Основні періоди та етапи розвитку ракетно-космічної науки і техніки України в 1951-1991 рр.

Початок робіт з ракетної техніки в Україні (1951-1957)

На цьому етапі відбулась інституалізація наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок в галузі ракетної техніки та створення її інфраструктури. 28 листопада 1950 р. після прийняття на озброєння ракети Р-1, а пізніше її вдосконаленої версії Р-2, ухвалено рішення про організацію їх серійного виробництва. З метою вибору достатньо потужного та перспективного заводу для випуску ракет було організовано урядову комісію під керівництвом міністра озброєння СРСР Д.Ф. Устинова. Вона відвідала підприємства в містах Златоуст, Київ і Дніпропетровськ. Необхідно зазначити, що ще 24 липня 1944 р., відповідно до постанови Державного комітету оборони СРСР, у Дніпропетровську розпочалося будівництво автомобільного заводу і вже 1948 р. розпочато випуск продукції. На заводі було створено вантажівки ДАЗ- 150 і ДАЗ-485. Це підприємство урядова комісія і обрала для випуску ракет. Постановою Ради Міністрів СРСР від 9 травня 1951 р. Дніпропетровський автомобільний завод Міністерства автотракторної промисловості та шинний завод Міністерства хімічної промисловості, що тоді тільки будувався, було об’єднано в єдиний Дніпропетровський машинобудівний завод № 586 Міністерства озброєння СРСР і переорієнтовано на виготовлення ракет [18, 19].

На заводі відбулася кадрова перебудова. Чимало спеціалістів з автомобілебудування було направлено до інших міст СРСР, частина конструкторів залишилась на підприємстві та пов’язала свою подальшу діяльність зі створенням нової техніки. Першим директором ракетного заводу було призначено діючого директора ДАЗу Г.М. Григор’єва, у червні 1952 р. — Л.В. Смірнова, головним конструктором — В.С. Будника, заступника С.П. Корольова зі створення балістичних ракет.

Для забезпечення виробництва спеціалістами середньої ланки Дніпропетровський автомеханічний технікум передали з Міністерства автомобільної та тракторної промисловості СРСР до Міністерства озброєння СРСР та перейменували в Дніпропетровський механічний технікум. З метою освоєння технології ракетобудування в Дніпропетровську організовано філіал Московського науково-дослідного інституту технології машинобудування. В Дніпропетровському університеті створено фізико-технічний факультет, який згодом став базовим для комплектації заводу та його конструкторського бюро спеціалістами з ракетної техніки. Першочерговим завданням заводу визначалося освоєння серійного виробництва ракет, розроблюваних ОКБ-1 під керівництвом С.П. Корольова.

На той час ракету Р-1 було прийнято на озброєння, крім того розроблено ракету Р-2 з дальністю польоту 600 км і ракету Р-5 — до 1200 км.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 1 червня 1951 р. «Про організацію серійного виробництва ракет Р-1» передбачалося на Дніпропетровському машинобудівному заводі №586 до кінця 1951 р. випустити 70 ракет Р-1, а в 1954 р. — 2500 ракет.

Для технологічного супроводження серійного ракетного виробництва на заводі організовано відділ під керівництвом головного конструктора заводу, на цю посаду призначено В.С. Будника [20, 21]. Разом із ним з ОКБ-1 і ОКБ-486 до Дніпропетровська приїхали конструктори ракет М.Ф. Герасюта, П.І. Нікітін, В.М. Ковтуненко, М.С. Шнякін, І.І.Іванов, Ф.Ф. Фалунін, М.Б. Двінін, В.М. Лобанов та ін. Одночасно прибули спеціалісти з підприємства № 88 та інших організацій Міністерства озброєння СРСР.

Через півтора року Дніпропетровський машинобудівний завод почав видавати серійну продукцію. Водночас колективом його конструкторського бюро було модернізовано ракету Р-1, насамперед, за рахунок вдосконалення системи керування, вдвічі покращено точність влучення в ціль. Перші ракети, зібрані тут з вузлів і деталей НДІ-88 та заводу № 456, у липні 1952 р. відправлено на полігон Капустин Яр і вже в жовтні здійснено їх успішні пуски.

Наприкінці 1952 р. В.С. Будник доручив групі конструкторів розпочати проектні розробки ракети, яка мала відповідати двом вимогам: повинна тривалий час перебувати в заправленому стані для забезпечення швидкої підготовки до пуску та система її керування мала бути повністю автономною і забезпечувати достатньо точне влучення в ціль. З першого випливало, що ракета повинна працювати на висококиплячих компонентах палива. За прототип було взято ракету Р-5 розробки ОКБ-1, а двигун РД-211 із ОКБ-456, який працював на азотній кислоті та гасі.

Пропозиції КБ заводу № 586 по створенню власної ракети було підтримано в Головному артилерійському управлінні Міністерства оборони СРСР, і постановою Ради Міністрів СРСР від 13 лютого 1953 р. «Про план дослідно-конструкторських робіт по ракетах далекої дії на 1953—1955 рр.» дніпропетровському КБ ставилося завдання — розробити ракету

Р-12 з наступними характеристиками: дальність польоту — 1500 км, довжина ракети — не більше 25 м, стартова маса — не більше 35 т, вага вибухової речовини — не менше 1000 кг, система керування — радіотехнічна перешкодо-захищена [13, с. 312]. Головним конструктором розробки ракети Р-12 призначено В.С. Будника, до виконавців включено також завод № 586 і НДІ-88.

