цю ракету досі використовують; вона є неприступною для ураження (її не може зупинити навіть вибух термоядерної бомби), і тому вона придатна практично для всіх видів протиракетної оборони. Коли одну з ракет спробували утилізувати, то її спеціальне «чорне» радіозахисне покриття не спромоглися розрізати навіть алмазні різаки. Існує думка, що саме поява цієї зброї поставила останню крапку в історії «холодної війни», і змусило ворожі сторони підписати угоду про обмеження стратегічного озброєння.
«Сатана» — двоступенева ракета масою 210 тон і довжиною 34,3 метри — відзначалася високими бойовими характеристиками. У першій модифікації ракета була спроможна закинути термоядерний заряд потужністю 8 мегатонн на відстань 16 тис. км, а важку боєголовку вагою 25 мегатонн – на 11,2 тис. км. В обох випадках «Сатана» могла вразити будь-яку ділянку на території ймовірного супротивника. Потужністю ядерного заряду «Сатана» в 77 разів перевершувала бомбу, яку скинули на Хіросиму.
Одним із найбільших викликів, що постав перед колективом «Хартрону», було створення бортового багатомашинного обчислювального комплексу для ракети-носія «Енергія». Саме він мав розв’язати найскладніші завдання стабілізації, виведення (з урахуванням непередбачуваних ситуацій керування численними рушійними приладами) і аварійного захисту двигунів, а також забезпечити м’яку посадку спускних розгінних ступенів.
Показово, що станом на 2011 рік «Енергія» залишається єдиною радянською ракетно-космічною системою, котра спроможна використовувати як паливо рідкий водень на всіх етапах виведення корисного вантажу на навколоземну орбіту.
Серійний випуск ЕОМ для ракетно-космічної галузі здійснювало ВО «Київський радіозавод» Найбільш плідним для заводу був час, коли підприємством керували Д. Г. Топчій, Б. О. Василенко та А. І. Гудименко.
Київський радіозавод мав власне конструкторське бюро, колектив якого допомагав організаціям – розробникам складних систем – у дуже стислий термін опанувати та налагодити виробництво нових зразків ракетно-космічної техніки. Київський радіозавод співпрацював із КБ «Південне», «Хартроном», Свердловським НДІ автоматики, НДІ точних приладів, центральним КБ машинобудування, Московським науково-виробничим об’єднанням «Елас».
На Київському радіозаводі освоювали та впроваджували в серійне виробництво системи керування для цілої низки ракетно-космічних комплексів, починаючи з ракети Р-12 і завершуючи найбільш досконалою стратегічною ракетою Р-36М2 («Сатана»).
1966 року Київський радіозавод розпочав випуск унікального комплексу бортової апаратури «Ігла» (в оригіналі рос. «Игла»), що був призначений для пошуку, взаємного орієнтування, зближення та стикування космічних об’єктів. Саме ця апаратура забезпечила перше у світі автоматичне стикування безпілотних і пілотованих космічних кораблів між собою, а також їхнє стикування з орбітальними станціями. У 1985 році апаратуру «Ігла» заступила більш новітня й високонадійна апаратура «Курс».
У 1980-і рр. на Київському радіозаводі були виготовлені експериментальні і штатні комплекти системи керування надважкої ракети-носія «Енергія». Завдяки цим розробкам у 1987 році був успішно запущений ракетоносій «Енергія» з космічним кораблем «Скіф», а рік потому – з космічним кораблем «Буран», що й донині є одним із двох реалізованих орбітальних кораблів багаторазової транспортної космічної системи у цілому світі. У 1988 році він здійснив свій перший (і, на жаль, єдиний) безпілотний політ.
На початок 1980-х рр. Київський радіозавод одночасно з «Хартроном» освоював кілька унікальних комплексів: систему керування ракети «Сатана», апаратуру стикування «Курс» і бортового обчислювального комплексу «Салют 5Б» для станції «Мир», низку блоків системи керування ракетного комплексу морського базування, а також навігаційну систему для залізничного ракетного комплексу.
Системи керування, які опановував і серійно випускав Київський радіозавод, розробляв «Хартрон»; відтак їх постачали на Південний машинобудівний завод. Завдяки співпраці цих підприємств із КБ «Південне» в Україні постав один із найпотужніших центрів ракетно-космічної галузі СРСР.
Джерело: uacomputing
На Киевском радиозаводе работал великий Топчий Д.Г. Василенко Б.Е.ШмаровВ.Н.Баев Портнов Н Н.Гудименко А.И.Ляхов М.И.ВАляев В.К.Шумило Н.М.Лихачов Билык В.П.Комаров. Мигашко П.М и тысячи других талантливых людей.В военной приемке служили члены нашей организации Захаров В.В.Гришко Н.В.Крывда С.С.Саврасов В.В.Вологин А.Г.и другие.Низкий поклон им за их подвиг.
