В.Ф. Уткін — друга історична постать в ракетно-космічній науці і техніці

Володимир Федорович Уткін — видатний вчений і конструктор ракетно-космічної техніки, академік АН УРСР (1976) і АН СРСР (1984), двічі Герой Соціалістичної Праці (1969,1976), лауреат Ленінської премії (1964) та Державної премії СРСР (1980).

Він не тільки з успіхом продовжив справу М.К. Янгеля на посту генерального конструктора КБ «Південне», але і примножив її. Можна сказати, що В.Ф. Уткін не тільки ім’я, але і явище в ракетно-космічній науці й техніці, її своєрідний феномен.

Він народився 17 жовтня 1923 р. в с. Пустобор Рязанської області в Росії. Учасник війни з гітлерівською Німеччиною, воював на різних фронтах з 1942 р. і до закінчення, нагороджений бойовими орденами та медалями. В 1946 р. Володимир Федорович вступив до Ленінградського воєнно-механічного інституту, який закінчив 1952 р. і був направлений у Дніпропетровськ на ракетний завод №586.

З цього часу він повністю присвятив себе новому напряму сучасної техніки — створенню ракетних комплексів і космічних систем.

Під його керівництвом у КБ «Південне», де він провів більшу частину творчого життя, створено кілька поколінь стратегічних ракетних комплексів, що не мають аналогів у світі. Саме вони склали основу Ракетних військ стратегічного призначення Радянського Союзу. Було створено одну із найбільш високоефективних міжконтинентальних рідинних балістичних ракет SS-18 (названа американцями «Сатаною»), твердопаливну МБР SS-24 («Скальпель») шахтного й залізничного базування, розроблено й здано в експлуатацію космічні ракетні комплекси «Циклон» й «Зеніт», а також широку номенклатуру космічних апаратів військового, наукового й народногосподарського призначення.

Сила будь-якого керівника не тільки й не стільки в тому, що він зробив сам, але й наскільки працездатним він виховав свій колектив, яку школу залишив після себе, в умінні цього колективу висунути нових керівників, здатних не просто продовжувати почату справу, але й розвинути її далі, зміцнивши новими ідеями.

Після смерті Михайла Кузьмича Янгеля в 1971 р. КБ «Південне» очолив В.Ф. Уткін, який був першим заступником головного конструктора. Його призначили відразу, без прийнятого в таких випадках ретельного погодження з партійними органами. Але шлях головного конструктора до становлення й визнання був і тривалим, і тернистим. Йому дісталася, «неформальна» спадщина. Обидві розроблювальні в цей час стратегічні ракети — важка Р36М і легка МР-УР-100 — були проектним дітищем М.К. Янгеля, але в 1971 р. перебували ще не на кінцевій стадії розробки.

Особливість обстановки полягала в тому, що до 1970 р. було розроблено нову доктрину РВСП «Основні напрямки розвитку військової техніки та озброєння на 1970—1980 рр.». Головними вимогами до ракетних систем були підвищення їх живучості в умовах ядерного впливу та ефективність дій біля цілі. Це зумовлювалося тим, що американські стратегічні ракети стали оснащатися роздільними головними частинами типу «МІРВ» і точність їх стрільби було доведено до значень, які забезпечували ефективну стрільбу по шахтах з невисокою захищеністю.

До початку робіт по ракетах Р-36М (попередниця SS-18) і МР-УР-100 (SS-17) КБ «Південне» і суміжними організаціями було підготовлено низку принципово нових технічних рішень:

1.  Використання «холодного старту» ракети, що забезпечувало запуск маршових двигунів у повітрі.
2.  Застосування цифрових обчислювальних машин у складі системи керування давало високу точність стрільби.
3.  Розміщення контрольної й наземної апаратури системи керування на транспортно-пусковому контейнері значно спрощувало конструкцію шахтної пускової установки й підвищувало її захищеність.
4.  Було розроблено роздільні головні частини з наведенням блоків на індивідуальні цілі. Підвищено в декілька разів механічну міцність головних частин і їхню здатність протистояти вражаючим факторам ядерного вибуху.
5.  До складу засобів радіотехнічного захисту з легкими помилковими цілями включено також «важкі» й комбіновані.

Все це вимагало проведення величезного обсягу експериментальних робіт, стримувало темпи створення ракет Р-36М і МР-УР-100. Початок всіх цих робіт було започатковано ще при М.К. Янгелі, і підтвердженням правильності обраного курсу був успішний запуск 22 жовтня 1971 р. експериментального варіанта ракети Р-36М.