Весною—літом 1953 р. узгоджено технічні завдання суміжним організаціям по створенню Р-12: ОКБ-456 (В.П. Глушко) — по двигуну, НДІ-885 (М.О. Пілюгін) — по системі керування, ОКБ-10 (В.І. Кузнєцов) — по гіроскопічних приладах, КБ Спеціального машинобудування (В.П. Бармін) — по стартовій позиції. Улітку того ж року проектний сектор КБ заводу №586 перетворено в проектний відділ під керівництвом М.Ф. Герасюти.

29 січня 1954 р. В.С. Будник звернувся до Д.Ф. Устинова з пропозицією створити на заводі № 586 дослідно-конструкторське бюро з необхідним експериментальним виробництвом. У результаті 10 квітня 1954 р., відповідно до Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, на базі відділу головного конструктора заводу № 586 створено Особливе конструкторське бюро 586 (ОКБ-586) (з 1 жовтня 1966 р. — Конструкторське бюро «Південне») [19]. У ньому визначилося два напрямки робіт — дослідний і серійний. Перший включав проведення дослідно-конструкторських робіт, зокрема розробку ракети Р-12 під керівництвом головного конструктора ОКБ. 9 липня 1954 р. на цю посаду призначено М.К. Янгеля з НДІ- 88 [22], його першим заступником став В.С. Будник. Керівником серійних робіт був головний конструктор заводу, який, з одного боку, підпорядковувався головному інженеру заводу, з іншого — головному конструктору ОКБ.

Свою діяльність у Дніпропетровську М.К. Янгель почав з організаційних питань. У запропонованому ним Положенні про ОКБ-586, яке підписав Міністр оборонної промисловості СРСР 13 листопада 1954 р., зазначалося: «ОКБ-586 є самостійною адміністративно-господарською організацією у складі заводу № 586, яка покликана вести дослідно-конструкторські роботи відповідно до завдань Міністерства оборонної промисловості щодо виробів «Р» і серійно-конструкторські роботи стосовно об’єктів серійного виробництва заводу № 586 МОП» [18].

З приходом М.К. Янгеля діяльність ОКБ-586 було спрямовано на створення рідинних ракет на висококиплячих компонентах палива з автономною системою керування. Для втілення ідеї в готову бойову ракету необхідно було пройти наступні етапи в її створенні: конструкторські роботи (загальна схема, компонування тощо), розробки технічних завдань або вибір готових комплектуючих (двигунів, систем керування тощо), технологічна підготовка (вибір обладнання, розробка оснащення, технологій, нормування тощо), виготовлення дослідних зразків, їх випробування та ін. Ці цикли покладалися на ОКБ-586, потім проект передавали на завод № 586, де перевірялися нові технології, виконувалися робочі креслення, виготовлялися дослідні зразки, контролювалася якість та ін. Організацію виробництва ракет забезпечував головний інженер заводу № 586 — О.М. Макаров (у 1961—1986 рр. — директор заводу).

Взаємовідносини між ОКБ-586 та заводом №586 М.К. Янгель визначив наступним чином: «ОКБ — зростати та розвиватися як головній проектній організації на виробничій базі заводу. Заводу — зростати та міцніти як головному підприємству на основі та в процесі матеріального втілення проектів КБ» [19, с. 9].

Першою ракетою, створеною в ОКБ- 586, стала одноступінчаста ракета Р-12 (8К63). Її ескізний проект завершено в жовтні 1955 р., а 22 червня 1957 р. відбувся її перший пуск із полігону Капустин Яр. Наприкінці грудня 1958 р. її випробування успішно завершилися і вона була прийнята на озброєння (постанова уряду від 4 березня 1959 р.) [13, с. 762].

Ракета Р-12 стала першою стратегічною ракетою на висококиплячих компонентах палива з повністю автономною системою керування. Документацію на систему керування Р-12 розроблено СКБ харківського заводу «Комунар», створеного 1 січня 1952 р. для забезпечення конструкторського супроводження серійного виробництва на заводі приладів і систем керування розробки НДІ-885 (нині — „Хартон”) [23, 24]. Під керівництвом головного конструктора заводу А.М. Гінзбурга, за документацією НДІ- 885, виготовлялася та доставлялася Дніпропетровському заводу № 586 бортова апаратура, системи керування для ракет Р-1, Р-2, Р-5.

6 лютого 1953 р. постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР у Києві на базі Електромеханічного заводу Міністерства шляхів сполучення СРСР організовано завод №679 (у подальшому — Київський радіозавод), підпорядкований Міністерству оборонної промисловості СРСР. Основною задачею підприємства було освоєння та виробництво радіолокаційних систем для оборонної техніки, а невдовзі виробництво бортової системи керування та наземного пусково-перевірочного обладнання ракети Р-12 за документацією заводу «Комунар». Так, за документацією харківського СКБ заводу тут вироблялася автономна система керування ракети Р-12 і перші штатні комплекти поставлено в експлуатацію вже наприкінці 1958 р.) [25].