Спеціалісти з оборонних підприємств після виконання великих оборонних замовлень переходили у навчальні вищі заклади. З київського «Арсеналу» до КПІ та до КДАУ прийшли
к.т.н. Зайцев, Краснов В.М., З Харківського «Хартрону» до ХАЇ прийшов В.Сухоребрий. Про початок праці у цивільному напрямку розповідає автор, колишній випускник ХАІ, В.Сухоребрий:
Виктор Сухоребрый
5 д. ·
СНОВА В ХАИ
В 1974 г. я завершил работу над докторской диссертацией. Оформил ее и подумал: «Вот защищусь, и уйду на преподавательскую работу». У меня уже был небольшой преподавательский опыт – 5 лет в ХАИ и 1 год в ХГУ по совместительству. Но от «напишу» до «защищусь» оказалась «дистанция огромного размера» — 11лет! Об этом отдельный разговор. И все 11 лет мысль об «уйти» меня не покидала. В ракетно – космической технике (РКТ) закончился романтический период, когда все делалось впервые, и каждый шаг был шагом в неизведанное. Пошла рутина и связанный с ней формализм. В конце 1985 г. я, наконец, защитился.
В 1986 г. получил диплом доктора и сразу начал поиски для перехода в преподаватели. Получил два предложения: ХВВКУ и ХИРЭ. Но выбрать не мог, слишком мало был знаком с харьковской высшей школой. Решил посоветоваться с Львом Александровичем Малашенко. Мы с ним были знакомы со студенческих лет, а сейчас он возглавлял деканат родного 1-го факультета. Созвонился, договорились о встрече у него в деканате. Встретились. Лев выслушал меня, и сказал примерно так: «А в ХАИ хочешь?». И он рассказал, что сейчас нет заведующего на кафедре САПР. Кафедру организовал и возглавил Л.А. Колесников, которого я знал довольно хорошо. Во второй мировой он воевал в качестве разведчика, а это уже «плюс». Словом, он был весьма позитивным мужиком. Значит, коллектив кафедры должен быть хорошим. И я согласился.
Осенью 1987 г. приступил (с потерей в зарплате) к обязанностям зав. каф. САПР (тогда № 108). На новом месте первые лет пять я чувствовал себя игроком в неизвестную мне игру по неизвестным мне правилам, да еще и на чужом поле. Сначала нужно было разобраться чем занимается кафедра и who is who. Что касается преподавателей, мне помог анонимный опрос «Преподаватель глазами студента», который в то время проводился в ХАИ каждый семестр. Забегая вперед, скажу, что мнение студентов оказалось весьма объективным. Так, из топ-4 преподавателей кафедры два работают в США, один на кафедре и пользуется у студентов уважением. Мое мнение, что объективность результатов опроса привела к его тихому «закрытию» руководством ХАИ. Проще было понять, чем и как занимается научно-исследовательская часть коллектива кафедры. Оказалось, что помимо автоматизации прочностных испытаний самолетов, небольшая его группа (в том числе некоторые преподаватели) работает по договору с НПО «Молния» (Гл. конструктор Г.Е. Лозино-Лозинский) по аэрокосмическому многоразовому комплексу «Буран» ( аналог американского «Space Shuttle»), который в народе называли «Птичка». Свехтяжелый носитель «Энергию» для «Птички» разрабатывало НПО «Энергия» (бывшее ОКБ Королева плюс фирма двигателиста Глушко).
Однажды преподаватели, работавшие с «Молнией», вернулись оттуда ( скорее всего, после очередного обсуждения результатов) и привезли от заместителя Лозино-Лозинского Никитина предложение организовать на кафедре отделение совместного советско-болгарского предприятия (Научно-производственный центр (НПЦ) «Информатика»), директором которого он был по совместительству. В моих глазах предложение выглядело заманчиво. Посоветовавшись с одним из замов проректора по науке, и получив добро, я отправился в Москву для выяснения сути и деталей.
Никитин принял меня благожелательно. Объяснил, что для начала мы будем продавать Болгарские РС («Правец») и за это получать зарплату. В нашем отделении (с юридическим адресом ХАИ) должно быть не более пяти человек, включая бухгалтера. При положительных результатах, возможно расширение нашей деятельности. Сейчас, если условия нас устраивают, нужно подготовить соответствующие материалы для приказа по НПЦ «Информатика». В тот же день я уехал готовить материалы.
Примерно через две недели Харьковское отделение (ХО) НПЦ «Информатика» начало свою деятельность. В Харькове тогда работало много предприятий, мечтающих приобрести вычислительную технику (дефицит всего), и имеющих для этого финансовую возможность. Нашей задачей было найти этих мечтателей и способствовать исполнению их мечты. Что мы и делали. Конечно, бизнесом это не назовешь, тем более, что наша зарплата от числа проданных РС не зависела. Но мы были заинтересованы в расширении деятельности, надеясь получить на кафедру несколько персоналок.