Наведений екскурс необхідний, щоб об’єктивно оцінити шлях Володимира Федоровича, оскільки процес розробки ракет Р-36М і МР-УР-100 та становлення В.Ф. Уткіна як головного конструктора проходили одночасно. Думаю, що ці ракети були найважчими для нього як головного конструктора.

В 1967 р. його призначено першим заступником головного конструктора КБ «Південне». Але не завжди перший заступник стає головним конструктором.

Володимир Федорович став не просто головним конструктором, а «важким» головним конструктором — зі своїми безкомпромісністю, принциповістю, схильністю довго вибирати, але жорстко захищати обрану лінію, не завжди зрозумілим у своїх рішеннях і діях навіть найближчому оточенню. Проте, головний конструктор не може не бути «важким». Природно, це позначалося на взаєминах Володимира Федоровича з керівництвом Міністерства загального машинобудування СРСР, Міністерства оборони СРСР, з вищими партійними й радянськими керівниками, звичайно, з іншими головними конструкторами й директорами заводів. Позначалося це й на чисто людських його якостях. Ті, хто працював з М.К. Янгелем, перебували під його чарівністю. Як людина Михайло Кузьмич був більш демократичним і доступним. До того ж, людська пам’ять здатна забувати й пробачати багато недоліків людині, що пішла, з життя. І чим далі минає час, тим відчутніше ідеалізується образ.

Всі ці обставини не полегшували шлях В.Ф. Уткіна як головного конструктора, хоча перед призначенням він пройшов всі щаблі службових сходів, починаючи від рядового інженера, жодну з них не перестрибуючи. Випадок вкрай рідкісний.

Володимирові Федоровичу в перші роки не вистачало не тільки демократичності й гнучкості. Його внутрішня переконаність і сила не трансформувалися у витончені зовнішні форми. Він не міг дозволити собі піти навіть на легкий блеф, як це часто робив В.М. Челомей, заявляючи такі тактико-технічні характеристики, які на практиці ніколи не реалізувалися. Він не намагався завести опонентів у туманні перспективи, до яких варто було хоча б просто дійти, чим користувався В.П. Глушко (наприклад, ланцюжок «Буран» — «Вулкан»).

Володимир Федорович не вмів і не хотів обіцяти зробити завтра, якщо бачив або відчував неможливість виконати цю обіцянку.

Мої штрихи до портрету В.Ф. Уткіна засновані на особистому досвіді спілкування з ним (в 1979 р. він став генеральним конструктором). В 1973 р. мене обрали заступником секретаря парткому КБ «Південне», а секретарем був Григорій Михайлович Піленков. Не можу пояснити причини, за яких Григорій Михайлович відправляв мене на наради головних конструкторів (вони проходили часто, тому що тематика робіт КБ «Південне» завжди була великою) або на наради під час приїздів у Дніпропетровськ відповідальних працівників відділу оборонної промисловості ЦК КПРС і Військово-промислової комісії (Б.А. Строганов, Б.А. Коміссаров, К.Г. Осадчиєв і ін.). Для мене участь у них була не просто цікавою, а вкрай корисною, оскільки я одержував цінну інформацію, адже зміг бачити й відчувати взаємини людей, найменші нюанси й помічати, як поступово стає впевненішим у собі Володимир Федорович, як цю впевненість все частіше починають вловлювати його опоненти. Якось непомітно й найближче оточення в КБ «Південне», і досить шановані в ракетному світі гості перейшли при звертанні до Володимира Федоровичу на «Ви». Ознака символічна, але вкрай показова.

Таким Володимир Федорович вступив у X п’ятирічку. На початку її, після смерті А.А. Гречко, міністром оборони СРСР став Дмитро Федорович Устинов. КБ «Південне» на чолі з головним конструктором В.Ф. Уткіним, немов набравши повні легені повітря перед ривком, запропонувало країні широку програму створення й розвитку систем РВСП і космічних носіїв. Ці пропозиції передбачали:

подальше вдосконалення сім’ї рідинних МБР під індексом SS-18 створення на базі бойової ракети Р-36 космічного носія «Циклон»;

розвиток сім’ї твердопаливних МБР штатного й залізничного базування під загальним індексом SS-24;

розробку й створення ракети-носія «Зеніт» із двигунами, що працюють на принципово нових для КБ «Південне» компонентах — кисні й гасі.

