Спогади Орєхова Віктора Миколайовича — випускника Харківського вищого військового командно-інженерного училища ім. Крилова М.І. 1980 року (3-й факультет, 5-е класне відділення)
Мрія стати військовим зародилася ще з початкових класів середньої школи. Зразком для мене був мій дядько Михайло – військовий льотчик, який кожний рік приїжджав у відпустку у наше село, де проживали його батьки – мої бабуся і дідусь.
І ось десятий клас. Треба вирішувати конкретно.
Кожного року, в кінці січня-на початку лютого у нашій школі № 1 м. Путивля, що в Сумській області, збиралися випускники. Там у 1975 році я і зустрів нашого випускника, а у той момент курсанта 1-го курсу Харьківського вищого військового командного училища ім. М.І.Крилова – ЮДІНА Євгенія. Його розповіді і стали підставою для мого вибору.
Чому? По-перше він був відмінником у школі і я розумів, що тільки за це до нього вже треба прислухатись, по-друге він так цікаво розповідав про навчання в ХВВКУ, про перспективи служби після закінчення, про умови проживання, якісну учбову базу і високе котирування випускників, що не залишалось роздумів — тільки в Харків і тільки в ХВВКУ.
Під час проходження комісії у військоматі у березні, а чи у квітні 1975 року висловив бажання поступати в військове училище і точно вказав його назву. Там сформували справу і відправили за призначенням.
У червні прийшов виклик, треба було їхати на здачу екзаменів. І я поїхав.
Харків це для мене – як для хлопця, який за межі Сумської області нікуди в житті не виїзджав, був величезним містом з широкими проспектами, високими будинками, вулицями заповненими різноманітним транспортом і натовпами людей різного віку. Не знаю як, але якось дістався в Сокольники, де працювала приймальна комісія і знаходився табір для абітурієнтів. Почав читати інформацію про умови складання екзаменів, їх розклад, факультети і про все, що стосувалося вступу. Вирішив, що краще для мене буде факультет № 2, де готували електриків. Мабуть спрацювала схильність до фізики, як до одного з найулюбленіших предметів шкільної програми. У відповідне віконечко здав документи. А потім дізнався, що попали вони туди, де формували справи до факультету № 3 — радіотехнічному, але міняти нічого не став.
І ось тут почалося саме вразливе цього періоду життя.
Жили ми в великих палатках з двоярусними ліжками. Погода в цей час була чомусь постійно похмура і с дощами. Поруч нікого з близьких і рідних людей. На вулиці постійно лунала музика, де мені здавалося, співала тільки одна виконавиця — Ганна Гєрман, і співала вона одну пісню із словами «снова между нами города, снова мы оторваны от дома…». Тому настрій був такий – скоріше б все це закінчилось, та скоріше б вирушити до дому, не зважаючи на те чи вдасться скласти екзамени чи ні. Але все закінчилось прохідним балом на вступ, про що і повідомили мені на приймальній комісії.
Але далеко не всі абітурієнти дочекалися до цього часу. Багато хто з нас провалив іспити і поїхав до дому.
Пам’ятаю такий випадок.
Рядом з моїм ліжком було ліжко абітурієнта з Рівненщини по прізвищу Коваль. Хлопець з великим почуттям гумору. На іспиті по математиці з завданням не впорався, але на аркуші з завданням залишив запис: — «рожденный ползать – летать не может». Почувши від нього цю розповідь було і смішно і шкода його, тому що це була найближча з усіх абітурієнтів до мене людина і він дуже хотів стати курсантом. Але у кожного доля своя.
Після зарахування нам дали невеличку відпустку поїхати до дому, влаштувати свої справи, пов’язані з переїздом до нового місця проживання.
З дому їхати бажання не було, але розумів, що рано чи пізно їхати прийдеться.
«Курс молодого бойца», який проходив також у Сокольниках, закінчився швидко без будь якихось яскравих спогад. Призначили нам командирів різного рівня, визначили підрозділи для навчання. Начальником курсу був призначений (на той момент капітан) Полушкін Володимир Дмитрович один з найкращих стройових офіцерів училища, дуже гарно підготовлений фізично, приємна і охайна людина. Обов’язки старшини поклали на колишнього студента 3-го курсу Харківського авіаційного інституту, а теперішнього курсанта першого курсу Сергія Ващіліна. 5-те класне наше відділення очолив, бувший солдат строкової служби Віктор Пасютін, а стройове — Сергій Анронакі – вчорашній випускник середньої школи — представник тодішньої Молдавської РСР (я так розумію, що це було зроблено в рамках радянської інтернаціональної політики).
З першого вересня почалися заняття на дев’ятому поверсі корпусу «Д», прямо у казарменному містечку на вулиці Динамівська. Вчитися було цікаво. Викладачі були відомі у Харкові серед викладацького складу люди – професора, доценти, науковці Зільберман, Файенберг, Гросман, Кан, Мінц, Баржина, Ячная, Панова та ін. Відчувалась насолода від того, як професійно вони знають свою справу, як викладають просто та доступно науковий матеріал.