3 березня 1945 р. у Києві організовано виробництво оптико-механічних приладів на заводі № 784 (у подальшому — завод «Арсенал»), у якому створено Центральне конструкторське бюро, а 1956 р. у його структурі — КБ-7 (головний конструктор С.П. Парняков). З 1954 р. роботу ЦКБ було спрямовано на розробку систем прицілювання ракет.

Ще при створенні ракети Р-7 та її системи керування виникла необхідність у забезпеченні передстартової азимутальної орієнтації гіровертикальна системи керування. Задачу було вирішено у КБ-7 під керівництвом С.П. Парнякова. Було запропоновано оригінальний візуальний метод вертикальної передачі азимутального напрямку на приладовий відсік ракети Р-7 з використанням спеціальних візуально-оптичних приладів. На основі цього методу в КБ-7 було розроблено комплект візуальних приладів прицілювання 8Ш15, використання яких забезпечувало прицілювання перших ракет Р-7 при випробувальних пусках, а також при запусках перших трьох радянських штучних супутників Землі [13].

У створенні ракети Р-12 брала участь низка інститутів і установ АН УРСР та інших організацій УРСР. Ракета Р-12, завдяки простоті, дешевині, надійності та високій боєздатності стала наймасовішою бойовою ракетою середньої дальності, прийнятою на озброєння в СРСР. У червні 1959 р. ОКБ і завод № 586 за її розробку нагороджено орденом Леніна, а М.К. Янгелю, В.С. Буднику і Л.В. Смірнову присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. М.К. Янгель відзначив значний внесок у створення першої балістичної ракети ОКБ- 586 і суміжних організацій, насамперед, їх головних конструкторів — В.П. Глушка, М.О. Пілюгіна, В.І. Кузнєцова, В.П. Барміна та ін.

«Пуск Р-12 сповістив світ про народження нового творчого колективу самої високої кваліфікації під керівництвом нового Головного конструктора Михайла Кузьмича Янгеля», — писав через півстоліття Головний конструктор КБ «Південне» С.М. Конюхов [18].

В.П. Горбулін, Ю.О. Храмов

Робота КБ, НДІ і підприємств України в галузі ракетобудування (1954—1957)

13 травня 1946 вийшла постанова Уряду СРСР №1017-419сс «Питання ракетного озброєння», відповідно до якого були утворені спеціальні НДІ, КБ, випробувальні центри та дослідні заводи. Поруч наступних постанов (№4814-2095 від 4.12-1950г. Та інших) визначалися напрями створення балістичних ракет і крім спеціальних перепрофільованих і будуються заново, до проектування і виготовлення окремих вузлів і систем залучалися установи АН УРСР, галузеві НДІ, КБ і заводи різних відомств, розташовані на території УРСР. Розгортання промислового ракетобудування наштовхнулося на значну кількість проблем технологічного характеру.

Значний внесок у виробництво систем керування (автономного радіо-керування) зробили підприємства Харкова. З 1952 р. завод «Комунар» , відомий як виробник фотоапарата «ФЕД», паливних насосів для авіаційних двигунів і далекомірів, спеціалізувався на випуску бортової та наземної апаратури керування. Вже в тому році створено апаратуру систем керування ракет Р-1. До 1957 р. одночасно з основними конструкторськими розробками ракет під керівництвом С.П. Корольова, М.К. Янгеля розроблено і освоєно виробництв систем керування ракетами Р-2, Р-5, Р-7 Р-7 і її модифікацій («Восток», «Молнія», «Союз») для здійснення пілотованих і безпілотних польотів космічних кораблів на навколоземні орбіти та до Місяця, Марса і Венери. Брав участь у створенні апаратури ракетних комплексів Р-11 і Р-12. Велике значення мало створення наприкінці 50-х років випробувально-пускового наземного електроустаткування для забезпечення запусків ракет.

У 1949-1954 р.р. на Харківському приладобудівному заводі (згодом ВО «Моноліт») налагоджено виробництво апаратури командних пунктів, диспетчерських радіолокаторів, спеціальної апаратури для ракетно-космічної техніки, в тому числі для першого штучного супутника Землі. У квітні — вересні 1957 р. на території СРСР сформовано 12 особливих науково-вимірювальних і спостережних пунктів для забезпечення льотних випробувань ракетно-космічної техніки, оснащених апаратурою, створеною на Харківському приладобудівному заводі.

З 1946 р. завод «Арсенал» в Києві зайнято випуском фотоапаратів, оптичних, оптико-механічних та оптико-електронних приладів. З 1954 р. підприємство виготовляло устаткування для космосу, оптичні елементи, обладнання, що використовувалося в авіації, головки оптичного типу для самонаведення ракет, устаткування гіроскопічного типу, що використовувалося для орієнтації і навігації. Всі космічні старти СРСР, Росії і України використовували оптико-електронні системи орієнтування виробництва заводу. Спеціальні фотоапарати використовувалися при фотографуванні з борту космічних кораблів серії «Восток», «Союз», міжпланетних станцій «Луна» і «Зонд», орбітальних станцій «Салют», а також застосовувалися при виході космонавтів у відкритий космос.

