Увесь післявоєнний період проходив під знаком боротьби СРСР і США за пріоритет у ракетній техніці. Хоч роботи зі створення балістичних ракет вони почали практично одночасно, з освоєння німецької ракети «Фау-2» та її подальшого відтворення, проте на початок 60-х рр. СРСР вже відставав в балансі сил від США. Це проявлялося і в загальній кількості міжконтинентальних балістичних ракет, за якими США мали в 1962 р. семиразову перевагу, і в тактико-технічних характеристиках ракет серії «Титан», які перевершували ракети Р-16 за потужністю заряду та точністю. «Титан-2» — важка міжконтинентальна балістична ракета зі стартовою масою 150 т і дальністю польоту понад 10 000 км, перша американська ракета на висококиплячому паливі, прийнята на озброєння на початку 60-х років, до 1964 р. на бойовому чергуванні стояло 54 ракети в ШПУ. Точність їх стрільби складала 2,5 км, потужність ядерного заряду 10 Мт. Для ураження однієї такої ракети було потрібно 4—14 ракет Р-16, а при наявності надпотужного термоядерного заряду, про який говорив М.С. Хрущов, і важкого носія — 1—2 ракети. Тому для СРСР, крім нарощування кількості МБР, необхідно було створити важку ракету, здатну нести цей заряд. У зв’язку з цим на початку 60-х рр. в основних ракетних центрах СРСР почалися розробки важких МБР.
Перед ОКБ В.М. Челомея і М.К. Янгеля було поставлено два завдання: ОКБ Челомея — розробити малогабаритну ракету УР-100 і за рахунок її установки на бойовому чергуванні ліквідувати кількісний дисбаланс; ОКБ Янгеля — створити нову ракету підвищеної дальності і боєготовності, яка несе більш потужний заряд і забезпечує більш високу точність попадання. При роботі над ракетою М.К. Янгель поставив завдання використовувати в її системі обчислювальну машину. Крім того, передбачалося різке збільшення часу зберігання в заправленому стані (з 1 місяця до 5 років), істотне підвищення живучості та принципово нову вимогу — подолання американської системи ПРО.
В середині 60-х рр. в США почалися розробки ракет з головними частинами, що розділялися (РГЧ). Першою з них стала ракета «Посейдон», оснащена трьома некерованими ядерними боєголовками. У 1970 р. прийнята на озброєння ракета «Мінітмен-3» з прицільним розведенням трьох бойових блоків і дальністю стрільби — 12 000 км з відхиленням від цілі ~ 650 м, що істотно підвищило ефективність американських ракетних комплексів з використанням ядерних зарядів. На 1975 р. таких ракет планувалося виготовити 550. Відповідні радянські дослідження, в яких брало участь КБ «Південне», свідчили про перевагу ракет з РГЧ в порівнянні з ракетами з моноблоковими головними частинами.
В результаті в другій половині 60-х рр. почався новий виток в гонці озброєнь СРСР та США, обумовлений розробкою і виробництвом нових бойових ракетних систем з усе більш потужними термоядерними зарядами індивідуального наведення. Варто зауважити, що стан ракетно-космічної техніки в СРСР, як і атомної, завжди знаходилося під пильною увагою вищого керівництва країни, про що свідчить безліч постанов ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР з різних питань цієї тематики, про необхідність прискорення розвитку ракетно-космічної галузі для ліквідації відставання від США. Зокрема, цю мету переслідувала відповідна постанова від 16 квітня 1962 р.
Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР № 346-160 «Про найважливіші розробки міжконтинентальних балістичних і глобальних ракет і носіїв космічних об’єктів «[24, с. 204-206]:
16 квітня 1962 р. Цілком таємно. Особливої важливості.
