23 липня 1931 року в Ярославлі народився Володимир Іванович Кукушкін — людина, чиє ім’я назавжди увійшло до історії українського ракетобудування. Доктор технічних наук, професор, лауреат Ленінської премії, головний конструктор твердопаливних ракетних двигунів КБ-5 Конструкторського бюро «Південне», він належав до покоління інженерів, які створювали стратегічний ракетний щит своєї держави. За майже півстоліття праці йому довелося пройти шлях від молодого інженера до керівника одного з найпотужніших у світі колективів із розробки твердопаливних ракетних двигунів, а його життя стало невід’ємною частиною історії КБ «Південне», Південмашу та всієї ракетно-космічної галузі.
Любов до техніки і неба прийшла до нього ще в юності. Навчаючись у Московському авіаційному інституті за спеціальністю «авіаційне двигунобудування», він одночасно займався в аероклубі. Про той час Володимир Іванович через багато років згадував із особливою теплотою:
«Мріяв літати. Мені часто снився один і той самий сон: я змахую руками і лечу. У 1951 році моя мрія здійснилася — я вперше сів за штурвал У-2. Зліт, розворот і… ні з чим не зрівнянна ейфорія самостійного польоту! Ніколи не співав, а тут не втримався.»
Можливо, саме це захоплення польотом визначило його подальшу долю. Закінчивши інститут у 1955 році, молодий інженер отримав направлення до Дніпропетровська на Південний машинобудівний завод. Однак серійне виробництво його не приваблювало. Він прагнув туди, де народжувалися нові ідеї, де створювали техніку майбутнього.
«Після розподілу я домігся переведення до ОКБ-586, нині КБ «Південне», де саме організовувався головний проєктний відділ з ракетної техніки під керівництвом Володимира Ковтуненка», — згадував він.
Так розпочалася майже сорокарічна історія його роботи в одному з найвідоміших конструкторських бюро світу.
На той час КБ-586 лише формувалося. Його очолював Михайло Кузьмич Янгель — генеральний конструктор, який зумів створити у Дніпропетровську власну школу ракетобудування. Саме тут народжувалися стратегічні ракети нового покоління — Р-12, Р-14, Р-16, а згодом і легендарні міжконтинентальні комплекси, що визначили розвиток Ракетних військ стратегічного призначення на десятиліття вперед.
Для молодого інженера робота поруч із Янгелем стала справжньою школою життя.
«З особливою теплотою згадую своїх перших учителів — Валентина Глушка, Олексія Ісаєва, Миколу Пілюгіна, Володимира Кузнєцова, з якими мене познайомив Михайло Кузьмич Янгель. Багато чому навчили його найближчі соратники — Василь Будник, Леонід Васильєв, Микола Герасюта, Володимир Концевой, Петро Нікітін, а також колеги Ерік Кашанов, Геннадій Кожевников, Михайло Кормильцев.»
Найбільше ж його вражала атмосфера, яку створив генеральний конструктор.
«Михайло Кузьмич умів створити такі умови, за яких усі працювали не зі страху, а по совісті, не рахуючись із особистим часом.»
У другій половині 1950-х років КБ «Південне» було одним із головних центрів створення рідинних стратегічних ракет. Саме вони становили основу новостворених Ракетних військ стратегічного призначення, офіційно сформованих у грудні 1959 року. Однак Янгель уже тоді розумів, що майбутнє належить новому поколінню озброєння — твердопаливним ракетам. Вони були значно простішими в експлуатації, не потребували заправлення агресивними компонентами палива, могли роками перебувати у повній бойовій готовності та забезпечували майже миттєвий старт.
Поштовхом до цього стали роботи пермського конструкторського бюро «Іскра», які Кукушкін побачив під час випробувань на полігоні Капустін Яр.
«Пізніше Михайло Кузьмич познайомив мене з Михайлом Цирюльниковим і сказав: «За твердопаливними ракетами — майбутнє Ракетних військ стратегічного призначення».»
Ці слова виявилися пророчими.
У 1966 році в структурі КБ «Південне» було створено спеціалізоване Конструкторське бюро №5, яке мало розробляти твердопаливні ракетні двигуни. Його головним конструктором і начальником призначили лише тридцятип’ятирічного Володимира Кукушкіна.
Перед новим колективом постали завдання, яких до того в Україні ще ніхто не вирішував. Не існувало сучасних композиційних матеріалів, теплозахисних покриттів, технологій виготовлення великогабаритних зарядів твердого палива. Усе доводилося створювати практично з нуля.