Київському заводу автоматики, спеціалізованому на проектування і виробництво гіроскопічних систем кораблів і торпед, було доручено розроблення, випробування і виробництво гіроскопічних електромеханічних командних приладів керування ракетної техніки.

Компонентами палива ракети були: рідкий кисень, спирт, гас, перекис водню. Ємкості з киснем обмерзали в будь-який час року і їх необхідно було поповнювати. Було потрібно сотні спеціальних алюмінієвих «цистерн-термосів» і резервуарів для компонентів ракетного палива. Спільно Інститутом електрозварювання АН України, Жданівський завод (тепер Маріупольський) і «Уралвагонзавода» (м. Нижній Тагіл), і ЦНДІ МПС в 1952 р. спроектовано конструкцію цистерни, що відповідає вимогам автоматичного дугового зварювання під флюсом і потокового виробництва на конвеєрі. Виробництво цистерн було налагоджено на заводах в Маріуполі і Нижньому Тагілі, виробництво баків — на заводі «Більшовик» у Києві.

У 1948 р. в Одесі побудовано автогенно-машинобудівний завод «Автогенмаш». У 1953 р. розпочато випуск повітрерозподільчих установок і насосів, необхідних для виробництва кисню ракет для Р-1 та наступних типів. У 1954 р. побудовано цех кисневих машин. «Автогенмаш», (наступні назви — «Кріогенмаш», ТОВ «Кислородмаш») став лідером по проектуванню, виготовленню та обслуговуванню кріогенних повітророзподільних установок.

Стартові комплекси і системи заправки ракет почали проектувати в Головному спеціалізованому конструкторсько-технологічному інституті, заснованому 1948 р. Маріуполі. У 1949 р. на Новокраматорському машинобудівному заводі було виготовлено перші лафетні установки і підйомний кран для ракет Р-1 і Р-2; у 1950 р. — обладнання для запусків перших крилатих ракет ОКБ В.М.Челомея.

О.М. Корнієнко

Внесок інститутів АН УРСР у ракетну науку і техніку (1951— 1957)

ОКБ-586 та його Головний конструктор М.К. Янгель тісно взаємодіяли з інститутами Академії наук УРСР і провідними вищими навчальними закладами. 13 серпня 1955 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову, якою зобов’язала Міністерство оборонної промисловості СРСР залучити науково-дослідні установи АН УРСР до виконання завдань, пов’язаних з розробкою ракети Р-12 в ОКБ-586. Розглянувши пропозиції Академії з цього питання, Міністерство вважало за доцільне включити до планів робіт академічних інститутів — математики, будівельної механіки, машинознавства та автоматики, фізико-технічного, металокераміки і спецсплавів 11 тем, зокрема по Фізико-технічному інституту — розробку теплозахисних засобів для відокремлюваної головної частини й корпусу ракет типу Р-12 (науковий керівник — В.Є. Іванов) і по Фізико-технічному інституту та Інституту металокераміки і спецсплавів — створення матеріалів для газових рулів ракет типу Р-12 (В.Є. Іванов та І.М. Францевич).

У галузі ракетно-космічної науки і техніки Інститут будівельної механіки АН УРСР працював над розробкою проблем міцності і стійкості матеріалів і конструкцій, конструктивної міцності пластмас, упровадженням у ракетобудування таких матеріалів, як титан, армовані пластичні маси та ін.; створенням методів розрахунку та проектування разом із ОКБ № 586. Серед найважливіших результатів — роботи з динаміки ракет далекої дії, пов’язані з коливаннями та гасінням вібрацій конструкцій на різних ділянках траєкторії польоту (О.М. Голубенцев, В.А. Лазарян, М.О. Кільчевський), з термопружності та термопластичності (А.Д. Коваленко), створення наукових основ конструктивної міцності пластмас (Н.М. Пономаренко).

В 1952 р. на базі відділу фізико-хімії металургійних процесів Інституту чорної металургії АН УРСР організовано Лабораторію спеціальних сплавів АН УРСР для розробки теоретичних основ і технології створення нових металокерамічних і кераміко-металічних матеріалів для промисловості та нової техніки, зокрема ракетно-космічної з високими показниками жаро- і ерозійної стійкості, широким використанням методів порошкової металургії (керівник — І.М. Францевич). У 1955 р. Лабораторію реорганізовано в Інститут металокераміки і спецсплавів АН УРСР. Біля витоків інституту разом з І.М. Францевичем стояли такі вчені, як Г.С. Писаренко, В.М. Єременко, І.М. Федорченко, Г.В. Самсонов.

Наприкінці 50-х років інститут активно включився в розробку абляційних теплозахисних матеріалів для ракетно-космічної техніки. У відділі «Матеріали аерокосмічної техніки» розроблялись теплозахисні матеріали і покриття, проводилися їх високотемпературні дослідження при радіаційному і конвективному нагріві. У 1958 р. І.М. Францевич вирішив створити власні експериментальні засоби. Стендовій групі, яка складалася з 8 робітників і техніків високої кваліфікації, (керівник В.С. Дверняков) доручено створити газодинамічний стенд для дослідження зразків теплозахисних матеріалів.