З метою зосередження сил і ресурсів на створенні найважливіших зразків міжконтинентальних балістичних і глобальних ракет і носіїв важких космічних об’єктів Центральний Комітет Компартії СРСР і Рада Міністрів Союзу РСР постановляють:
- Прийняти пропозицію Комісії Президії Ради Міністрів СРСР з військово-промислових питань (т. Устинова), Міністерства оборони СРСР (тт. Малиновського, Захарова, Москаленко), Державного комітету Ради Міністрів СРСР по авіаційній техніці (т. Демен- тьєва), Державного комітету Ради Міністрів СРСР з оборонної техніки (т. Смирнова), Міністерства середнього машинобудування (т. Славського), Державного комітету Ради Міністрів СРСР по радіоелектроніці (т. Калмикова) і Державного комітету Ради Міністрів СРСР по суднобудуванню (т. Бутома) про зосередження в найближчі роки сил і ресурсів КБ, НДІ і промисловості на створенні наступних зразків міжконтинентальних балістичних і глобальних ракет і носіїв важких космічних об’єктів:
потужної універсальної ракети УР-500 (Розробник ОКБ-52 Державного комітету Ради Міністрів СРСР по авіаційній техніці), що забезпечує в балістичної варіанті доставку до цілі спецзаряду […], глобальному варіанті — спецзаряду […] і виведення на орбіту космічних об’єктів вагою 12—13 тонн. Термін початку льотних випробувань — IV квартал 1963 р. .; універсальної ракети УР-200, передбаченої до розробки в ОКБ-52 Державного комітету Ради Міністрів СРСР по авіаційній техніці постановами ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 1 серпня 1961 р. № 689-288 і 2 березня 1962 р № 243-117, в варіанті міжконтинентальної ракети з балістичної траєкторією для транспортування спецзаряду […] і глобальному варіанті для доставки до цілі спецзаряду […] з початком льотних випробувань — IV квартал 1963 р.;
міжконтинентальної ракети Р-36 (розробник ОКБ-586 Державного комітету Ради Міністрів СРСР з оборонної техніки), що забезпечує в балістичної варіанті доставку до цілі спецзаряду […] на дальність 12 000 км, спецзаряду […] на дальність 16 000 км і в глобальному варіанті спецзаряду […] з використанням стартів ракети Р-16 з необхідними доробками. Термін початку спільних льотних випробувань ракети в балістичному варіанті — IV квартал1963 р. і в глобальному варіанті — ІІІ квартал 1964 р.
Центральний комітет КПРС
Рада Міністрів СРСР
Цією постановою перед дніпропетровськими вченими, конструкторами і виробничниками було поставлено завдання — створити важку рідинну міжконтинентальну балістичну ракету Р-36 (8К67) з дальністю польоту 12000 —16000 км. Основними вимогами при цьому були: висока точність стрільби, тривалий термін бойової експлуатації в заправленому стані та висока мобільність старту. Ескізний проект ракети Р-36 було розроблено ще в березні 1962 р.
Основні розробники:
Ракетного комплексу в цілому — ОКБ-586.
Виготовлення ракет для експериментального відпрацювання — завод № 586.
Маршових двигунів обох ступенів ракети — ОКБ-456.
Системи керування й наземної перевірочно-пускової апаратури — ОКБ-692.
Командних гіроприборів системи керування — НДІ-944.
Спеціальних зарядів і автоматики головних частин — КБ-11.
Шахтної пускової установки і командного пункту балістичного ракетного комплексу — ЦКБ-34.
Системи бойового керування — Науково-дослідний інститут автоматики та приладобудування.
Конструктивно ракета Р-36 була двоступінчастою з поздовжнім поділом ступенів. Її перший ступінь за компонуванням є аналогічним першому ступеню ракети Р-16, а в конструкції другого ступеня вперше застосовувалось суміщене днище паливного бака, що дозволило зменшити вільний внутрішній об’єм ступеня. Це була перша бойова ракета ОКБ-586 другого покоління.
Основні тактико-технічні характеристики ракети Р-36:
Максимальна дальність стрільби з легкою головною частиною — 15 200 км;
Максимальна дальність стрільби з важкою головною частиною — 10 200 км;
Максимальна стартова маса ракети — 184 т;
Маса палива — 166 т;
Довжина ракети — 31,7 м;
Максимальний діаметр корпусу — 3 м;
Тяга маршового двигуна першого ступені біля землі — 241 тс;
Тяга маршового двигуна другого ступеня — 96 тс.
Одночасно в ОКБ-586 працювали над ескізним проектом ракети Р-36 в орбітальному варіанті (8К69), який завершено в грудні 1962 р. Для першого і другого ступенів використовувалися ступені ракети Р-36 балістичного варіанту з незначними змінами конструкції. Новим функціональним елементом орбітальної ракети була орбітальна головна частина, що складалася з бойового блоку 8Ф673 і відсіку управління 8Ф021. Застосування орбітальної головною частини забезпечувало раптовий підхід до цілі з будь-якого напрямку та ураження цілей, розташованих в будь-якій точці земної кулі.
Льотно-конструкторське відпрацювання ракети Р-36 обох варіантів (балістичному та орбітальному) проводилося на науково-дослідному випробувальному полігоні (НДВП № 5, в подальшому — космодром Байконур, Казахстан). Тут було розгорнуто три експериментальні комплекси: наземний, шахтний груповий і шахтний з поодинокими пусковими установками.