Прошло не больше года, и мы добились возможности расширить нашу деятельность. Открыли субсчет в одном из банков Харькова, получили несколько персоналок, и приступили к реализации одной из коммерческих идей. У моего друга Ю.Т. Муравьева, который продолжал работать на Хартроне, были рабочие контакты с медициной и, соответственно, с медиками. Среди медиков был профессор К из Запорожья, который работал в направлении медицины катастроф (ранения, травмы, переломы и т.п.). Проф. К разработал теорию и что-то напоминающее алгоритмы для оказания первой помощи и последующего оптимального лечения. При активной поддержке проф. К мы решили на «Правце» сделать автоматизированную систему «Медицина катастроф». Сделали. Проф. К придирчиво ее протестировал, сделал замечания, и после реализации последних, дал добро на продажу. Причем проф. К сам нашел покупателей среди своих коллег. Продали три системы. Деньги за «Правцы» перечислили в Москву, остальные – разработчикам системы. Львиная доля – проф. К. Так состоялся наш первый бизнес. Потом мы еще кое-чем занимались. Помню, по моим старым связям делали локальную компьютерную сеть в Главном Управлении ракетных войск Министерства обороны СССР (ГУРВО МО СССР). Ну и, конечно, продавали «Правцы». Не помню, как долго мы получали зарплату, но после развала СССР точно не получали. Центр официально потребовал, чтобы наше отделение вернуло полученные нами «Правцы», но в Украине появились законы, благодаря которым я смог их не возвращать. Взаимоотношения с центром завершились. Центр прекратил свою деятельность в 1998 г., но не ликвидировал ХО НПЦ «Инфориатика», субсчет в банке остался и мы вяло хозяйствовали.
СССР уже не было, экономика, перестраиваясь, слабела, а оборонная отрасль продолжала функционировать в прежней кооперации, слабея вместе со всей экономикой. Как-то один мой знакомый, Петр из харьковской оборонки пожаловался мне, что взаиморасчеты с Россией стали практически невозможными. Россия, чтобы облегчить нагрузку на экономику ввела для безналичных взаиморасчетов бюджетных юридических лиц так называемые Государственные казначейские билеты — ГКБ (в названии могу ошибиться). Эти билеты наделили свойством «возрастающей стоимости». Т.е. «билетные деньги» превращались в обычные только через несколько месяцев. Если вам нужны были обычные деньги немедленно, вы могли их получить, но существенно ниже номинала. Постепенно их стоимость росла и достигала номинальной через те самые определенные несколько месяцев. Украина запретила украинским юридическим лицам работу с ГКБ России. Проблема. Я посочувствовал своему знакомому, а когда мы с ним расстались, сообразил, что ХО НПЦ «Информатика» — российское предприятие и на него этот запрет не распространяется, хотя на территорию Украины оплата казначейскими билетами России не пройдет. И все же я понимал, что какая-то возможность есть. В Москве у меня был знакомый по «Хартрону», Леонид, который женился на москвичке, переехал в Москву, и открыл там свою фирму. Я поехал в Москву, Леонид принял меня, как родного, и мы с ним за два дня (пришлось ехать в банк для ознакомления с деталями работы с ГКБ) разработали план действий для превращения ГКБ в деньги в Украине (назовем его «План»). В «Плане» были учтены скромные интересы Леонида и мои. «План» не противоречил законам России и Украины.
Вернулся в Харьков. Нашел Петра. Ознакомил его с «Планом». Петр ознакомил с «Планом» свое руководство. Получил добро руководства. И работа пошла. Это был «Чистый бизнес». Он продолжался на протяжение двух или трех лет. Не все получалось совсем безоблачно. Многие моменты здесь держались на неформальных договоренностях, доверии и порядочности партнеров. Поэтому однажды партнеры, которых я знал слабо, «кинули» меня примерно на $2000 или чуть больше. По тем временам это было много – одноомнатная квартира стоила $3000…$4000. Получилось, что работа по взаиморасчетам двух организаций оборонки оказалась для меня любительской (т.е. без оплаты). Но в целом работы по «Плану» были хорошо оплачены.
Дальнейшая деятельность ХО вызывает изумление сквозь смех. Позабыв закрыть ХО, центр закончил свое существование в 1998 г.. А ХО продолжало функционировать. Когда я обнаружил, что центра нет и ХО нужно закрыть, я обратился в местные органы с просьбой закрыть ХО. Ответ: «Без официального обращения центра закрыть нельзя». На мое возражение, что центра уже нет: «А откуда мы знаем?». Не с первого раза мы договорились, что я напишу заявление, как физическое лицо, в котором изложу суть и просьбу закрыть ХО. Какое-то время меня не трогали, но еще несколько раз звонили из исполкома с вопросами, на которые я исправно отвечал. С банком было проще. Сначала снял оставшиеся деньги, а затем написал письмо с просьбой закрыть субсчет. Окончательно я распрощался с ХО в марте 2008 г., через 10 лет после прекращения деятельности НПЦ «Информатика.