У відділі композиційних матеріалів створювалися матеріали для внутрішнього теплового захисту найтеплона- пруженіших зон ракетних двигунів. Для одного типу матеріалів допускалися зміни розмірів і винесення маси в процесі впливу на них високошвидкісних газових потоків, що містять значну кількість твердої фази (розтруби сопел), для іншого — подібні зміни виключалися (критичний перетин сопла). Як основа матеріалів першого типу за пропозицією І.М. Францевича прийнято полімерні композити з термореактивною матрицею, що містять тугоплавку складову, другого типу — псевдосплави тугоплавких металів і композити на основі карбідів перехідних металів четвертої та п’ятої груп Періодичної системи хімічних елементів.

З моменту створення відділу його керівниками були Д.М. Карпинос, Ю.Л. Пилиповський, Л.Р. Вишняков. Під керівництвом Т.В. Грудиної розроблено та впроваджено у виробництво понад 25 марок ерозійностійких теплозахисних композиційних матеріалів, багато з яких не мають аналогів у світовій практиці. Створено високоерозійностійкі матеріали на полімерній матриці, які армовані шарами вуглецевої або кремнеземної тканини і полотнами тугоплавких металів, що чергуються. Ерозійна стійкість таких вуглемета- лопластиків і стеклометалопластиків у кілька разів перевищувала ерозійну стійкість відомих матеріалів.

Одним з активних учасників робіт у післявоєнні роки з проблеми використання атомної енергії в СРСР був Харківський фізико-технічний інститут. У промисловість впроваджено низку нових матеріалів, потужні технологічні процеси й установки, зокрема технологія виготовлення тепловиділювальних елементів для атомних реакторів нового типу, технології виробництва високотемпературних нагрівачів; нанесення жароміцних, твердих і надтвердих покриттів на матеріали, що працюють в агресивних середовищах, високочисті матеріали й сплави на їхній основі; композиційні вуглець-вуглецеві матеріали та ін. (В.Є. Іванов).

В Інституті велись розробки вуглець-вуглецевих композиційних матеріалів і технології піролітичного ущільнення, які дозволили істотно знизити масу соплових блоків ракет і виключити застосування дефіцитного вольфраму (В.Ф. Зеленський). Розроблено також методи й умови термомеханічної обробки й легування урану, які дають можливість у широких межах керувати структурою металу і здатністю до формозміни при радіаційному та інших видах впливу.

В Інституті математики у 1948 — 1955 рр. працював О.Ю. Ішлінський, який розробив тут теорію гіроскопів і теорії інерціальних систем навігації, автоматичного регулювання, режимів ковзання й двороторного гірогоризонткомпасу, які склали наукову базу систем керування балістичними ракетами та космічними апаратами. В 1957 р. він обґрунтував можливі оптимальні варіанти інерціального наведення центра мас ракети з мінімальною вагою вимірювальної бортової апаратури та мінімальним обсягом обчислень, обчислив точний час виключення двигунів. Такі системи наведення були на всіх балістичних ракетах перших поколінь — до появи на початку 70-х років бортових комп’ютерів.

21 лютого 1951 р. на базі Львівського відділу теорії пружності Інституту математики АН УРСР та Львівської групи Інституту автоматики і телемеханіки АН СРСР утворено Інститут матинознавства і автоматики АН УРСР (з 1964 — Фізико-механічний інститут АН УРСР). Визначено основні напрями досліджень: теорія пружності та концентрація напружень навколо отворів; контактні задачі теорії пружності; стійкість пружних систем; вплив середовища та водню на міцність матеріалів; перетворення та передачі сигналів; прилади для пошуку корисних копалин та спецтехніки.

В інституті у 1957—1958 рр. створено технологічні основи високотемпературної міцності конструкційних матеріалів для космічної техніки, стійких до агресивних середовищ, розроблено методи збільшення їх жароміцності (Г.Г. Максимович та ін.).

У 1951 р. в Інститут електрозварювання АН УРСР розпочато наукові дослідження та інженерні розробки в галузі зварювання алюмінію та його сплавів, зокрема для потреб ракетно-космічної техніки створено спеціальний відділ впровадження обладнання і технологій в ракетобудуванні (керівник Б.А. Стебловський).

Спільно зі співробітниками Жданівського металургійного заводу (нині Маріупольський завод), «Уралвагонзаводу» з Нижнього Тагілу, МІІТ і ЦНДІ МПС (Москва) було спроектовано алюмінієву цистерну, потокове виробництво яких впроваджували співробітники Інституту (І.А. Довбищенко та ін.) на заводах Маріуполя і в Нижнього Тагіла.

Спеціалісти створеного в Інституті відділу контролю якості разом з іншими установами розробили технологію та обладнання перевірки їх на герметичність. Роботи з герметичності почали виконувати разом співробітники ІЕЗ, КБ «Південне» і ПМЗ.

В ІЕЗ разом з Московським електроламповим заводом для аргоно-дугового зварювання розробили вольфрамові електроди з добавками елементів лантану і ітрію. В ІЕЗ створено нове обладнання та технології виготовлення паливних баків, несучих та інших конструкцій ракетно-космічної техніки з алюмінієвих і титанових сплавів із застосуванням дугового автоматичного зварювання в інертних газах (С.М. Гу ревич, Д.М. Рабкін). Було розпочато пошук технологій підвищення термічної зносостійкості ракетних двигунів. Зокрема, Б.Є. Патон і Б.О. Мовчан розробили процеси нанесення тонкоплівкових покриттів методом термічного випарювання і конденсації речовин.