Ця програма закладалася мінімум на три п’ятирічки й підкреслювала домінуючу роль КБ «Південне» та його головного конструктора у вітчизняному ракетобудуванні.

Доля підготувала мені в середині 70- х рр. несподіваний поворот, але перш ніж перейти до цієї теми, я просто не маю права не розповісти про окремі епізоди життя головного конструктора, у яких я брав участь у різних іпостасях. Наприкінці 60-х рр. Дніпропетровська обласна філармонія, розташована на вулиці Дзержинського, пожвавила. свою концертну діяльність. Це збіглося з активним виходом у громадське життя країни «шестидесятників», розгром яких М.С. Хрущовим тільки додав їм популярності. У залі філармонії практично щотижня влаштовувалися вечори поезії, камерної музики, романсу. І зовсім несподівано для себе я почав зустрічати на цих вечорах Володимира Федоровича. Іноді одного, іноді з дружиною, бувало він уходив після першого відділення. Несподівано — тому що напружена робота, життєві турботи й географічна віддаленість місця проживання основного колективу працівників КБ «Південне» не особливо стимулювали відвідування філармонії. Центром їх культурного життя був Палац машинобудівників. Володимир Федорович жив неподалік від вулиці Дзержинського, і я спочатку думав, що це основна причина його присутності у філармонії. Вперше побачивши мене там, він просто подивився з великим інтересом. В подальшому жодних діалогів у мене з ним ні перед концертом, ні в антракті ніколи не виникало. Тільки перед самим моїм від’їздом у Київ, наприкінці 1976 р., я зрозумів, що це була серйозна частка його духовного життя.

Також Володимира Федоровича цікавило все, що відбувалося на фізико-технічному факультеті Дніпропетровського університету, і не тільки тому, що лекції студентам читали його найближчі помічники. Володимира Федоровича зв’язували дружні стосунки з деканом факультету Густавом Дмитровичем Макаровим, він відвідував традиційні зустрічі випускників фізтеха, де завжди було багато представників КБ «Південне».

Не можу не сказати, що Володимир Федорович був головою спеціалізованої вченої ради, на якій я захищав кандидатську дисертацію. Робота була пов’язана з деякими проблемами герметичності рідинних ракет, добре знайомими Володимирові Федоровичу. Після доповіді здобувача він хвилин п’ять стояв у плакатів, задаючи запитання (мені здалося це вічністю), і підсумував: «Молодець, продовжуй цю тему далі».

Наприкінці 1976 — початку 1977 рр. я був переведений на роботу у відділ оборонної промисловості ЦК Компартії України. Метою роботи у відділі було курирування підприємств Міністерства загального машинобудування СРСР, розташованих в Україні, у т.ч. і рідного КБ «Південне».

Перед від’їздом Володимир Федорович запросив мене до себе. Розмова вийшла неофіційною, він розумів, що я виходжу з його безпосереднього підпорядкування, і не соромився говорити й запитувати про все, але менше за все про ракетну техніку. Володимир Федорович розсміявся, не забувши мені нагадати, з якої організації я їду до Києва.

Оскільки робота у відділі оборонної промисловості припускала безпосередню взаємодію не тільки із дніпропетровським «ракетним кущем», але й з іншими підприємствами Міністерства загального машинобудування СРСР, вся перша половина 1977 р. пішла у мене на ознайомлення з ними. У цей період Володимир Федорович був у Києві двічі або тричі, але практично далі кабінету завідувача оборонним відділом ЦК КПУ Василя Дмитровича Крючкова не відлучався. І тільки один раз ми перетнулися у цьому кабінеті, коли темою розмови став перехід В’ячеслава Михайловича Ковтуненка в НВО ім. С.О. Лавочкіна. Я працював у підрозділах, які очолював В.М. Ковтуненко, і пам’ятав, хто був начальником першого проектного відділу в КБ. Мої доводи, що не можна відпускати Ковтуненка, викликали посмішку і у Володимира Федоровича, і у Василя Дмитровича. Як мені тепер здається, саме тоді зародився союз цих двох чудових людей, безумовно плідний, з погляду організації ракетно-космічної галузі в Україні.