У ракеті Р-36 було реалізовано багато піонерських пропозицій ОКБ-586, зокрема повна ампулізація паливної системи, яка забезпечувала несення бойового чергування ракети в заправленому стані понад 7 років, оснащення ракети засобами подолання протиповітряної оборони супротивника. Ракета Р-36 створювалася в трьох варіантах: з головною частиною, оснащеною важким моноблоком (8К67); необмеженої дальності з орбітальною головною частиною (вперше в світі), що давало можливість доставляти бойові блоки до цілі з орбіти штучного супутника Землі з двох протилежних напрямків (8К69); з головною частиною (вперше в СРСР), оснащеної трьома бойовими блоками (8К67П). Льотно-конструкторські випробування цих трьох видів ракети Р-36 проводилися на космодромі НДВП № 5 в період 1963—1970 рр. і були прийняті на озброєння відповідно в 1967 р., 1968 р. і 1970 р. У період з 1965 по 1973 рр. розгорнуто 268 пускових установок з Р-36 балістичного варіанту. Вони були зняті з озброєння в 1978 році у зв’язку з заміною на більш досконалі зразки ракетного озброєння. Орбітальні ракети Р-36 зняли з бойового чергування в січні 1983 р зв’язку з укладенням Договору про обмеження стратегічних озброєнь, в якому було заборонено подібні системи.
Ракета Р-36 вирішувала ще одне важливе завдання — подолання ПРО супротивника. Роботи ці почалися в КБ «Південне» в 1963 р. у зв’язку з прийняттям рішення конгресом США про створення системи «Найк-Зевс», здатної перехоплювати радянські боєголовки на позаатмосферній ділянці траєкторії, на дальності до 300 км від точки падіння.
Система подолання ПРО «Лист».
У 1967 р. перший в світі комплекс засобів подолання ПРО («Лист») розробки КБ «Південне» пройшов льотні випробування і був прийнятий на озброєння. Він містив радіопоглиналь- не покриття на бойових блоках і 15 хибних цілей трьох різних типів.
У 1963 р. Міністерство оборони СРСР видало доповнення до такти- ко-тактичних вимог (ТТВ) ракети Р-36 на її оснащення системою радіотехнічного захисту. Цим рішенням поставлено завдання розробити на проектованій ракеті засоби прориву через ПРО оборону типу «Найк-Зевс», розроблену і підготовлену до розгортання в США. Тоді ще не існувало «моделей ПРО» ймовірного противника. В подальшому їх розробляли провідні науково-дослідні організації країни як військові, так і цивільні на чолі з НДІ-4. Ці «моделі» були керівними документами для
розробників МБР стратегічного призначення, зокрема комплексів засобів подолання ПРО, якими ці МБР оснащали. Закономірно, що з часом «моделі ПРО» ускладнювалися, а вимоги до засобів подолання ПРО підвищувалися.
Система «Найк-Зевс» забезпечувала перехоплення бойових блоків ракет на позаатмосферній ділянці траєкторії польоту. На момент появи цих вимог систем радіотехнічного захисту ракет у країні не існувало, були лише рекомендації, розроблені Науково-дослідним центром 21 Міністерства оборони СРСР, який працював над проблемами радіоелектронної боротьби та радіоелектронної сумісності. Вони передбачали встановлення пристроїв, створення перешкод і глушіння радіотехнічних засобів супротивника.
В КБ розроблення цієї нової системи було доручено М. І. Ур’єву, який очолював обчислювальний відділ 126, оскільки проектний відділ 3 висловив сумнів стосовно успіху її розроблення. Так було започатковано створення першого вітчизняного бортового комплексу засобів подолання ПРО ймовірного супротивника, що дістав назву система «Лист». Вона ґрунтувалася на застосуванні спеціальних хибних цілей, працездатних на позаатмосферному і перехідному ділянках низхідної гілки траєкторії польоту бойових блоків ракети.