Початок був надзвичайно важким.
«Відпрацювання нашого першого маршового твердопаливного двигуна проходило з великими труднощами. Виявлялися конструктивні недоліки, траплялися аварії. Через два тижні після призначення я навіть отримав партійну догану. Сьогодні згадую це з гумором, хоча тоді було зовсім не до сміху.»
Проте саме в цей непростий час формувався колектив, який згодом стане одним із найавторитетніших у світі у галузі твердопаливного двигунобудування.
Першою великою перемогою стало створення міжконтинентальної ракети 8К99 — першої у світі мобільної міжконтинентальної балістичної ракети, в якій було поєднано твердопаливний двигун першого ступеня з рідинним другим ступенем. Цей проєкт не був прийнятий на озброєння, однак саме на ньому відпрацьовувалися технічні рішення, які пізніше використовувалися під час створення всіх наступних мобільних міжконтинентальних ракет.
Ще масштабнішими стали роботи зі створення двигуна 3Д65 для морської ракети Р-39. Перед конструкторами стояло завдання, яке до того часу ніхто не розв’язував.
«Необхідно було забезпечити керування польотом ракети ще під час її виходу з-під води з глибини п’ятдесят—шістдесят метрів. Було проведено величезний обсяг теоретичних і експериментальних досліджень.»
Створений двигун став найпотужнішим бойовим твердопаливним двигуном свого часу. Лише маса твердого палива в ньому становила майже п’ятдесят тонн.
Новою вершиною діяльності КБ-5 стала участь у створенні бойового залізничного ракетного комплексу РТ-23. Для ракети були розроблені модернізовані маршові двигуни із застосуванням нового високоенергетичного твердого палива. Багато фахівців і сьогодні вважають цей комплекс одним із найвидатніших досягнень світового ракетобудування.
Сам Кукушкін оцінював ці роботи дуже стримано: «Вони далися нам потом і кров’ю. Були й помилки. А в кого їх не було?»
Під його керівництвом колектив КБ-5 провів понад тисячу стендових і льотних випробувань маршових двигунів, газогенераторів, порохових акумуляторів тиску та інших виробів. За масштабами таких робіт аналогів у світі практично не існувало.
Разом із конструкторською діяльністю Володимир Іванович майже п’ятдесят років займався викладацькою та науковою роботою. Він став кандидатом технічних наук у 1966 році, доктором — у 1984-му, професором — у 1989 році. Викладав у Дніпропетровському державному університеті, виховав не одне покоління інженерів, став автором чотирьох монографій, десятків наукових статей, навчальних посібників, винаходів і патентів.
Після проголошення незалежності України він продовжив працювати в галузі, очоливши конструкторські роботи на Павлоградському механічному заводі. Водночас став одним із піонерів української промислової вітроенергетики, очоливши «Південну вітроенергетичну компанію», а пізніше працював науковим консультантом і головним спеціалістом виробничого об’єднання «Південмаш».
За свій внесок у розвиток ракетної техніки Володимир Іванович був удостоєний Ленінської премії, премії імені Михайла Янгеля Академії наук УРСР, нагороджений орденом Леніна та двома орденами Трудового Червоного Прапора. Проте найціннішою нагородою він завжди вважав працю великого колективу однодумців.
Наприкінці одного зі своїх інтерв’ю він сказав слова, які, мабуть, найкраще характеризують його самого:
«Хочу сказати велике спасибі своїм колегам, які працювали й працюють у суміжних організаціях, підрозділах КБ «Південне» та на ракетних заводах, — творцям нових палив, матеріалів, технологій, теплотехнікам, газодинамікам, міцнісникам, працівникам заводів, з якими ми робили спільну справу.»
У цих словах — життєве кредо конструктора, який ніколи не приписував успіх лише собі. Він належав до покоління інженерів, для яких створення нової техніки було не професією, а справою всього життя. Саме такі люди зробили КБ «Південне» одним із провідних світових центрів ракетобудування, а Дніпро — містом, яке назавжди увійшло до історії світової космонавтики та стратегічної ракетної техніки. І серед них ім’я Володимира Івановича Кукушкіна займає почесне і заслужене місце.
При створенні матеріалу використано інтерв`ю для “Спейс-Інформ” взяв у Володимира Івановича його друг та соратник Олександр Левенко
Абсолютно Скромный Талант!