Але дозволю собі припустити, що в кадровій політиці 1977 р. для Володимира Федоровича став точкою біфуркації. В 1972 р. був змушений перейти у філію Інституту технічної механіки АН УРСР Василь Сергійович Будник. Він і В.М. Ковтуненко розглядалися в демократичному колективі КБ «Південне» як найімовірніші спадкоємці Михайла Кузьмича Янгеля. Але вийшло по-іншому… В 1977 р. Борис Іванович Губанов тільки набирав силу в КБ «Південне», а М.Ф. Герасюта, І.І. Іванов, С.М. Со- лодников якось непомітно відійшли в тінь. На передній план висунулися Ю.О. Сметанін, М.І. Галась, у резерві парткому перебував Леонід Данилович Кучма, підтяглися Станіслав Миколайович Конюхов, Станіслав Іванович Ус і Микита Сергійович Цуркан.

В 1980 р. Л.Д. Кучму вдруге обирають секретарем парткому КБ «Південне» (партійна організація КБ входила до складу партійної організації «Південмаша»), а з обранням секретаря парткому «Південмаша» відбувся конфуз — у Київ на погодження прибув Володимир Сергійович Лобанов, який, на жаль, до обрання вже бачив себе секретарем. Як результат, наступного дня я за дорученням В.Д. Крючкова, вилетів у Дніпропетровськ для погодження іншої кандидатури. Перелік осіб, з якими я мав зустрітися: В.Ф. Уткін, С.П. Метлов, О.В. Мігдєєв і останній, у силу ймовірних складностей при розмові, — гендиректор «Південмаша» О.М. Макаров. Але найскладнішою у мене вийшла перша розмова — з Володимиром Федоровичем, оскільки секретарем парткому «Південмаша» пропонували Леоніда Даниловича Кучму. Я знав, що Володимир Федорович просив Леоніда Даниловича залишитися на другий строк на чолі парткому КБ «Південне» — і раптом такий поворот! Наша розмова тривала близько години. Владимир Федорович іноді зупинявся на половині фрази, думав про щось своє, але все-таки, з якоюсь гіркотою, погодився. І тільки в 1981 р. я зрозумів справжні причини сумнівів головного конструктора. З посади першого заступника головного конструктора КБ «Південне» в НВО «Енергія» до Валентина Петровича Глушка перейшов Борис Іванович Губанов. У його наступники В.Ф. Уткін запропонував кандидатуру Леоніда Даниловича. Рокіровка відбулася. І до 1986 р. колектив КБ працював як злагоджений механізм, ставши фактично основним гравцем у досягненні ракетно-ядерного паритету зі Сполученими Штатами Америки.

Поява в той період ракетних шедеврів SS-18 («Сатана») і SS-24 («Скальпель») забезпечило досягнення Радянським Союзом у період холодної війни повного паритету зі США в галузі ракетних озброєнь стратегічного призначення. Дніпропетровські ракети стали найважливішим аргументом на користь серйозного переговорного процесу, вони забезпечили ефективність взаємного балістичного стримування СРСР і США. Фактично було зведено до нуля реальність виникнення ядерного конфлікту.

Наприкінці 80-х рр. Володимир Федорович Уткін стає найважчою фігурою на шахівниці вітчизняного ракетобудування, оскільки в 1984 р. пішов з життя В.М. Челомей, а за ним, в 1989 р. — В.П. Глушко.

У ці роки я зустрічався з Володимиром Федоровичем у Дніпропетровську й Києві, на колегіях Міністерства загального машинобудування в Москві. В 1985 р. він приїжджав до нас із Михайлом Кольцовим (секретар парткому «Південмаша») у готель «Росія». Кілька годин бесіди зі співрозмовником, який усім цікавився, багато в чому розбирався, а головне, не менторствував, пройшли дуже швидко.

Процес перебудови, що запропонував великій країні Михайло Сергійович Горбачов, був для Володимира Федоровича несподіваним і багато в чому непередбаченим. В.Ф. Уткін не сприймав виборність керівників, ще більше він був здивований, коли депутатом Верховної Ради СРСР разом з ним (а він ішов по «горбачовському списку») від Червоногвардійського району Дніпропетровська був обраний начальник групи КБ «Південне» Арнольд Назаренко. Але це були тільки квіточки, на які Володимир Федорович звернув увагу. Президент М.С. Горбачов позначив ще два напрямки, що стосувалися безпосередньо ракетно-космічної техніки: омолодження кадрів і конверсія виробництва.

