Історія зародження і створення ракетно-космічної галузі України, в силу різного роду причин, у першу чергу, військово-політичного характеру, не була предметом уваги дослідників. Через це не знайшло висвітлення ролі та місця у цьому процесі одного з важливих її центрів – м.Дніпропетровська (нині – Дніпро). Лише в останній період з’явилися публікації, присвячені ракетно-космічної галузі держави.
Однак їх автори, зосереджуючись на конкретних проблемах своїх до-сліджень, торкаються питання ролі Дніпропетровська лише у контексті своїх досліджень [1; 2; 3; 4; 5; 6; 7]. Через це цілий ряд проблем не знайшов належного висвітлення. Даною публікацією робиться спроба, до певної міри, заповнити існуючу наукову прогалину.
Однією з провідних галузей промисловості Дніпро є ракетобудівна. Зародження її бере свій початок з рішення вищих органів влади СРСР про необхідність створення нового виду озброєнь для захисту країни, а саме – ракет. Тож у числі міст, де мало розпочатися їх виробництво, було визначено Дніпропетровськ.
Вибір його був не випадковим. Тут у жовтні 1944 р. на території авіамоторного заводу, який перед війною тільки-но почали зводити, було започатковано будівництво автомобільного заводу – ДАЗу, що з 1948 р. почав випускати продукцію для народного господарства й армії. Відтак вже була у наявності серйозна матеріально-технічна база, яка після реконструкції давала змогу швидко забезпечити ви-пуск ракет, що значно скорочувало термін озброєння ними Збройних Сил країни. Цим же рішенням виготовлення автомобільної продукції переводилося на інші підприємства. А автозавод та шинний завод, який також тільки-но почав будувався, 1951 р. було об’єднано в єдиний Дніпропетровський машинобудівний завод № 586 Міністерства озброєння СРСР і переорієнтовано на виготовлення ракет.
Першим директором ракетного заводу було призначено чинного на той час директора ДАЗу Г.М. Григор’єва, у червні 1952 р. (до 1957 р). – Л. В. Смірнова [3, с. 95]. Головним конструктором підприємства було призначено – В. С. Будника, який був заступником С. П. Корольова – головного конструктора Особливого конструкторського бюро № 1 (ОКБ-1), що займалося розробкою бойових балістичних ракет. Його основним завданням була організація та контроль серійного виробництва ракет. Для цього, тим же самим рішенням, на заводі створювалося відділ головного конструктора супроводу серій-ного виробництва цих ракет.
Створенням заводу передбачалося освоєння серійного виробництва виробів, розроблених ОКБ-1. На той час це були ракети Р-1 (дальність польоту становила 270 км, а потужність заряду – 785 кг), Р-2 з дальністю польоту 600 км, та вагою бойового заряду 1008 кг, (обидві виготовлені за зразками німецької Фау-2)[8], а також ракета Р-5 (уже вітчизняної розробки) – до 1200 км. Це завдання заводом було виконане. Проте, такі параметри ракет були недостатніми. У першу чергу по дальності польоту, а, по-друге, – через складність і довгий термін підготовки їх до запуску і неможливість довго зберігати у заправленому стані, що різко знижувало боєготовність ракети.
Такі характеристики не задовольняли як військових, так і колектив конструкторського бюро, основу якого складали молоді інженери, на-правлені разом з В. С. Будником із Москви. Тож вони наприкінці 1952 р. ініціювали і, зі згоди керівництва країни, не припиняючи робіт з корольовськими ракетами, почали розробляти свою, яка принципово відрізнялася від них паливом. Це робило її простішою у обслуговуванні та давало можливість довго тримати у заправленому стані на бойовому чергуванні. За своїми характеристиками вона значно перевищувала вироби С. М. Корольова. Так, дальність стрільби становила 2080 км; вага вибухової речовини до 1600 кг [1, с. 77].
Функції Головного конструктора В. С. Будник виконував до 1954 р., до призначення на дану посаду у М. К. Янгеля, якого, через напружені стосунки з С. М. Корольовим – його підлеглим у системі організації та вироблення ракетної продукції, тодішній міністр озброєння Д. Ф. Устінов, перевів у Дніпропетровськ з призначенням Головним конструктором.
