6 листопада — День визволення Києва від нацистів

Цього дня 79 років тому війська Червоної Армії визволили столицю України — Київ.

Вранці 6 листопада бійці Червоної армії йшли Хрещатиком. Він був зруйнований і спалений. Страшний, безлюдний, згорілий та розбитий Київ зустрічав своїх визволителів. Осінній вітер ніс гар і перший сніг, тріпав червоні прапори і вибивав сльози з очей солдатів. Чорні очниці порожніх вікон, провали та пустирі на місці красивих будинків, і руїни, руїни, руїни.

Окупанти встигли накоїти багато лиха. Сотні тисяч киян та військовополонених були розстріляні та замучені в Бабиному Яру, у Дарницькому та Сирецькому концтаборі, у підвалах гестапо на Володимирській вулиці. Це були українці, євреї, росіяни, поляки — Бабин Яр став братською могилою та одним із найстрашніших символів фашизму, поряд із Бухенвальдом, Дахау, Освенцимом, Терезином, Хатинню, Лідице, Орадуром, Ковентрі, Ленінградом…

Восени 1943 року контрнаступ радянських військ, розпочатий 12 липня під час Курської битви, переріс у загальний наступ.

Потрібно було розгромити німців на південному крилі радянсько-німецького фронту, визволити найважливіший промисловий центр країни — Донбас, сільськогосподарські райони Лівобережної України та Крим, вийти до Дніпра та захопити плацдарми на його правому березі. Дніпро був основою оборонного рубежу, т.зв. «Східного валу», рішення про створення якого було ухвалено в гітлерівській ставці навесні 1943 року.

На першому етапі битви за Дніпро, у серпні-вересні 1943 року, радянські війська розпочали потужний наступ у Лівобережній Україні та на Донбасі. До кінця вересня Червона армія розгромила німецьке угруповання на цьому плацдармі. Війська, які наступали, вийшли до Дніпра в його середній течії майже в 750-кілометровій смузі і, форсувавши його, захопили 23 плацдарми. На другому етапі тривали запеклі бої, особлива роль у цій боротьбі належала району Києва. Перед Воронезьким фронтом, що визволяв місто, було зосереджено 30 дивізій противника, зокрема 7 танкових. Найбільш сильне угруповання зосередилося проти Букринського плацдарму, де на одну дивізію припадало по 5–6 км фронту.

Командувач військ фронту генерал армії Микола Ватутін прийняв рішення розгромити угруповання противника та визволити столицю України завданням двох ударів. Головного удару планували завдати з півдня,  з Букринського плацдарму, а допоміжний — з півночі, з Лютізького. У районі Букрина було зосереджено більшість сил фронту (40, 27 загальновійськові і 3-тя гв. танкова армії).

12 жовтня, після потужного удару артилерії та авіації, почався наступ військ Воронезького фронту з Букринського плацдарму.

Протягом дня на фронті від Ржищева до Києва точилися запеклі бої, у яких обидві сторони зазнавали великих втрат. Переправа військ та техніки відбувалася під сильним артилерійсько-мінометним та кулеметним обстрілом. Командувач фронту ввів у бій 3-тю гвардійську танкову армію генерала Павла Рибалка. Але її з’єднання, змушені долати протитанкову оборону та відбивати контратаки ворога, успіху не досягли. Не змогла прорвати німецьку оборону і 38-ма армія генерала Кирила Москаленка, яка проривалась до Києва з Лютізького плацдарму.

Командування фронту вирішило призупинити активні дії, перекинути на плацдарми артилерію та танки, накопичити боєприпаси та підготуватися для продовження наступу. З цією метою на Дніпрі у смузі Воронезького фронту було збудовано 13 мостів. Утім, розпочатий 21 жовтня наступ також не приніс бажаних результатів. З’єднання 40-ї армії генерала Федіра Жмаченка тільки вклинилися в оборону противника на 2–3 км і з’єдналися з частинами, що діяли неподалік Щучинського плацдарму.

Фронту було наказано підготувати нову операцію із завданням головного удару правим крилом фронту на північ від Києва з Лютізького плацдарму.

Перед фронтом від Чорнобиля до Канева були зосереджені основні сили 4-ї танкової та 8-ї армій групи армій «Південь», 2-га танкова армія групи армій «Центр». Крім того, у резерві перебували 4 угорські легкі піхотні дивізії та 1 резервна німецька дивізія. Усього це угруповання налічувало 500 тисяч осіб, 6 тисяч гармат та мінометів, близько 400 танків та штурмових гармат та понад 660 бойових літаків.