З 1983 р. міністром загального машинобудування СРСР був Олег Дмитрович Бакланов. Він прекрасно знав «український кущ», його слабкі кадрові місця, одним з перших його кроків було рішення по генеральному конструктору НВО «Хартрон» Володимирову Григоровичу Сергєєву. Я був відряджений у Харків і брав участь у розмові між старими добрими друзями — начальником п’ятого головкому Міністерства загального машинобудування СРСР Андрієм Прокоповичем Зубовим і Володимиром Григоровичем. Зрештою компроміс було знайдено, і Сергєєв погодився піти у відставку. Йому тоді було 72 роки. (Працюючи секретарем Ради національної безпеки й оборони України й виконуючи подібні кадрові доручення президента Л.Д. Кучми, я не раз використовував почуте й побачене мною тоді).

Той день у Харкові видався складним і по-серпневому спекотним. Пізно ввечері у дворі обкомівського готелю ми залишилися вдвох — Олег Дмитрович і я. Розмова зайшла про генерального директора «Південмаша» Олександра Максимовича Макарова, якому у вересні 1986 р. виповнилося 80 років. Олег Дмитрович якось дуже прискіпливо розпитував про керівний склад «Південмаша», КБ «Південне» й Павлоградського механічного заводу. До двох годин ночі в темі залишилося двоє — Володимир Олексійович Андрєєв (головний інженер «Південмаша») і Леонід Данилович Кучма (перший заступник генерального конструктора КБ «Південне»). Мої аргументи були на користь другого не тому, що в нас були з ним дружні стосунки, а тому, що в цей час кардинально змінювалася ситуація в країні. Л.Д. Кучма був, на мій погляд, більш гнучким і здатним до адаптації. Через 27 років я не змінив свою точку зору. По-моєму, Олег Дмитрович погодився з моїми аргументами.

А далі почалася «громадянська війна». Володимир Федорович зовсім не сприймав такий варіант розвитку подій, його позицію розділяв і всіляко підтримував Василь Дмитрович Крючков. У вересні 1986 р. у Дніпропетровську було вирішено провести партійно-господарський актив КБ «Південне» і «Південмаша». Склад делегації з Москви був безпрецедентним: завідувач відділом оборонної промисловості ЦК КПРС Олег Сергійович Бєляков, заступник голови Ради міністрів СРСР, голова ВПК Юрій Дмитрович Маслюков, міністр загального машинобудування СРСР Олег Дмитрович Бакланов і інші високі офіційні особи.

Відбулося засідання парткому «Південмаша». Дві третини парткому проголосували за призначення директором Леоніда Даниловича Кучми. На активі заслухали також Андрєєва і Кучму. Остаточне рішення комісія в складі п’яти чоловік полетіла приймати в Київ до Володимира Васильовича Щербиць- кого. Від трьох з них я почув вердикт Володимира Васильовича: «Олег Дмитрович — міністр, він відповідає за прийняте рішення, йому й доручимо». А Олег Дмитрович своє рішення прийняв ще в серпні, перебуваючи в Харкові.

На той момент, за ініціативи В.Ф. Уткіна й на чолі з ним, уже було створено НВО «Південне», в яке ввійшли КБ «Південне» та «Південмаш». Чимало посадових осіб «Південмаша» стали заступниками В.Ф. Уткіна. Так, головний інженер «Південмаша» одночасно був і головним інженером НВО «Південне».

Після призначення Л.Д. Кучми генеральним директором «Південмаша» загострення відносин між ним і В.Ф. Уткіним не змусило себе довго чекати. їхнє протистояння мало часом гротескний характер. По обидва боки публікувалися критичні статті в ЗМІ, профспілкові делегації із Дніпропетровська мітингували на Міуській площі в Москві (перед будівлею Міністерства загального машинобудування СРСР). Навколо Володимира Федоровича в КБ «Південне» і навколо Леоніда Даниловича на «Південмаше» з’явилися люди, вкрай вірнопіддані одному з них. Як людина, що до 1990 р. часто зустрічалася і з Володимиром Федоровичем, і з Леонідом Даниловичем, можу сказати — у цей період вони обидва виявилися не на висоті.

Що приніс цей конфлікт у вітчизняній ракетно-космічної галузі? Судити важко. У країні друга половина 80-х рр. — це насамперед глобальні зміни, зумовлені перебудовою, плюс так звана конверсія. Всі ці процеси були, на мій погляд, основною причиною переїзду Володимира Федоровича Уткіна в Москву, де він очолив Центральний науково-дослідний інститут машинобудування.

А в конфлікті генеральних, про яке я дозволив собі написати, кувався й загартовувався характер майбутнього Президента України. Згодом Леонід Данилович сам говорив про це.