З переведенням Головним конструктором М. К. Янгеля, на базі конструкторського відділу було створене особливе конструкторське бюро – ОКБ-586, яке стало займатися розробкою «свого» виробу. Очолив і бюро, і проект сам М. К. Янгель.
У червні 1957 р. відбувся перший успішний запуск ракети, розробленої молодим конструкторським колективом, яка отримала назву Р-12. Виготовив її Дніпровський машинобудівний завод.
У 1959 р. ракета була прийнята на озброєння. Її експлуатація передбачала можливості як наземного, так і шахтного типів старту. Цього не мали ракети КБ С. М. Корольова. Формула палива та конструкція ракети були такими вдалими, що дозволили ракеті нести підвищений заряд, у тому числі й ядерний, та знаходитися на бойовому чергуванні заправленою не годинами, а роками (і після цього всі випробувальні запуски виявлялися успішними). Завдяки простоті, дешевизні, надійності та високій боєздатності, вона стала наймасовішою бойовою ра кетою середньої дальності, прийнятою на озброєння в СРСР. На її основі в СРСР було створено новий рід військ – ракетні війська стратегічного призначення. Поява такої успішної ракети засвідчила факт народження в країні ще однієї головної ракетної організації.
Невдовзі ОКБ-586 були створені балістичні ракети Р-14 та Р-16, в яких були розвинуті принципи, покладені в основу Р-12. Вони мали ще кращі характеристики. Ракета Р-14 – дальність польоту до 4500 км, (могла вражати об’єкти у будь-якій точці Європи, а також діставати частини територій Азії, Північної Америки та Північної Африки [2], та масою бойового заряду 2,1т [9], Р-16 (масою бойового заряду 2,2 т [12]) – до 13 000 км [1, с. 86]. Обидві ракети також були виготовлені Дніпропетровським заводом № 586.
Всі три ракети (Р-12, Р-14 и Р-16) були першими масовими стратегічними ракетами СРСР з ядерними боєголовками, що відкрило шлях до стратегічного паритету в ракетно-ядерному протистоянні зі США.
У цей же період КБ запропонувало ідею розробки ракет із запуском з рухомих транспортних засобів, що робило їх практично невловимими для противників. І разом з Дніпропетровським машинобудівним заводом 586 реалізував її.
За створення ракет Р-12 та Р-14 їх автори отримали високі урядові звання, нагороди та премії. Успішне вирішення ними завдання по створенню цих ракет визначило Дніпропетровськ як важливий центр ракетобудування СРСР.
Наступним етапом стала розробка ракети другого покоління Одна з ракет цього покоління – Р-36. Проект цієї ракети розроблявся вже у КБ «Південне», яке в жовтні 1966 р. було створене на основі ОКБ-586, та реалізувався Південним машинобудівним заводом, в який було перейменовано Дніпропетровський машинобудівний завод № 586.
Р-36 мала три варіанти, що робило цю ракету значно ефективнішою за попередниць. Вона могла виводити заряд на орбіту супутника землі (вперше у світі) і звідти вражати цілі, мала боєголовку з трьома самостійними бойовими зарядами. І хоча вони ще не були самонавідним і самокерованими, проте це значно підвищувало її вражаючі можливості [5, с. 39].
За створення ракети Р-36 та її модифікацій колективи КБ «Південне» та «Південмаш» були нагороджені орденами, а їх керівники різних рівнів та головні розробники отримали державні нагороди самого вищого ґатунку, в тому числі і звання Героя Соціалістичної Праці. Директор Південмашу О. М. Макаров отримав його вдруге [1, с. 93].