Це було складне завдання, яке вимагало залучення багатьох спеціалістів, створення нових підрозділів, творчого пошуку та ентузіазму виконавців. У відділі 126, крім обчислювального центру було створено додатково два сектори — розрахунково-теоретичний і проектно-конструкторський, які визначали вигляд засобів подолання ПРО, розраховували сигнальні характеристики бойових блоків і хибних цілей у різних діапазонах випромінювання (радіолокаційному, інфрачервоному, лазерному), курирували наземні та льотні випробування системи. Сектор, яким керував І. Є. Жиляков (потім А. В. Іванов), проектував засоби подолання ПРО, виходячи із забезпечення необхідного ступеня подібності хибних цілей і бойових блоків за траєкторно-балістичними характеристиками, визначав параметри відокремлення засобів подолання ПРО від ракети, розробляв алгоритми побудови бойових порядків елементів бойового оснащення і відповідні програми для системи керування ракетою. Окрема група О. П. Кондрашова розраховувала і підтверджувала експериментально стійкість засобів подолання ПРО до ядерних впливів. З приладового комплексу 6 (начальник Ф. Ф. Фалунін) було залучено сектори О. П. Слєпцова і О. М. Клебанського для розробляння КД і програми наземних випробувань, курирування КД у виробництві. Лідером серед теоретиків був А. Ф. Макари- щев. Він розробив методи визначення характеристик, оптимального складу та оцінювання ефективності засобів подолання ПРО за результатами проектування й випробувань БРК, вирішив низку специфічних завдань з динаміки польоту засобів подолання ПРО, запропонував способи забезпечення подібності за балістичними ознаками розпізнавання.
Від початку розробок основним ідеологом і розробником системи подолання ПРО супротивника в КБ став Н. І. Ур’єв, якого справедливо вважають одним із перших визначних спеціалістів у СРСР з систем подолання ПРО. В подальшому він очолював розроблення комплексів СП ПРО усіх ракет, що створило КБ. Загальне керівництво розробленням системи подолання ПРО здійснював заступник Головного конструктора КБ, начальник комплексу балістики М. Ф. Герасюта, який вирішував ключові питання, що виникали у процесі робіт.
До складу першої вітчизняної ракетної системи подолання ПРО входили такі компоненти:
радіопоглинальне покриття на головній частині, суміщене з теплозахисним,
засоби спотворення радіолокаційних характеристик головної частини у вигляді компактного приладу, встановленого на днищі ГЧ,
сім’я пасивних хибних цілей, імітуючих головну частину за радіолокаційними та балістичними характеристиками на позаатмосферній ділянці низхідної гілки траєкторії ГЧ.
Радіопоглинальне теплозахисне покриття для захисту ГЧ від радіолокаційного виявлення і одночасно від розігрівання під час входження у щільні шари атмосфери вперше розроблено у вітчизняній практиці. Роботи проводили спільно з Всесоюзним інститутом авіаційних матеріалів під керівництвом професора Я. М. Парнаса співробітники відділу 9 (надалі комплексу) М. В. Ло- банова, В. С. Давидова, А. М. Глейц- ман, В. В. Єремеєва та інші.
Проблемним було завдання компонування контейнерів з хибними цілями у конструкції вже спроектованої ракети. Рішення знайшов головний проектний відділ (начальник відділу Е. М. Каша- нов, розробник В. І. Сидоренко) — контейнери було закомпоновано у хвостовому відсіку другого ступеня ракети. Викидання кожної хибної цілі здійснювалося шляхом мінометного пострілу з контейнера в кінці активної ділянки польоту. Напрямки та імпульси пострілів варіювалися і були індивідуальними для кожної ракети.
Значний внесок у створення перших засобів подолання ПРО внесли провідні конструктори, на початковому етапі — В. І. Прокопенко, В.А. Тарновський, згодом О. Г. Резник.
Розроблення системи подолання ПРО для ракети Р-36 торкнулося і зовнішніх організацій. М. К. Янгель домігся необхідних асигнувань для будівництва на території НДІ-2 в м. Калініні спеціального полігону, на якому штатні бойові блоки та хибні цілі, що їх імітували, випробовували на відповідність радіолокаційним характеристикам. Для цих цілей було побудовано спеціальні вишки, щоб виключити вплив Землі, на які спеціальними пристроями піднімали бойові блоки (ББ) та хибні цілі. Аналогічні випробування проводили на полігоні ЦНД РТІ (колишній ЦНДІ-108) у Калузькій області, потім на Аральській дослідній базі Міністерства оборони. Було також створено так звану внутрішню трасу для натурних випробувань СП ПРО «Капустин Яр — Балхаш», де на дороблених ракетах 8К63 і 11К65 спочатку відпрацьовували у натурних умовах засоби подолання ПРО, уточнювали характеристики ББ і СП ПРО.
Супровід елементів КСП здійснювали радіолокаційні станції, створені для вітчизняної ПРО. Випробуваннями керувала Держкомісія на чолі з начальником ДЦП-4 генералом В. І. Вознюком. У льотних випробуваннях брали участь В. О. Чиж, М. О. Бабкін, В. В. Драгунов та ін.