А.С. Литвинко

Підготовка спеціалістів для ракетно-космічної галузі в Україні

Початком спеціалізованої підготовки інженерів з ракетної техніки в СРСР вважають 1944—1946 рр., коли 1944 р. в Артилерійській академії розпочалася комплектація відділень з ракетної техніки, які стали основою створеного у 1945 р. факультету реактивного озброєння. Поштовх подальшому розвитку підготовки інженерів-ракетників надала Постанова Ради Міністрів СРСР «Питання реактивного озброєння» (1946). Саме в цьому році у Ленінградському воєнно-механічному інституті створено першу в країні кафедру ракетобудування, а в липні 1946 р. і перший факультет реактивного озброєння. Низка відповідних спеціалізованих кафедр, головним чином з реактивного двигунобудування, було створено за липневим наказом міністра вищої освіти СРСР також в інших вищих технічних закладах. У 1948 р. в Московському вищому технічному училищі ім. М.Е. Баумана створено факультет «Ракетна техніка», попередником якого була створена ще 1938 р. кафедра реактивного озброєння.

Щодо України, то Міністерству озброєнь СРСР було запропоновано «організувати у Дніпропетровському механічному технікумі з 1 вересня 1951 р. підготовку спеціалістів з виробництва ракет і приладів до них». Крім того, перед Міністерством вищої освіти СРСР було поставлено низку завдань щодо підготовки інженерів-ракетників у Дніпропетровську: організувати до 1 вересня 1951 р. на фізико-математичному факультеті Дніпропетровського державного університету відділення керованих ракет, на гірничо-механічному факультеті Дніпропетровського гірничого інституту — відділення з електричних приладів для ракет, установити щорічний прийом на 1 курс цих відділень 50 чоловік; укомплектувати другі, треті й четверті курси відділення університету студентами відповідних курсів фізичних, фізико-математичних, фізико-технічних факультетів Дніпропетровського, Запорізького, Київського і Казанського університетів.

Установити кількість студентів на кожному курсі відділень по 25 чоловік. Строк навчання для студентів четвертих курсів продовжити на 5—6 місяців, покласти керівництво відділеннями на спеціально виділеного начальника відділення (заступника декана)».

На основі першого, другого і третього відділень, створених у 1951 р., з 1 вересня 1952 р. почав діяти фізико-технічний факультет як окремий підрозділ Дніпропетровського державного університету. Підставою його діяльності став новий наказ МВО СРСР від 11 вересня 1952 р., в якому зазначалося: «З метою розширення підготовки спеціалістів у галузі ракетної техніки:… організувати з 1 вересня 1952 р. на базі спеціального відділення «РС» факультет з відділеннями безпілотні літальні апарати, реактивні двигуни; прилади систем керування (РС); розробити навчальний план і т. ін. Профіль спеціаліста — інженер-фізик. Термін навчання — 5 років».

МВО СРСР видало наказ від 15 вересня 1952 р., в якому йшлося, зокрема, про організацію спеціального факультету та прийняття на перший курс 250 чоловік, на старші курси по 75 чоловік, з них 200 чоловік понад план, затверджений міністерством. Доукомплектувати на перший курс 125 чоловік і на старші курси 75 чоловік за рахунок відбору студентів з інших установ.

Наказом по Дніпропетровському державного університету від 15 вересня 1952 р. про організацію спецфакультету створено три базові кафедри: безпілотних літальних апаратів; реактивних двигунів; систем керування. Крім звичайних посад декана та заступника декана введено посаду проректора зі спеціальної частини. Так було оформлено структуру фізико-технічного факультету, на початку його діяльності. У 1952—1953 рр. зазначені кафедри були номерними. Ці три кафедри відповідали основним напрямкам підготовки спеціалістів з ракетно-космічної техніки. Поступово відкривалися інші кафедри, які мали забезпечувати як загальнонаукову і загальнотехнічну підготовку студентів, так і спеціальну за новими напрямками.

На молодші курси набирали студентів з технічних вузів Дніпропетровська та інших міст. Студентів п’ятих курсів було набрано з механіко-математичного факультету Дніпропетровського університету та університетів Казані, Києва, Воронежа. Їм залишалося довчитися на додатковому (шостому) курсі. Перший контингент студентів за трьома напрямками фізико-технічного факультету, що охоплював усі курси, був встановлений у кількості 500 осіб. Але потреба у фахівцях з РКТ була значною, що відбилося й на прийомі студентів. Чисельний склад ОКБ-586 почав зростати після приходу до його керівництва М.К. Янгеля та початку не тільки випуску ракети Р-1, але й розробки нових моделей бойових ракет. Уже у 1953 р. прийом на перший курс ФТФ був затверджений на рівні 300 чоловік, у 1954 р. — 400.

Успішний контингент студентів вдалося сформувати досить швидко. У перші роки навчання тривало п’ять років. Розподіл за напрямками відбувався на третьому курсі за бажанням студентів. Спецкурси починали читати з третього курсу. На п’ятому курсі студенти проходили в першому семестрі практику на заводі, а в другу зміну навчалися. Після практики вони отримували посвідчення кваліфікованих робітників 4-го і 5-го розрядів, диплом захищали в червні.