Проте у тому ж, 1976 р. керівництвом держави перед КБ «Південне» було поставлене нове, ще більш складне завдання. А саме, на основі ракети Р-36 та її модифікацій, зокрема – Р-36М створити нові міжконтинентальні балістичні ракети з покращеними характеристика-ми, для заміни ракетних комплексів, що вже знаходилися на озброєнні у Радянській армії. Вони мали б долати систему протиракетної оборони супротивника, мати підвищену захищеність від дій різних факторів ядерного вибуху, мати багатоцільову систему, вражати всі види цілей, захищених сучасними видами протиракетної оборони у будь-яких умовах бойового застосування. Отже, фактично ставилося завдання розробки міжконтинентальних балістичних ракет третього покоління.
Це й було зроблене. Було створено ракету, яка успішно могла до-лати засоби протиракетної оборони противника, точність попадання її була до трьох разів кращою, порівняно з базовою моделлю, а одна ракета несла вже 10 боєголовок, які вже були самонавідні, що дозволяло вражати 10 цілей на значних, збільшених відстанях одну від одної, була збільшена на чверть потужність бойових зарядів.
Подальшою роботою конструкторів та виробників ракет Дніпропетровська стала розробка ними виробів четвертого покоління.
У 1983 р. керівництвом держави перед КБ «Південне» було постав-лене завдання доопрацювати чинний ракетний комплекс за таким параметрами: це мала бути багатоцільова ракета, здатна вразити всі види цілей захищених сучасною системою протиракетної оборони у будь-яких умовах бойового застосування, могла б долати систему протиракетної оборони супротивника, мати підвищену захищеність від вражаючих факторів ядрового вибуху. Ними стали ракетні комплекси «Воєвода» та «Молодець». У результаті роботи конструкторів КБ була ще більше збільшена енергетична потужність нових ракет, на третину підвищено точність враження, збільшено загальну вагу вибухової речовини, зменшено вдвічі час для підготовки до запуску.
За технологічним рівнем ракета не мала і до цих пір не має аналогів у світі. Це сама потужна з усіх міжконтинентальних ракет [1, с. 98].
За створення цих двох комплексів ряд співробітників КБ «Південне» було удостоєне найвищої у СРСР премії – Ленінської.
Таким чином, КБ «Південне» та Південний машинобудівний за-вод своїми виробами, які вирізнялися іноваційністю та ефективністю, зайняли провідні позиції у розвитку ракетної техніки в СРСР. Стратегічні ракетні комплекси, що розроблялися і випускалися у Дніпропетровську, стали основою ракетного щита країни.
Паралельно з розробкою бойових ракет дніпропетровський ракетобудівний комплекс серйозно займався виготовленням виробів для освоєння космосу. Так, ще у другій половині 1950-х рр. ОКБ-586 було розроблено штучний супутник землі на базі ракети Р-12. На початку 1960-х рр., у відповідності до постанови уряду про виготовлення малих штучних супутників землі (ШСЗ), КБ доручили виготовити такий виріб. Перший такий супутник ДС-2 №1, – вийшов на орбіту вже у березні 1962 р. Так почав функціонувати перший розроблений КБ «Південне» космічний апарат. Він, що отримав офіційне найменування «Космос-1», і став первістком реалізації радянської програми космічних досліджень «Космос», родоначальником великого сімейства різноманітних космічних апаратів. Всі вони йшли під маркою ДС (дніпропетровський супутник).
У цей же час конструктори КБ на базі ракети Р-14, створюють ракету-носій «Интеркосмос», а на базі ракети Р-36 – сімейство носіїв «Циклон». Ракета «Інтеркосмос» могла винести на орбіту близько 1, 5 т корисного вантажу [3, с. 96], а ракета «Циклон» – до 4 т [5, с. 42]. У 1963 р. КБ висунуло ідею, підтриману керівництвом держави, зі створення уніфікованих ШСЗ, що дало можливість запровадити серійне виробництво цих літальних апаратів та їх комплектуючих елементів і, таким чином, значно їх здешевити. Відносно невисока ціна зробила привабливим для інших країн проведення космічних до-сліджень. У 1967 р. представники дев’яти соціалістичних країн ухвалили програму співробітництва по дослідженню космічного простору в мирних цілях, яка отримала назву «Інтеркосмос» [10]. Потужний технічний потенціал дніпропетровського космічного центру дозволив науковим організаціям зацікавлених країн здійснити цю програму.