Творці системи «Лист»
Під час завершальних льотно-конструкторських випробувань КСП ПРО на штатній ракеті (початок у червні 1965 р.) на трасах польоту, видимих за периметром країни, застосовували пристрої спотворення радіолокаційних характеристик блоків і нештатні імітатори хибних цілей. Але факт польоту хибної цілі був наочний. За результатами ЛКВ систему «Лист» було введено до штатного складу ракети, та її експлуатували без регламентів.
Створена система подолання протиракетної оборони стала ефективною асиметричною відповіддю, яка нейтралізувала багаторічні зусилля США щодо створення своєї ПРО.
Американці відповіли будівництвом системи ПРО за проектом «НайкІкс», на основі якої в 1969 р. конгрес прийняв рішення про будівництві ПРО «Сейф- гард». Введення у цій системі другої атмосферної ділянки перехоплення робило її, на думку американців, нездоланною. КБ «Південне» створило у відповідь багатоелементний комплекс засобів подолання ПРО, в який входили квазіважкі помилкові цілі, легкі цілі для позаатмосферних ділянок траєкторії та пристрій розсіяння диполів, який закривав увесь бойовий порядок.
Але найпотужніший удар по системі «Сейфгард» завдала ракета Р-36 з орбітальною головною частиною (ОГЧ). Вона виводила головну частину на траєкторію штучного супутника Землі, мала необмежену дальність стрільби і могла підійти до наміченої цілі з будь-якого напрямку, що виключало можливість її поразки технічними засобами. Ракета Р-36 з ОГЧ заступила на бойове чергування в 1969 р., а була знята в 1983 р. у зв’язку з укладенням Договору про обмеження стратегічних озброєнь-2. Потенційні можливості ракети Р-36 з’явилися достатньою підставою для початку переговорного процесу про обмеження стратегічних озброєнь і систем ПРО. СРСР виходив на переговори з США на паритетних засадах.
В результаті на даному етапі радянські Ракетні війська стратегічного призначення оснащувалися ракетними комплексами другого покоління з важкими ракетами Р-36 розробки КБ «Південне» М.К. Янгеля та легкого класу УР-100 розробки ОКБ-52 В.Н. Челомея. Серійне виробництво цих ракет і будівництво відповідних шахтних стартових споруд дало можливість СРСР за 3—4 роки ліквідувати відставання від США в стратегічному ракетному озброєнні і досягти паритету. По завершенні випробувань ракети Р-36 КБ «Південне» приступило до розробки на її базі ракети з роздільною головною частиною Р-36П (8К67П), і вже в серпні 1968 р. розпочато її льотно-конструкторські випробування. 26 жовтня 1970 р. ракета
Р-36П, оснащена головною частиною з трьома бойовими блоками, прийнята на озброєння. Її серійне виробництво було розгорнуто на Південному машинобудівному заводі. Технічні характеристики й конструктивні особливості ракети Р36П в основному ідентичні МБР Р-36. Ракету Р-36 з її модифікованими варіантами 8К69 (1968 р.) і 8К67 (1967 р.) відносять до другого покоління міжконтинентальних балістичних ракет стратегічного призначення. Основними особливостями ракет другого покоління є повністю заправлена паливна система в період всього бойового чергування, головна частина, яка розділяється; комплекс засобів подолання ПРО супротивника, необмежена дальність стрільби орбітальної ракети.
За участь у створенні ракети Р-36 в квітні 1967 р. заступник Головного конструктора КБ «Південне» В.В. Грачов удостоєний Ленінської премії; в тому ж році Головний конструктор М.К. Янгель, начальник проектного комплексу КБ «Південне» М.Ф. Герасюта і начальник головного конструкторського підрозділу М.І. Галась — Державної премії СРСР; в 1969 р. за створення балістичної і орбітальної модифікацій Р-36 першому заступнику Головного конструктора КБ «Південне» В.Ф. Ут- кіну присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, а заступники Головного конструктора І.І. Купчинський, А.І. Чигарев і В.Ф. Єгоров, начальники відділів П.І. Нікітін і А.А. Красовський удостоєні Державної премії СРСР. Так закінчився етап розробки і виготовлення бойових балістичних ракет другого покоління.
Джерело: Історія ракетно-космічної науки і техніки України / ДУ «Інститут дослідж. наук.-техн. потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України». – К.: Фенікс, 2021. – 456 с. Відповідальний редактор — В.П.Горбулін, академік НАН України, перший віце-президент НАН України.
Отправить ответ