Коли перейшли на вивчення спеціальних дисциплін приємно вразили своїми знаннями офіцери-науковці Проскуряков, Мотлохов, Макаренко, Музика, Бєдний, Данілов, Погорєлов, Коняхін, Купченко, Лотох та ін., хто робив з нас майбутніх інженерів і командирів для служби в підрозділах Ракетних військ стратегічного призначення та Головного управління космічних засобів.
Навчання в училищі не проходило без відпочинку та зустрічей з студентською молоддю в святкові та вихідні дні. Не «заростала травою стежка» в педагогічний інститут, який знаходився в метрах 300-400 від казарменого містечка. Постійними гостями були наші курсанти і на танцмайданчику у парку Горького, який чомусь називали «болото», та на діскотеках в гуртожитках «Гігант», ХІРЕ, Медичного інституту, Харківського універсітету та ін. Відвідувати такі заходи курсантам доводилося як в звільненнях так і без дозволу керівництва. Мені здається, що і начальник курса і курсові офіцери знали, що курсанти ходять відпочивати самовільно, але жорстоких заходів заборони не використовували. Одного не можна було допускати – потрапляти у руки патруля. Якщо уникнути затримки патрулем було не можливо – от тоді були справжні розбирання, іноді доходило до керівництва факультету – Лєбєдєва, Воронкіна, Двуглавова, Іванова. Але образи на них ніколи не відчував, все було зрозуміло: винен – відповідай.
Але всі розважальні заходи повинні були супроводжуватись фінансовою підтримкою. Невеличких переказів з дому та курсантської платні звісно не вистачало. Де тільки не приходилось підпрацьовувати. Розвантажували вагони, міняли трамвайні рейки, виконували різнопланові роботи на конфетній фабриці, заводі шампанських він, овочевій базі, цегловому заводі. Неймовірно, але я і ще декілька моїх сокурсників були оформлені слюсарями 2-го розряду на Південній залізниці. Перекладали вантажі, чистили сніг с моста, що біля залізничного вокзалу, але потім отримували таку бажану готівку, щоб піти, наприклад, в пивний ресторан «Янтарний», що на Павловому полі разом з друзями та дівчатами, з якими знайомились на діскотеках.
Для багатьох із нас такі знайомства переростали в постійні зустрічі і закінчувались шлюбними відносинами. Не обішла стороною така доля і мою особу. Весілля відбулося після закінчення п’ятого курсу з цікавою дівчиною із Сум – Іриною після випуску і призначення на службу в одну із частин космодрому Байконур.
Офіцерська служба починалась с усього нового. Новий статус, нове місце проживання, нові люди, з якими ти вперше зустрівся, нове враження від величі космодрому. З ранку на «мотовозі» на службу, а ввечері спілкування з сім’єю та сусідами, як правило колишніми випускниками ХВВКУ, обмін враженнями та розповіді про те як зустріли, яку запропонували роботу, у яких важливих проєктах довірили брати участь.
Пам’ятаю, як після приїзду на Байконур 23 серпня 1980 року в ресторані «Центральний» зібрались колишні випускники харківських вузів і святкували день Харкова. Зал ресторану переповнений, відвідувачі ближче ніж рідні, атмосфера братства і насолоди, лунають загальні тости, люди піднімають бокали і тут, перед тим як іх спустошити, хтось гучно запитує «ну что, все харьковские чокнулись».
Ось так і закінчився курсантський відрізок життя. Взагалі, період навчання в ХВВКУ, згадується мені як один із самих яскравих, незважаючи на певні обмеження, і самих найкращіх часів свого житя. Ми «криловці» і після випуску ще дуже довго підтримували стосунки між собою. Дружба, яка зародилася в училищі, виявилася дуже міцною.
Байконур – це було таке місце служби, де офіцери затримувалися на довго, де хто там починав служити там і закінчував. Але нашим одноліткам покинути Байконур прийшлося майже всім і майже одразу після розвалу Радянського Союзу. Незважаючи на це і до сьогодні з багатьма колишніми курсантами ХВВКУ відносини підтримуємо, а факт навчання в ХВВКУ – це як візитна карточка, — якщо зустрічаєшся з випускниками, якіх не знав раніше, які випускались до тебе, або після. Це майже як зустріти земляка у якоїсь далекій невеличкій африканський країні – одразу спільні знайомі, далекі спогади про Харків і все, що з ним було пов’язане.
Якщо буваю в Харкові, обов’язково прихожу на Динамівську, Трінклера до стадіону «Звезда» і «Піонер», до головного корпусу, корпусу «Д», гуртожитку, деяких, нажаль, вже важко впізнати.
Службу я закінчив, як і багато хто з нас, несподівано рано – у 1994 році, у званні підполковник. Нині пенсіонер Служби безпеки України. Після звільнення працював на різних керівних посадах у банках у великій нафтовій компанії, був директором представництва в Україні однієї з іноземних структур. Але це вже зовсім інша історія.
Отправить ответ