Труднощі в організації навчального процесу спочатку створювала матеріальна база. Важливою особливістю факультету була його засекреченість. Факультет не мав власного корпусу і студенти вчилися у різних місцях й навіть в орендованих приміщеннях середніх шкіл. Аудиторій не вистачало. Це призводило до того, що на аудиторію для роботи з секретними спецкурсами, яка вміщувала близько 40 студентів, припадало понад 400. Отже, головною ознакою становлення навчального процесу у 1951—1955 рр. була невідповідність матеріальної бази тій кількості студентів, яких необхідно було навчати. Напругу було знято відбудовою зруйнованого під час війни університетського корпусу № 3.

Проблеми спочатку були і з викладацьким складом. Головні з них — це відсутність штатних кваліфікованих викладачів, враховуючи розмаїття напрямків і спеціальностей, за якими велася підготовка студентів і те, що чимало дисциплін було з нової (ракетної) техніки. Факультет залучав до викладання спеціальних профільних дисциплін досвідчених фахівців, які працювали в ОКБ-586 та на заводі. Серед них були, зокрема, такі відомі нині вчені і спеціалісти з ракетної техніки, як В.М. Ковтуненко, В.С. Будник, М.Ф. Герасюта,

І.І.Іванов, П.І. Нікітін, Е.М. Кашанов, Л.А. Кущев, М.І. Дупліщев, М.С. Шня- кін, М.Д. Назаров та інші. І навпаки, університетські викладачі набували практичного досвіду з нової техніки і переносили його в аудиторії, працюючи за сумісництвом у КБ та на заводі (В.І. Моссаковський, І.І. Морозов, Г.Д. Макаров, В.А. Махін та інші). З Московського авіаційного інституту було переведено для викладання доктора технічних наук Ю.М. Гризодуба та з МВТУ — доцентів М.Ф. Краснова і Ю.О. Балакірєва.

Все це сприяло розгортанню з перших років існування факультету інженерної і науково-дослідної роботи студентів. Вже в перші два роки створено наукове студентське товариство, яке об’єднувало у 1953—1954 рр. через студентські гуртки близько 90 студентів. У цей період працювали такі студентські наукові гуртки: фізичний, математичний, радіофізичний, проблем опору матеріалів, з теорії машин і механізмів, гуртки при кафедрах радіофізики, аеромеханіки і теорії пружності та інші. Виконувалися як теоретичні, так і практичні роботи. Студенти почали брати участь також у наукових конференціях поза межами університету. Зокрема, на початку квітня 1956 р. 5 студентів-фізтехівців виступили з доповідями в МВТУ ім. М.Е. Баумана. Роботи трьох студентів було представлено на науковій конференції Ленінградського воєнно-механічного інституту.

Всі ці заходи безсумнівно сприяли підготовці висококваліфікованих кадрів з нової техніки. Головними споживачами інженерних кадрів, підготовлених на ФТФ у 1953—1956 рр., були підприємства оборонної, авіаційної промисловості та пов’язані з діяльністю відповідних міністерств. Наприклад, випускники 1953 р. були направлені головним чином на підприємство п/с 186 (майбутній Павлоградський механічний завод), м. Довгопрудне — 3 чол., м. Хімки — 3 чол., Москва — 2 чол., Тушино — 3 чол., Горький — 6 чол.; у розпорядження Міністерства оборонної промисловості — 13 чол., Міністерства авіаційної промисловості — 5 чол. Багато хто з перших випускників досягли в майбутньому значних успіхів на практичній та викладацькій роботі. Так, з першого випуску ФТФ професорами стали О.М. Кваша та Г.Д. Макаров. Серед перших випускників: Г.Г. Команов (Герой Соціалістичної Праці, начальник виробництва заводу «Південмаш»), В.М. Шкуренко (директор Павлоградського механічного заводу) та інші відомі фахівці ракетно-космічної галузі.

У 1951—1957 рр. ФТФ Дніпропетровського університету фактично був єдиним «ракетним» факультетом в Україні, на якому відбувалася комплексна підготовка фахівців з ракетно-космічної техніки. У деяких інших навчальних закладах інженерного профілю на споріднених факультетах у цей час засновувалися кафедри за певними напрямами, близькими до ракетно-космічної галузі. Так, у Харківському авіаційному інституті з 1947 р. на кафедрі авіаційних двигунів, де професор І.П. Г олдаєв вже читав лекційні курси з ракетних двигунів, почали відбуватися захисти дипломних проектів з ракетної тематики. В подальшому (з 1959 р.) на авіаційному факультеті почалася підготовка фахівців з проектування і виробництва ракетних апаратів. Передумови підготовки фахівців з деяких напрямів, важливих для ракетно-космічної техніки, наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. почали також створюватися на інженерно-фізичному факультеті Харківського політехнічного інституту. Зазначені напрями підготовки кадрів для ракетно-космічної галузі дістали подальшого розвитку в 60—70-ті рр.