На північ від Києва пролягав зведений радянськими військами ще 1941 року і відновлений противником протитанковий рів. Незважаючи на величезну напругу сил військ 1-го Українського фронту, які наступали, завдання першого дня операції з прориву в глибину ворожої оборони було виконано не повністю. Це пояснювалося завзятим опором німецьких військ та труднощами ведення боїв у лісистій місцевості. Зволікання з проривом оборони на всю її глибину могло призвести до того, що бої на підступах до Києва могли набути затяжного характеру. 25 жовтня — 1 листопада здійснювалося перегрупування військ фронту. Пересування здійснювалося лише в нічний час. З метою маскування широко застосовували димові завіси. Для приховання відходу з Букринського плацдарму танкової армії та великої кількості артилерії на плацдармі було виготовлено та розставлено велику кількість макетів танків та гармат. У смузі 13-ї армії генерала Миколи Пухова було створено райони хибного зосередження військ, серед місцевого населення розпускалися чутки про перехід армії до наступу.

Всі ці заходи дозволили провести перегрупування потай від противника. У 38-й армії на ділянці прориву завширшки 14 км радянські війська мали велику перевагу. Вперше у війні було створено величезну щільність артилерії на дільниці прориву — понад 200 гармат на 1 км фронту.

Саме тоді генерал Москаленко сказав: «При двохстах гарматах на кілометр фронту про противника не запитують, а лише доносять, до якого рубежу дійшли наші частини».

До 3 листопада німці зуміли встановити передислокацію наших військ і стали чекати удару на північ від Києва. Однак дані були запізнілими, і зробити щось суттєве противник не встиг.

3 листопада почався наступ ударного угруповання військ 1-го Українського фронту (так від 20 жовтня 1943 року став називатися Воронезький фронт) на північ від Києва. Увечері 3 листопада в телеграмі генералу Н.Ф. Ватутіну Верховний Головнокомандувач вимагав не пізніше 5 листопада перерізати залізницю Київ — Коростень та до 5–6 листопада оволодіти столицею України.

Танкова армія Павла Рибалка, яка пішла в обхід Києва у напрямку на Житомир та Фастів, відрізаючи шляхи відходу, застосувала незвичний для ворога трюк — психічну танкову атаку. На танках були закріплені сирени, які під час наступу створювали неабияке враження.

Щоб запобігти руйнуванню Києва, якого завдавав ворог, радянські війська прагнули якнайшвидше пробитися до центру міста. Німецькі підпалювачі та підривники залишали за собою купи охоплених полум’ям руїн. Рішучість і швидкість набували в цих умовах великого значення.

Наступ вели по напрямках, що сходяться до центру Києва. Опівночі до нього прорвалися частини 51-го стрілецького генерала Петра Авдєєнка та 5-го гвардійського танкового корпусу генерала Андрія Кравченка. Попереду наступали воїни 207-го танкового батальйону під командуванням капітана Дмитра Чумаченка. Шлях до центру Києва прокладав командир взводу — киянин гв. старшина Никифор Шолуденко. Десятки солдатів противника знищив він на своєму танку, розчищаючи шлях піхотинцям. У бою Никифор Шолуденко загинув. Його прах нині спочиває на алеї в Парку Слави біля Вічного вогню у Києві.

В 0 годин 30 хвилин 6 листопада 1943 року над столицею України Києвом злетів червоний прапор, поставлений бійцями 180-ї стрілецької дивізії генерал-майора Федора Шмельова. До 4 години ранку 6 листопада після завзятих боїв угруповання німецьких військ, що обороняло Київ, було розгромлено. За годину після того представник Ставки Маршал Радянського Союзу Георгій Жуков та Микола Ватутін телеграфували Верховному Головнокомандувачу: «З величезною радістю доповідаємо Вам про те, що завдання, поставлене Вами з оволодіння нашим прекрасним містом Києвом — столицею України – військами 1-го Українського фронту виконане. Київ повністю очищений від німецьких окупантів». Москва того ж дня салютувала доблесним воїнам 1-го Українського фронту 24 залпами з 342 гармат.

За мужність та відвагу, виявлені в боях за Київ, 65 частин та з’єднань отримали почесне найменування «Київські». Близько 17,5 тисяч солдатів та офіцерів 1-го Українського фронту були нагороджені орденами та медалями.

Окупація Києва тривала 778 днів. Величезне місто, яке налічувало до війни 900 тисяч жителів, спорожніло. До осені 1943 року в ньому залишилося лише 180 000 осіб. Німці перетворили на руїни багато вулиць, підірвали Успенський собор Києво-Печерської лаври, будівлю цирку, спалили ТЮГ, консерваторію, зруйнували Академію наук УРСР, більшість медустанов міста, 140 шкіл, 900 будівель держзакладів, кінотеатрів.

Визволення Києва отримало широкий міжнародний відгук. У країнах антигітлерівської коаліції ця подія розцінювалася як новий потужний удар по армії нацистської Німеччини.

Олександр Шульман, кореспондент АрміяInform

Оставьте первый комментарий

Оставить комментарий

Ваш электронный адрес не будет опубликован.


*