Було б несправедливо, якби ці два чоловіки розійшлися назавжди. Цього й не відбулося. У середині 90-х рр. президент України Л.Кучма надіслав вітальну адресу Володимиру Федоровичу, знайшовши проникливі слова, що пояснювали його власні помилки. Трохи пізніше такі ж слова знайшов і Володимир Федорович Уткін. Слова були вистраждані розумами й серцями цих двох людей. Помилки визнавати ніколи й нікому не пізно…

Ще одна зустріч з Володимиром Федоровичем Уткіним, яка запам’яталася, відбулася влітку 1993 р. у Парижі на великому форумі, організованому Європейським космічним агентством. Російська Федерація була представлена потужною делегацією, у яку входили В.Ф.Уткін, М.Ф. Решетньов, Д.І. Козлов, Ю.П. Семенов і багато інших. Україну представляв генеральний директор Національного космічного агентства в моїй особі. Кожній делегації було надано для виступу до 20 хвилин. Коли я вийшов на трибуну, то побачив у першому ряду російську делегацію. Навпроти сидів і дивився на мене з легкою іронією Володимир Федорович. Такого іспиту нікому не побажаєш.

Ми тільки закінчили розробляти першу Національну космічну програму. У ній було все: і продовження спільних проектів з Росією й Казахстаном, і власні розробки, і міжнародне співробітництво. Я бачив, як тане іронія в очах людей, кожного з яких я знав і поважав багато років. Доповідь вийшла. Як сказав би Леонід Данилович, «мені вдалося пройти між краплями дощу». На обід ми разом з Володимиром Федоровичем відправилися через Сену по мосту Олександра III. Він тоді сказав: «Я хвилювався теж, не забувай, звідки ти вийшов».

В 1997 р. я вирішив обиратися в Національну академію наук України. Серед багатьох рекомендацій однією із значущих не тільки для мене була рекомендація академіка Володимира Федоровича Уткіна. По її змісту я зрозумів, що він ніколи не випускав мене з поля зору після мого від’їзду в Київ у грудні 1976 р. У людському плані його слова дуже багато чого перевернули в моєму світосприйманні.

15 лютого 2000 р. Володимир Федорович Уткін пішов з життя.

Мені б хотілося повернутися до перших рядків цього есе. Володимир Федорович виявився тією людиною, яка не просто прийняла естафету від Михайла Кузьмича Янгеля, але й прийшла першою до фінішної стрічки найбільшого ракетно-ядерного протистояння у світі.

Дозволю собі припустити, що неординарні й дуже талановиті особистості з’являються, як правило, у критичні періоди людської цивілізації. СРСР післявоєнного періоду відрізнявся розсипом таких особистостей, і історія по праву визначила місце в ньому для Володимира Федоровича Уткіна.

Література

1.  Генеральний конструктор. Книга о 5. В.Ф. Уткине. / Председатель редак- ционного совета Н.А.Анфимов. — Издательство «РИНФО» — ЦНИИмаш, г. Королев. 2003. — 512 с.
2.  Уткин. Звезды Генерального конструктора / Под общей редакцией А.В.Дегтярева. — Днепропетровск АРТ-ПРЕСС, 6. 672 с.
3.  Дегтярев О.В., Новиков О.В. Генеральний конструктор ракетно-космічної техніки. До 90-річчя від дня народження академіка 7. Володимира Федоровича Уткіна // Вісник НАН України. — 2013. №10. — С.19-27.
4. Литвинко А.С. Академик В. Ф. Уткин и его научно-техническая школа / А. С. Литвинко // Наука та наукознавство. — № 3. — С. 117—127.
5. В. Губарев. Южний старт. Беседи с академиком Российской АН Владимиром Федоровичем Уткиньїм, а также воспоминания, комментарии, отсту- пления, справки, спори и попьітки восстановления истинь // Наука и жизнь. — 1998. №1. — С.76-82. Науковий архів Президії НАН України. — Ф. 251.- Оп.632. — Спр. 23. Особова справа академіка Володимира Федоровича Уткіна, 26 арк.
6. В.П. Горбулин. Высокие орбити Владимира Уткина. Штрихи в портрету генерального конструктора. // Зеркало недели. — Випуск №37, 2013.

В.П.Горбулін

Джерело: Історія ракетно-космічної науки і техніки України / ДУ «Інститут дослідж. наук.-техн. потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України». – К.: Фенікс, 2021. – 456 с. Відповідальний редактор — В.П.Горбулін, академік НАН України, перший віце-президент НАН України.