Так завершився перший, початковий, етап історії розвитку ракетної техніки України, яка була спрямована в рамках єдиного радянського військово-промислового комплексу на створення бойових ракет і цілісної мережі установ, що забезпечували їх виробництво.

В.С. Савчук

ЛІТЕРАТУРА

1. Пионерн ракетной техники: Гансвиндт, Годдард, Зно-Пельтри, Оберт, Гоман / под ред. Т.М. Мелькумов. — М.: Наука, 1977.
2. Бубнов Н.И. Роберт Годдард (1882— 1945) / Н.И. Бубнов. — М.: Наука, 1978. — 224 с.
3. Пионерн ракетной техники: Кибальчич, Циолковский, Цандер, Кондратюк. — М.: Наука, 1964. — 670 с.
4. Пионерн ракетной техники: Ветчин- кин, Глушко, Королев, Тихонравов / под ред. Т.М. Мелькумов. — М.: Наука, 1972. — 796 с.
5. Циолковский К. Избраннне трудн / Константин Циолковский. — М.: АН СССР, 1962. — 533 с.
6. Раушенбах Б.В. Герман Оберт (1894— 1989) / Б.В. Раушенбах. — М.: Наука, 1993. — 189 с.
7. Цандер Ф.А. Собрание трудов / Фридрих Артурович Цандер / под ред. Г. Тетерс. — Зинанте, 1977. — 568 с.
8. Даценко А.В., Прищепа В.И. Юрий Васильевич Кондратюк / А.В. Даценко, В.И. Прищепа. — М.: Наука, 1997. — 157 с.
9. Творческое наследие академика С.П. Королева. Избраннне трудн и документи. / под ред. М.В. Келднша — М.: Наука, 1980. — 591 с.
10. Ишлинский А.Ю. Академик С.П. Королев: учений, инженер, человек: твор- ческий портрет по воспоминаниям современников / Александр Юльевич Ишлинский. — М.: Наука, 1986. — 518 с.
11. Однаждн и навсегда: документь и люди о создателе ракетннх двигателей и космических систем академике Валентине Петровиче Глушко. — М.: Маши- ностроение, 1998. — 632 с.
12. Лангемак Г.З., Глушко В.П. Ракетн, их устройство и применение / Г.З. Лангемак, В.П. Глушко. — М.-Л.: ОНТИ, 1935. — 120 с.
13. Задача особой государственной важно- сти. Из истории создания ракетно-ядерного оружия и Ракетних войск стра- тегического назначений (1945—1959 гг.): сборник документов. — М.: Рос- сийская политическая знциклопедия, 2010.
14. Российская космонавтика в архивннх документах. — М.: Родина МЕДИА, 2011. — 2 кн.
15. 15 Карпенко А.В., Уткин А.Ф., Попов А.Д. Отечественнне стратегические ракетнне комплексн / А.В. Карпенко, Ф. Уткин, А.Д. Попов. — СПб: Невский бастион, 1999. — 288 с.
16. Лапыгин В.Л. Вклад академика Н.А. Пилюгина в дело отечественного ракетостроения. К 90-летию со дня рождения / В.Л. Лапигин // Ракетостроение и космонавтика, 1998.
17. Корнеев Н.М., Неустроев В.Н. Генеральннй конструктор, академик Владимир Павлович Бармин / Н.М. Корнеев, Н. Неустроев. — М., 1999.
18. Белнй А.Ф. Призванні временем. От противостояния к международному сотрудничеству / А.В. Белнй, В.Г. Ва- сильев, В.В. Зуев и др. / под ред. С.Н. Конюхова. — Днепропетровск: АРТ- ПРЕСС, 2004. — 765 с.
19. Ракети и космические аппаратн Конструкторского бюро «Южное» / под ред. С.Н. Конюхова. — Днепропетровск: ГКБ «Южное» им. М.К. Янгеля, 2000. — 240 с.
20. Будник. Дело всей жизни. — Днепропетровск: АРТ-Пресс, 2013. — 586 с.
21. Личное дело академика Будника В.С. Архів Президії НАН України. — Оп. 646. — 46 л.
22. Михаил Янгель. Воспоминания о пер вом Главном конструкторе КБ «Южное» / под ред. С.Н. Конюхова. — Днепропетровск:ГКБ «Южное», 2006. —  275 с.
23. Гончар А.С. Звезднне часн ракетной техники. Воспоминания / А.С. Гончар.-  Харьков: Факт, 2008. — 400 с.
24. Айзенберг Я.Е. Ракетн. Жизнь. Судьба / Я.Е. Айзенберг. — Харьков: Инвестор, 2010. — 159 с.
25. Василенко Б.О. Дмитро Гаврилович Топчій. Розповідь про Генерального директора / Борис Омелянович Васи- ленко. — Д.: Верба, 2008. — 416 с.
26. Савчук В.С., Санін Ф П., Яценко В.Я., Кавун М.Е., Портнов А.В. Секретний підрозділ галузі: Нариси історії фізико-технічного інституту Дніпропетровського національного університету. — Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту. 2001.

Джерело: Історія ракетно-космічної науки і техніки України / ДУ «Інститут дослідж. наук.-техн. потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України». – К.: Фенікс, 2021. – 456 с. Відповідальний редактор — В.П.Горбулін, академік НАН України, перший віце-президент НАН України.