У результаті, ракетами-носіями «Космос», «Інтеркосмос», «Циклон» на орбіти ШСЗ було виведено більш, як 1100 космічних апаратів, що дозволило проводить космічні дослідження в інтересах як оборони, так і науки та народного господарства СРСР та країн, що включилися у програму «Інтеркосмос» [11].
Такому успішному розвитку Дніпропетровського космічного комплексу сприяло як наявність з самого початку роботи КБ та Дніпровського заводу значної когорти талановитих інженерів та досвідчених організаторів ракетного виробництва, так і наявність центрів підготовки кадрів вищої та середньої кваліфікації. Для забезпечення нового виробництва спеціалістами середньої ланки 1951 р. урядовим рішенням Дніпропетровський автомеханічний технікум було передано з Міністерства автомобільної та тракторної промисловості СРСР до Міністерства озброєння СРСР та перейменовано в Дніпропетровський механічний технікум (тепер – Дніпропетровський коледж ракетно-космічного машинобудування).
Цим же рішенням у Дніпропетровському державному університеті було створено фізико-технічний факультет, який готував ракетобудівників усіх профілів. Впродовж всього періоду там викладали студентам керівники КБ, заводу, та їхніх виробничих підрозділів. Тож він фактично став базовим для комплектування конструкторського бюро та заводу спеціалістами з ракетної техніки. Теоретичні питання вирішував Сектор проблем технічної механіки (в подальшому Інститут технічної механіки НАН України ). В його обов’язки входило теоретико-прикладне забезпечення завдань, що виникали у ході конструювання ракет [1, с. 192].
Таким чином, створений за 1950-ті–1980-ті рр. керівниками, інженерами, науковцями, техніками і робітниками потужний науково-технічний потенціал став основою для перетворення Дніпропетровська у ракетно-космічну столицю України, що у подальшому забезпечило нашій державі можливості для міжнародної космічної діяльності як рівноправного члена світового співтовариства.
Бібліографічні посилання
1. Горбулин В. П. Основные периоды и этапы развития ракетно-космической техники Украины. Ч. 2. Создание боевых стратегических баллистических ракет и ракетных комплексов (1957–1990) / В. П. Горбулин, О. Ю. Колтачихина, Ю. А. Храмов // Наука та наукознавство. – 2014. – № 2. – С. 77–103.
2. Горбулин Владимир. Щит и меч Михаила Янгеля / Владимир Горбу-лин // Зеркало недели. – № 38. – 21 октября. – 2011.
3. Колтачихіна О. Ю. Основні періоди та етапи в розвитку ракетно-космічної техніки України (до 60-річчя КБ «Південне» ім. М.К. Янгеля). Ч. 1 / О. Ю. Колтачихіна, Ю. О. Храмов // Наука та наукознавство. – 2014. – № 3. – С. 85–100.
4. Литвинко Алла. Українські розробки ракетно-космічної техніки та між-народні обмеження стратегічних озброєнь: діяльність професора В. Ф. Уткіна / Алла Литвинко //Українознавчий альманах. – 2014. – Вип. 17. – С. 291–294.
5. Санін Ф. П. Науково-конструкторська школа М. К. Янгеля та її роль у розвитку ракетобудування в СРСР / Ф. П. Санін, О. А. Копил, В. С. Савчук // Наука та наукознавство. – 2011. – № 4. – С. 35–45.
6. Савчук В. С. Будник та його науково-конструкторська школа / В. С. Савчук // Наука та наукознавство. – 2013. – № 3. – С. 89–101.
7. Федоренко И. В. Н.Ф. Герасюта и его научно-техническая школа / И. В. Федоренко // Наука та наукознавство. – 2008. – № 1. – С. 85–96.
8. https://rvsn.info/missiles/r_2.html.
9. https://ru.wikipedia.org/wiki.
10. http://www.yzhmash.com/about/history/milestones..
11. http://www.yuzhnoye.com/company/history/kosmos_2.html.
12. https://ru.wikipedia.org/wiki://ru.wikipedia.
О. Ф. Нікілєв, Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара
Город талантливых людей.